Вікторія Федотова: «Щосили стримуєшся, щоб не ляпнути щось і не підірвати віру молодих»

27 грудня, 2020, 08:30 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Сфера захисту прав дитини не любить нестабільності та новацій.

Вікторія Федотова: «Щосили стримуєшся, щоб не ляпнути щось і не підірвати віру молодих»

2020-й наближається до кінця. Він об'єктивно був важким для кожного з нас. Як мінімум — психологічно. У соцмережах гуляє мем — лист у Небесну канцелярію: «Прошу не зараховувати мені цей рік, я ним майже не користувався». Пандемія і все, з нею пов'язане, занурили країну в депресію, багато хто відчув професійне вигоряння і під кінець року охочіше, ніж будь-коли раніше, обзавівся рамочкою: «Ні, не зараз. Давайте вже після свят!». Не читати, не включатися, не думати…

Проте не всі. Волонтери продовжують переживати дежавю 2014 року, затикаючи діри та виправляючи косяки держави. 2014-го це стосувалося охопленого війною регіону, сьогодні — всієї країни. Кому що ближче, хто що може. Одні — допомагаючи дихати пацієнтам із ковідом, яких кинула держава. Інші — підтримуючи найуразливіші верстви населення, дітей та їхніх матусь. Серед останніх — Вікторія Федотова, керівниця ГО «Мартін-клуб», що з'явилася на світ ще 1995 року в нині окупованій Макіївці та, попри все, продовжує й розвиває свою діяльність. ZN.UA говорило з Вікторією Федотовою про соціальну роботу, соціальне підприємництво, про проблеми захисту прав дитини, переселенців, творчість та про те, що допомагає триматися на плаву, коли закінчується віра.

— Вікторіє, коли з'явився «Мартін-клуб»? Якою була ідея?

— З'явився він 1995-го, а зареєстрований був 1999 року. Група молоді — психологи, журналісти, музиканти — бачила безпритульних дітей на вулицях, почала їх збирати й годувати, бо діти були голодні, брудні, маленькі, а тусовка наша була доброю. Поступово це переросло в системну роботу і за чотири роки стало «Мартін-клубом», який одночасно хотів допомагати світу і творити. Ця концепція зберігається досі.

— Чому «Мартін-клуб»?

— Ніхто достеменно не знає. Music Art Independent — так було задумано від самого початку, так і залишилося. Ми не стали марнувати час на іншу назву, а потім зрозуміли, що «Мартін-клуб» — уже бренд, за яким нас упізнають. Отже, для себе ми просто розшифрували — «Молодість, активність, рівність, творчість, ініціатива».

— На початку 2000-х діти з вулиць пішли…

— У 2005-му. У 2000-му був саме апогей безпритульності. В півмільйонній Макіївці під нашою опікою перебувало близько 300 дітей. Вони жили групками поблизу ринків та інших «хлібних» місць, де можна було щось під’їсти, вкрасти й водночас зігрітися. Спали під лотками і в теплотрасах. Це були досить стабільні спільноти дітей, які все одне про одного знали. Це були двохтисячні. А 2005-го вони стали активно помирати. Від наркотиків...

— На вашій сторінці у Фейсбук я читала багато різних історій. Думаю, аби зрозуміти, про що йдеться, читачеві досить буде подивитися трейлер до фільму «Бомжі», що його «Мартін-клуб» багато років тому знімав у Макіївці. Без зайвих слів... Як змінювалася діяльність «Мартін-клубу» до сьогодні?

— Спочатку в пріоритеті в нас були музика, фестивалі та інше. Потім — безпритульні діти. Згодом ми зрозуміли, що в дітей є мами й рятувати дітей без матусь не можна. Десь із 2011-го ми стали брати матусь. Нині в соціальній сфері це єдиний напрям, від якого ми не відступаємо, — не беремо дітей без мами або бабусі.

Дитині-сироті зобов'язана допомогти держава, яка має для цього всі повноваження. Якщо дитина до системи ще не потрапила, то ми беремо її, але тільки разом із сім’єю. Якщо сім'я все-таки виявляється неспроможною й не може піклуватися про дитину, тоді ми шукаємо для неї нову сім’ю — або хтось із нас бере її під опіку чи всиновляє, або хтось із наших партнерів і близьких друзів. Це — щодо соціалки.

Культурна діяльність у нас була завжди і виконувала ніби допоміжну функцію, — щоб залучати молодь в організацію й реалізовуватися самим. Та ось уже втретє ми робимо фестиваль «Горизонталь» із соціальною складовою й бачимо, що це — ціннісна річ, яку зараз будемо розвивати навіть більше, ніж соціальний напрям.

— Розкажіть про фестиваль докладніше.

— Усі наші ініціативи зазвичай не грантові й не донорські. Що називається, стукнуло в голову, і ми починаємо робити те, що нам подобається. Вже потім на це можуть з'явитися гроші. А можуть і не з'явитися. І ми робимо це на гроші власні та своїх друзів.

«Горизонталь» з'явився точно так само 2017 року. Просто після війни, після всієї чорнухи, що відбувалася, ми захотіли зробити щось музичне для душі. Ми зібрали в Дніпрі музикантів, художників, творчих людей. Наша партнерська організація тоді саме побудувала для тусовки культурний простір у парку Шевченка — встановили сцену, підвели електрику. Там ми у вересні провели перший фестиваль. Узимку наступного року орендували під це приміщення. А потім гроші в нас закінчилися взагалі, й думати про культуру ми перестали.

Ідея проста: всі люди різні, й горизонтальні, а не вертикальні комунікації між ними — це найправильніше. Тоді ми бачимо проблеми одне одного. Не те щоб у нас ліві погляди, але стигма й дискримінація не повинні правити світом.

«Горизонталь» — фестиваль соціальний і культурний. Перший був присвячений нашим мамам. На другому ми збирали гроші для матері-переселенки з дитиною-аутистом, які опинилися в дуже тяжкій ситуації, коли ніде жити й ні за що їсти. Вони змогли вибратися. У тому числі завдяки фестивалю.

Третій фестиваль відбувся в грудні нинішнього року і був присвячений людям із ментальними розладами. Таких людей чимало, і вони не отримують допомоги. Бо, по-перше, дуже часто по неї не звертаються. По-друге, бояться, що коли звернуться, то цей факт назавжди ляже на них плямою, вони не зможуть отримати водійських прав або ще чогось . Отже, величезна кількість людей, які живуть із ментальними розладами, не звертаються й не отримують допомоги тільки тому, що суспільство їх не приймає. Зараз ми хочемо цю тему дуже активно розкручувати, у тому числі з допомогою фестивалю. Записали багато подкастів як із відомими людьми (наприклад, з Антоном Слєпаковим), так і з тими, хто живе з ментальним розладом і готовий був зробити такий камінг-аут.

Подкасти вийшли дуже різні — життєві історії, думки про тоталітаризм, протести, несхожість, творчість.

— Багато людей, грошей зібрали фестивалі?

— Близько 200 людей. Для Дніпра достатньо. Нинішній через карантин проходив онлайн на різних інтернет-майданчиках. Ми очікували більше переглядів, але грошей на розкручування не було. Проте в тему ввійшли. Ми так для себе завдання й визначили — провести фестиваль, опублікувати подкасти.

Гряде локдаун. Усі творчі люди кажуть: «Нам кепсько. Давайте щось робити». Тому будемо, напевно, записувати ефіри з творчими людьми на ці самі теми. Будуть історії на стику психіатричної системи з людьми. Ну й, природно, про дітей. Діти, з якими ми працюємо, в рамках нинішньої системи не просто потерпають від незручності та стигми. Вони постійно зазнають катувань. І про це треба говорити. Бо люди, які роблять це з дітьми, продовжують працювати.

— Останні кілька років ви активно займаєтеся соціальним підприємництвом.

— Так, ми відкрили пекарню. Ідея була зареєструвати підприємство і продавати печиво. У нас був бізнес-партнер, із яким ми не дуже спрацювалися за рік. І за цей рік ми зрозуміли, що це не зовсім наше. Так, класно робити печиво, залучаючи до роботи незаможних жінок. Але виходить якась рабська праця — на печиві. Тому ми перемістили пекарню ближче до нашого шелтера й відкрили її в меншому варіанті, зате в неорендованій будівлі. Тепер наші жінки, навіть із маленькими дітьми, можуть виконувати якусь некваліфіковану роботу за гроші, самореалізовуватися й водночас учитися. Проєкт маленький, але він є, і ми будемо його розвивати. Пасочки, штолени, інша сезонна випічка дають реальні гроші, щоб ми могли продовжувати діяльність шелтера. Бо в нього теж немає фінансування — ні від грантів, ні від держави.

Пекарню ми відкрили 2016-го, а через рік для душі захотіли відкрити кофейню, яка теж називається «Горизонталь», має таку саму ідею, і там втілені всякі наші мрії: хороша кава для гурманів; чаї, які ми збираємо самі, екологічна складова — все максимально не пластикове, у власний посуд наливаємо зі знижкою.

За ідеєю, мав утворюватися прибуток і теж іти на шелтер «Рукавичка». Ми відкрилися в грудні 2019-го, пропрацювали три місяці, віддали борги банку, і тут стався карантин. Прибутку так і не отримали. Але якось на нулі можемо оплачувати зарплати людям, оренду й отримувати задоволення.

— На скільки людей розрахований шелтер?

— На чотири сім'ї — мами плюс діти, зазвичай не більше трьох, бо будинок маленький. Одночасно в нас живуть людей 12. Але ми завжди так планували. У Макіївці в нас було три маленьких притулки сімейного типу. Щоб люди могли допомагати одне одному і, якщо раптом нас не стане й ми перестанемо ними опікуватися (що не виключено), вони змогли вижити. Змогли, маючи дах над головою та місце для ночівлі, працювати десь у селі й утримувати себе.

— Як довго в шелтері може перебувати жінка з дітьми? Що, взагалі, таке — шелтер?

— Ми називаємо його «хостел». Людям так зрозуміліше, що це не назавжди і що окремих хоромів не буде, а будуть ліжко та мінімальний пакет — їжа, тепла вода, туалет і медицина, якщо захворієш. З одного боку, ми хочемо бути незалежними від держави. З іншого — максимально вбудованими в державну систему. Тому ми дивимося на законодавчу базу для соціальних служб і намагаємося запозичувати якісь стандарти. Наприклад, людина може перебувати в нас три місяці, доки вона у кризовій ситуації. Через три місяці ми переглядаємо випадок. Якщо допомога все ще потрібна, ми продовжуємо її надавати. Але кожних три місяці переглядаються ситуація і план.

Багатьом допомога впродовж трьох місяців непотрібна, — сім'я знаходить інше житло й виїжджає. Є люди, які, на жаль, живуть із нами по 10 років. Як, наприклад, наш талісман Люба. Колись ми стали про неї піклуватися, потім вона йшла від нас і знову поверталася. Народила в нас дитину. У неї ментальний розлад і зовсім нікого немає поруч. Вона дуже вразлива.

Ще одна дівчинка залишилася з війни. Теж приходила — йшла. Вийшла заміж, народила дитину, чоловік її побив, і вона повернулася. Але переважно люди змінюються. Через нас проходять до 70 людей на рік.

— Яку допомогу ви надаєте їм, крім житла?

— Соціальну. Психолога зараз у нас немає. Ми ввійшли в мережу «Пані Патронеса» у Дніпрі, де є психологічна служба. І якщо нашій жінці потрібна психологічна допомога, то вона отримує її від наших партнерів.

Наша допомога починається з моменту прийому. Наприклад, побиту жінку з дитиною поліція знайшла на вулиці, ми приїхали й перевезли її до нашого притулку за містом, вивчили потреби, зробили зріз, заповнивши анкету, накидали план на найближчих три місяці, оформили допомогу, дали їй пакет із одягом, їжею, згодом спробували влаштувати на роботу. Дитину відразу ж оформляємо в дитсадок або в школу за місцем проживання. У селі все це вирішується простіше. Оплачуємо групу подовженого дня. Наші мами зазвичай після інтернату. Таких 90%.

— Як часто вдається витягнути ваших клієнток із кризових ситуацій?

— Амбіцій і далекосяжних прогнозів ми не будуємо. Ми не вихователі, не педагоги й не налагоджуємо життя жінки. Ми прибираємо кризу з її життя, вирішуємо ситуацію, в якій вона опинилася на даний момент часу. І намагаємося допомогти їй подивитися на своє життя іншими очима. Не з позиції крайньої бідності, а хоча б звичайного середнього існування. Якщо це вдається, ми вважаємо це успіхом. Ми, звісно, відстежуємо долі. Але для себе. Жодної статистики не ведемо. Дуже багатьом вдається допомогти зараз на зараз.

Зовсім уже злісних, таких, котрим, як заведено вважати, взагалі ніяк не можна допомогти, серед тих, хто до нас звертається, не більше 10%.

— Недавно у Фейсбуці ви розповіли історію матері з трьома дітьми, яка вкрала телефон, напекла дітям пасочок, а тепер сідає на три роки до в'язниці. Розповіли, щоб спробувати знайти прийомну сім’ю для молодшої дитини на час, поки мама не звільниться. Історія викликала великий резонанс. Правда, багато хто не допомогу пропонував, а активно висловлювався в тому сенсі, що треба не прилаштовувати дитину на певний час, поки мама у в'язниці, а позбавляти таких матерів батьківських прав без можливості відновлення, а їхніх дітей — якнайшвидше віддавати або на всиновлення, або в прийомні сім'ї. Чим ця історія скінчилася?

— Дитину прилаштувати нам не вдалося. Я не хотіла писати цей пост. Але наші соціальні працівники наполягали: давай, мовляв, спробуймо. Написала. Переважно відгукнулися люди без школи прийомного батьківства, які взагалі не дуже розуміють, що це таке.

Нині кандидатів у прийомні батьки шукає служба у справах дітей. Дитина перебуває в центрі соціально-психологічної реабілітації, і нібито служба погоджується віддати її материній сестрі. Але оформлення документів поки що в процесі. Сестра досить похилого віку й має не дуже добрі умови для життя. Однак зараз ідеться про те, щоб усе-таки залишити дитину в сім'ї.

Мати сидить, на жаль. Вона не переконана злочинниця. Просто слабка людина. І дуже бідна. Безглуздо розпоряджається своїм життям. Украде телефон, зразу ж його поверне, проте справу вже відкрито. Її викличуть до слідчого, вона йому нахамить. І слідчий відкатає їй по повній. Так було вже не раз. Адвокат спробувала її супроводжувати. Але всі терміни були пропущені. Та й сама мати каже: «Не можу, не везу я це життя. У тюрмі зрозуміліше й простіше».

Життя вона реально «не везе». Так і стала «рецидивісткою». На крадіжках телефонів і морозива. Прожити все життя в притулку, щоб 45-річну жінку постійно виховували, вона не може. І все в неї складається дуже важко. Після в'язниці вона приходить і не знає, куди себе приткнути. А дітей годувати треба.

Так було й цього разу. Повернулася з в'язниці, 40 кілограмів ваги, паспорт загубила десь на зоні. Без нього на роботу зразу не влаштуєшся. Мила під'їзди, робила все, що могла. Потім чоловік помер від ковіду, вона втратила квартиру. Одночасно — справа з телефоном. Життя такої людини нестабільне.

— Вона інтернатська?

— В інтернаті вона була певний час. Щось сталося з її матір'ю. Якби держава допомогла, сім’я могла б протриматися. Але…

— Неадекватний резонанс навколо цієї історії у Фейсбуці просто показав ставлення суспільства.

— На жаль.

— Макіївка — в окупації. Як вам удалося перебратися до Дніпра і відновити свою діяльність?

— Ми тоді не розуміли, що робимо. Думали, перевеземо наші сім'ї куди-небудь (навіть не знали, куди) і повернемося знову допомагати людям. У Макіївці залишався притулок, жінки, діти. Сусідня церква вже була вистелена матрацами, щоб приймати біженців із місць, де велися воєнні дії. Ми ще не розуміли, що це надовго, що це — окупація.

Ми зрозуміли, що дороги назад немає, коли наш напханий чотирма сім’ями мікроавтобус переїхав блокпост. Побачили все на власні очі.

Паралельно, телефоном, ми були включені в процес евакуації. Телефон дзвонив цілодобово. Не було ще в процесі штабу Ахметова, який потім усе це стандартизував. Були тільки телефони. У декого — кнопкові. І дзвінки йшли безперервно. На день у мене бувало до 200 пропущених, яких я просто не змогла прийняти.

Наше завдання було — розпитати, де перебуває людина; розповісти, що їй потрібно взяти з собою і на котру годину підійти до автобуса; пояснити, що їдуть тільки жінки та діти. Автобуси були ахметовські, жодних інших на той момент не було. Доки людина їхала, ми по всій Україні шукали для неї притулок.

Постійно з нашої команди працювали двоє. І по півдоби — ще людини чотири. Плюс були волонтери — Даша Касьянова, Женя Рзаєва… десять осіб, хто цим займався.

Десь по серпень ми сиділи з розпаленими головами, відповідаючи на дзвінки й шукаючи притулків. Потім була інша робота. Коли наша рідна держава поселила людей уразливих категорій ( у тому числі прийомні сім'ї та дитячі будинки сімейного типу) в санаторії в Бердянську, проплативши їхнє перебування там по січень. Куди ці люди дінуться потім, держава не передбачила. Отож із листопада по січень ми мусили кудись визначити цих людей. Особисто в мене в списку було 300 осіб. Усім я знайшла місце. Але поїхали туди 10 людей. Решта буквально в розпал воєнних дій повернулися до Донецька. В моїх партнерів і колег було те саме. І це було дуже травматично. Люди втомилися й не довіряли. Поселити їх у санаторіях було неправильною концепцією. Вони пропустили війну і взагалі не зрозуміли, що з ними відбувається. Відпочили в Бердянську на березі моря. Набридло. Настав час повертатися додому. Що відбувається вдома, вони чули тільки з якихось зведень та повідомлень родичів. Ми їх втратили...

— Тема переселенців, взагалі війни останнім часом звучить набагато рідше. Ковід відсунув її на задній план.

— Переселенську тему активно експлуатували різні структури, команди, організації: «Ми допомагаємо переселенцям». Насправді ніхто не допомагав переселенцям так, як це було треба. Модульні містечка — це концтабори, куди заходиш і звідти зразу хочеться втекти. Знову ж — це було постійне давання риби без ніяких вудок, без будь-якої реальної соціальної допомоги.

Навколо мене крутилося повно переселенців — і жодної копійки, щоб їм допомогти. Коли вони зверталися в організації, які декларували допомогу, то, у кращому разі, отримували шампунь. Даруйте, але все це було не про це. Держава людей кинула. Як кинула б будь-яку іншу область, якби вона опинилася на місці Донецької та Луганської.

Зараз я на вибори просто не ходжу. Бо бачила, як президент залишив у біді весь регіон.

— Більшість переселенців нині все-таки вже якось влаштувалися.

— Так, звісно. Тут і там я бачу стартапи донецьких. Не знала, що є стільки творчих, активних і заповзятливих людей. Завжди думала, що живу в жахливому регіоні, де один відстій та п'яні шахтарі.

Говорити про допомогу переселенцям — це профанація. Це не було допомогою. А було такими самими жалюгідними потугами, як допомога покинутим дітям. Коли бачать себе, систему, але не людей.

— Як ви в Дніпрі опинилися?

— Випадково. Найняли квартиру в Харкові, але в останній момент нам відмовили. Поїхали у Дніпро. Дорогою орендували сім кімнат, які виявилися таким собі прохідним трамваєм. Прожили там командою (всього 20 людей разом із сім’ями) місяць. Винайняти щось інше не було ні сил, ні можливості, — сиділи на телефонах цілодобово.

Хто тільки не телефонував. Одного разу мені зателефонували зеки з в'язниці. Запитували: «Що нам робити? Усі втекли, а в нас бомбування починається. Свище навколо. Нам можна втекти?».

А я не знаю, що сказати. Зателефонувала Рєуцькому із «Восток SOS». Він каже: не можна втекти, офіційно — воєнних дій немає, вони не можуть врятуватися. Тому нехай сховаються й сидять там.

Дуже довго в них не було їжі. Люди опинилися в ізоляції і в жахливому соціальному становищі.

Потім хтось пробував забрати їх звідти. Наскільки я пам'ятаю, 13 людей із місць позбавлення волі змогли забрати на українську територію. Але це окрема тема.

Ну, а в Дніпрі ми опинилися незрозуміло чому.

Відтоді склад змінювався кілька разів. У нас буває до 10 людей із тих, хто на зарплаті. Зарплата завжди мінімальна. Плюс є ще якась зайнятість, що дозволяє виживати. Хтось займається проєктами, хтось пише тексти, грає на музичних інструментах, перекладає. Хто як може, той так і заробляє. Люди змінюються. Як правило, плюс до нашої попередньої команди є певна кількість дніпровців.

— Як змогли влаштуватися з нуля? Хтось допомагав?

— Погано змогли. Ми просто зустріли на вулиці протестантського пастора Іванова. Він покликав нас до себе. Теж по-хорошому божевільна людина. Його церква весь цей період була відкрита для транзиту. І військові на підлозі ночували, борщі варили. І переселенців маса через нього їхала. Доки йшла евакуація, наш офіс був у нього в кабінеті. І тривало це до літа 2015-го.

На найнятій квартирі ми прожили місяць. Потім переїхали. За два роки змінили п'ять квартир. Так, було важко.

Тепер, звісно, всі розсмокталися по орендованих квартирах. Хтось кудись виїхав. Тоді з нами було кілька сімей, зокрема ті, які всиновили дітей у нас. Справою честі «Мартін-клубу» було зберігати їхню стабільність і спокій, якщо вже ми разом узяли опіку над цими дітьми, часто — важкими. Наприклад, у нашої бухгалтерки Світлани на той момент була дитина з інвалідністю, яка після операції ще погано ходила, і два хлопчики. Потім, уже під час війни, вона взяла ще одного хлопчика. Ми довго його вели, він жив у «Мартін-клубі». Йому зняли психіатричний діагноз «розумова відсталість», і він навчався у звичайній школі. І тут ми розуміємо: закінчувати школу йому доведеться в «ДНР». Ну як? Ми стільки років його тягнули... Світлана оформила опіку. Ще з нею жили бабуся та собака...

— Що з вашим будинком у Макіївці? Де, як я читала, залишилася невимита в поспіху чашка…

— Так, чашки не помила. Будинок просто стоїть замкнений. Там залишився дядя з сім’єю. Вони приїжджають періодично.

— Вікторіє, яка у вас освіта?

— Перша — психолог (соціальна психологія), друга — менеджер.

— Скільки років займаєтеся соціальною роботою?

— З 1995 року. Працювала в державній соціальній службі.

— Ця сфера якось змінюється?

— Звісно. Повільно, але змінюється. Усі соцслужби в мене на очах і виросли. Хоча я пропрацювала там із 1995-го по 2000-й, за родом діяльності стикалася постійно й потім. Хотілося б, щоб усе змінювалося швидше. Розквіт, звичайно, був, коли дитячою політикою займалася Людмила Волинець. Удалося покласти край безпритульності. Все дуже активно розвивалося.

Тепер знову занепад. Сфера захисту прав дитини не любить нестабільності та новацій. Якщо щось нормально запрацювало, не треба чіпати. Зараз знову полізли, і років через два, мені здається, буде сильний провал. Незрозуміло, що відбувається зі службами у справах дітей, як вони виживатимуть із січня 2021-го.

Нинішнього року в рамках гранту однієї з організацій мережі «Пані Патронеса» ми навчали соціальних працівників працювати з домашнім насильством. 30 людей із усього міста. Вік — переважно 18–24 роки. Без досвіду і кваліфікації. Для молоді це було їхнє перше робоче місце. Вони хотіли, але не могли. Не можна наймати усіх підряд і не вчити. З іншого боку, а хто піде на таку зарплату?

Три дні тривав тренінг, і три дні я ставила їм запитання: «Яка мета вашої роботи?». Спочатку вони відповідали: « Скласти акт». Потім почали розуміти: мета — не акт скласти, а вчинити на його підставі якісь дії.

Сфера змінюється. Хотілося б, щоб це відбувалося швидше. З інтернатами перейшли вже всі межі. Скільки було грантів із деінституалізації, скільки грошей вкладено…

— Недавно міністерка соціальної політики визнала, що деінституалізація провалилася. На місцях соціальних послуг не створено, дітей подіти нікуди.

— Давайте не будемо. Коли оголосили карантин, вони ж знайшли куди подіти дітей. Просто відвезли їх додому. І нікого не хвилювало, що там із цими дітьми. А потім цих дітей забрали назад до інтернатів. Бо так їм було вигідно. А не тому, що дітям було погано в сім'ях.

— Ну подекуди справді було погано.

— Звісно. Ось у це «подекуди» і слід було вкласти гроші. А взяти їх треба було від закритих на той час інтернатів.

— За стільки років роботи, бачачи, що далеко не все відбувається так, як має бути, як хочеться, — чи не відчули вигоряння?

— Відчула, звісно. Мені дуже все це набридло. І це дуже важко.

— Як вам вдається продовжувати, та ще й так активно? Що ви робите з цим?

— Нічого не роблю. На свого терапевта немає грошей. Підтримка сім'ї, спілкування з колегами, друзями, фокус-групи, супервізії — це допомагає. З іншого боку, це те, що ми вміємо робити найкраще. Інколи хочеться змінити сферу діяльності, але ця все чіпляє й чіпляє. Дехто з нас час від часу пише в соцмережах: усе, мовляв, іду, не можу більше. Потім дивишся — знову в лавах і щось робить. Є вигоряння? Звісно.

Проте долучається молодь. У фестивальну команду влилося кілька молодих людей. Це дуже підтримує й надихає. Це приємно. Вони заражають своєю вірою, коли в тебе вже не залишилося власної. Вірять, біжать, щось роблять, і ти щосили стримуєшся, аби не ляпнути чогось і не підірвати цю віру молодих.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК