Святий далекобій. Про священника, який рятує не тільки душі, а й життя українців

16 квiтня, 2022, 17:00 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Роби те, що маєш робити, і нехай буде те, що має бути

Святий далекобій. Про священника, який рятує не тільки душі, а й життя українців

Андрій Пінчук — людина з надзвичайним почуттям гумору та з великим серцем — і до війни викликав у мене щире захоплення. Настоятель парафії УПЦ МП у с. Волоське — священник, який розбиває стереотипи про свою професію і спосіб життя. Батько 13 дітей, десятеро з яких — прийомні, завжди був активним захисником прав дитини. У 2014-му творець і голова наглядової ради БФ «Помогаем» (дітям-сиротам, тяжко хворим дітям і дорослим, людям із особливими потребами) відкрив шелтер для людей, які через війну були змушені залишити свої домівки.

У 2016-му священник став ще й старостою, що за кілька років зміг провести у своїй ОТГ кілька децентралізаційних реформ — водну (в селі раніше не було води), сміттєву та шкільну. 

Початок повномасштабної війни Росії в Україні викликав у різних людей різні природні реакції. Хтось розгубився, завмер. Андрій Пінчук майже одразу почав рятувати не тільки душі, а й життя, щодня евакуюючи з гарячих точок українців. 187 рейсами його команда вивезла вже 5630 людей. Інколи з таких місць, щодо яких інші тільки руками розводять: мовляв, неможливо. Часом рейси одночасно виходять у п’ять-шість точок. Рейси, які йдуть до лінії зіткнення, часто супроводжує сам отець Андрій. Він може розказати десятки історій як про страждання, так і про перемоги людяності. Окремі з них священник час від часу викладає на своїй сторінці у Фейсбук.

З ініціативи Андрія Пінчука, спільно з Новоолександрівською громадою було вирішено відкрити прихисток на базі місцевої школи. Сьогодні в ньому є все — від гуманітарних складів, медкабінету/безкоштовної аптеки до психологів і навіть аніматорів, що намагаються відвернути увагу дорослих та дітей від жахіть війни, які їм довелося пережити. Шелтер уже прийняв близько двох тисяч людей. Близько півтори тисячі було доправлено до Європи.

ZN.UA розмовляло з отцем Андрієм про те, як вдалося налагодити таку чітку і злагоджену роботу, а також про очікування від звернення до суду Східних Патріархів з вимогою міжнародного церковного трибуналу для патріарха Кіріла, ініціаторами якого він став спільно з однодумцями.

 

— Андрію, як побудована ваша робота?

— Є чотири групи. Одна, найбільша, займається виключно шелтером. Сюди входить і міська влада, бо чимало питань — у їхній компетенції. Наприклад, коли до нас привезли дев’ятьох дітей із притулку, то за добу нам вдалося тимчасово влаштувати їх у родини. Також у шелтері працює велика група з БФ «Помогаем», який ми заснували 12 років тому. Фонд збирає кошти, проводить закупівлі.

facebook/Pinchuk Andriy

У нас є три автобуси, куплені за грантові кошти і пожертви. Ці автобуси їздять з нами і на «гарячу» (з гарячих точок), і на «холодну» евакуацію — від шелтеру на захід до кордону: до Польщі, Чехії, Естонії, Австрії, Німеччини, Норвегії, Португалії, Італії, Іспанії.

Друга група — це «гаряча» евакуація. Оператор керує маршрутами. Особливо розрахованими на людей з інвалідністю. Ми співрацюємо з військовими адміністраціями територій, із яких проводимо евакуацію. Вони збирають людей, ми організовуємо посадку і вивозимо. Або розміщуємо в нашому шелтері, або одразу веземо далі.

Недавно в «гарячій» евакуації з’явилася нова група — 35 штурманів, котрі супроводжують кожен рейс. Їхнє завдання — безпечна і швидка посадка тих, кого ми евакуюємо. Бо навіть якщо місць вистачає, в людей виникає паніка. Було таке, що навіть битися почали, висадили автобусні двері.

Штурмани — це ті, хто висить на телефоні, коригує маршрути, садить і висаджує з автобуса, заносить паралізованих, прив’язує візочників, заспокоює буйних, втішає тих, хто плаче, їсть що доведеться, може разом з автобусом потрапити під обстріли. Тобто не для дриснявих.

Із 300 людей, котрі залишили свої контакти після мого посту на Фейсбуці, після співбесіди ми відібрали тридцять п’ять. Оскільки я вже їздив і неодноразово випробував усе на собі, то провів для них спеціальний тренінг — що можна і чого не можна робити штурману під час евакуації, як виходити з різних критичних ситуацій. Пам’ятаю, якось один із водіїв запитав: «А що робити, якщо починається обстріл?» Я відповів: «Обісратися і їхати далі».

Третя група — «холодна» евакуація, за кордон. Це дуже напружена робота — сформувати групи, зібрати людей, пояснити умови.

Четверта група — це транспорт. Сюди входять автоволонтери, які допомагають привозити і відвозити людей у місто. Крім того, є ще гуманітарні вантажі. Є партнери, які передають вантажі на нашу місію. А є партнери, наприклад у Лисичанську, Дніпрі, Авдіївці, які просять нас доставити їм вантажі.

— Чи є у вас якісь пріоритети під час евакуації? Кого забираєте?

— Зазвичай ми всіх садимо, але було кілька історій, коли ми не могли забрати всіх. У нас є пріоритети при посадці. Спочатку — вагітні. Потім — сім’ї з дітьми до трьох років (саме сім’ї, з чоловіками також); із дітьми до 10 років; із дітьми до 18 років. Потім — люди з інвалідністю, на милицях тощо. Інколи бабусі починають обурюватися: «Чому поперед нас іде здоровий лоб?» Відповідаю: «Хлопцю — 17 років. Дівчата, ви вже пожили. Спочатку маємо вивозити дітей і молодь. А вже потім усіх інших».

Насамкінець ми садимо дорослих, які їдуть самі по собі. Причому чоловікам місць для сидіння не надаємо, тільки хворим. У перших рейсах було таке: заходиш в автобус — сидить молодий чоловік, а поруч стоїть жінка з малою дитиною чи бабуся з паличкою. Тепер я завжди попереджаю: чоловікам сідати не можна. Якщо сів, то потім таких висаджуємо без розмов. Одразу доходить, усі знають, що треба стояти.

Навіть із найгарячіших точок українці виїжджають, намагаючись забрати з собою своїх домашніх улюбленців. Підходячи на посадку до евакуаційного автобуса, багато їх із надією питають: «А з собакою (кішкою) можна?» Ми нікому не відмовляємо. Не можна зраджувати своїх друзів. У нашому шелтері перебувало й перебуває багато переселенців — собак і кішок. Так, це створює певні незручності. Але ми залишаємося вірними тим, за кого колись узяли відповідальність.

— Як вам вдалося таке організувати й керувати?

— Навіть сам не знаю. Щодня я підписую рахунки на транспортні послуги, щонайменше, на 100–300 тисяч гривень. Нам багато жертвують. Нас підтримують великі фонди, наприклад «СОС Дитячі містечка Україна» в перші ж дні придбав для нас один автобус, допомагає по шелтеру і дає гроші на евакуацію. Український «Фонд на честь Покрови» також перерахував нам один мільйон гривень. Дуже багато малих пожертв, яких ми навіть не можемо ідентифікувати. Потихеньку, з усього світу по ниточці.

Мене ніхто про це не питає, але я скажу, бо це дуже важливо. Так багато вдається робити не тому, що я такий талановитий. А тому, що в нас був якісний благодійний фонд, який активно працював уже 12 років. І з другого дня війни він повністю переключився на всі ці справи. Тобто в нас уже був інструментарій. Не довелося нічого вигадувати.

Крім того, залишився досвід. У 2014 році в цій же школі ми вже робили центр для переселенців. Але тоді за 75 днів ми прийняли 700 людей. А тепер за 50 — більше двох тисяч.

— Але ж вам і евакуювати вдається з таких місць, звідки мало хто береться. Знаю, що ви евакуювали дитячий притулок із Харкова, чуючи про який усі розводили руками.

— Так, вдалося. Але я вам скажу, що мені дуже не сподобався той дитбудинок. Коли нас попросили його вивезти, я був здивований, що дитбудинок у центрі Харкова за місяць війни все ще не був евакуйований. Тож поставив це запитання директорці. А вона мені відповіла, що, мовляв, у них усе є, все гаразд. А головне, сказала вона, поки діти в Харкові, то є за що боротися, є мотив для захисту міста. Мене це так прикро вразило, що я навіть нічого не зміг відповісти. Треба було їхати. Але дорогою хлопчик із цієї групи обкакався. Вихователі вийшли його підмити. Було холодно, і хлопчик дуже змерз, тремтів. Я пересадив його наперед, до пічки. Хлопчик відігрівся, почав ставити багато запитань, а потім сказав: «Я боюся засинати. Боюся темряви. Бо як тільки настає темрява, нас починають бомбити». І мені захотілося, щоб директорка інтернату побула в шкурі цього маленького хлопця. Я не розумію цього.

Це, взагалі, інституційна проблема, про яку зараз ніхто не говорить. Директори інтернатів почуваються не відповідальними за долі дітей. Вони почуваються маленькими князьками. Навіть коли міністерство або військова адміністрація віддають наказ вивезти дітей, вони починають варити воду. Як наслідок, з’являються такі травмовані діти. І ця травма — на все життя.

— За весь цей страшний час ви різного набачилися. Чи були моменти, коли втрачали віру?

— Були моменти розпачу, спустошення, коли я почувався геть розбитим і не мав жодних сил, аби щось робити, кудись рухатися. Таке бувало. Коли це зі мною трапляється, я йду до нашого психолога, що працює в шелтері. Розповідаю йому про те, що мене бентежить, розчавлює. Про речі, яких я не можу перенести, які здаються мені дуже неприємними і складними для розуміння. Ми трохи розмовляємо. Це людина, котра допомагає мені трохи опанувати себе.

Перші, мабуть, чотири тижні я так і не потрапив на жодну службу, тому що були постійні виїзди. З цього приводу я кажу, що автобуси стали моєю церквою. Я там і молюсь, і сплю, і їм. У мене є категорія «Д», і я навіть уже став сідати за кермо, поновлюю свої навички.

facebook/Pinchuk Andriy

— Священники не дуже часто звертаються до психологів.

— Можливо. Якби поруч був священник, я б звертався до нього. Але священника поруч нема. А психолог мені подобається.

— На вашій сторінці у Фейсбуці викладено чимало історій. Що вас найбільше вразило?

— Коли Ізюм почали бомбити, прийомні батьки привели маленького Адама до поліцейської дільниці й залишили, а самі поїхали з міста. Люди, які взяли його у свою родину, пообіцяли піклуватися, у хвилину небезпеки просто кинули дитину напризволяще, як зламану іграшку. Історія жорстка своєю жорстокістю. У мене навіть слів немає, щоб це прокоментувати.

Ще одна історія — про те, як ми перевозили в багажному відділенні автобуса лежачих бабусь. Декотрих їхні діти, евакуюючись, підкинули в лікарню. Навіть не залишивши документів, не повідомивши їхніх імен.

facebook/Pinchuk Andriy

Таких бабусь ми перевозили вже кілька разів. Коли це було вперше, мені хотілося плакати разом із ними. Якоїсь хвилини здалося, що їм там страшно. Хотів поїхати з ними, та прилягти там уже було ніде. Але ми часто зупинялись і перевіряли, як вони там. Зараз ми вже звикли, але коли приїжджаємо кудись, ті, хто це бачить уперше, в шоці. Востаннє на блокпосту військовий ніяк не міг повірити, що ми перевозимо бабусь у багажному відділенні. Відкрив, а вони дивляться на нього. Маленькі, тремтячі, ніжні... «Їдьте, — сказав. — Я не можу. Зараз заплачу»...

facebook/Pinchuk Andriy

Ще була історія з голубом. Я їздив у Харків, у таке місце, де було трохи сцикотно. Стояли на вулиці, і раптом дуже низько над нами пролетів голуб. Я простягнув руку, і він сів. Питаю хлопця поруч: «Ти це зняв?» Він каже: «Ні. Тільки фото». Але фото не передасть усього. А голуб уже полетів і кружляє над нами. Я кажу: «Ввімкни камеру». Він вмикає. Я простягаю руку, голуб знову на неї сідає. І в цей час дзвонить мій телефон, у ньому рингтон — церковний передзвін. А позаду стоїть автобус, який ми щойно придбали. І на ньому написано «На Волоське». Це було дуже символічно. Місто під бомбами. Білий голуб. Священник перед евакуаційним автобусом. Та ще й дзвони дзвонять. Я розмістив це відео в соцмережах, і воно набрало 2,5 мільйона переглядів. І кілька днів після того відео в Харкові, де загалом на вулицях зараз дуже небагато людей, до мене підходили й питали: «Це ви той священник з голубом?» Почувши ствердну відповідь, люди йшли з усмішкою. Мене це втішало. Що я подарував їм надію.

— Чимало українців зараз погано сприймають УПЦ МП. Є за що. Ви зіштовхуєтеся з таким ставленням?

— Дуже багато людей мене знають і поважають за якісь справи, за озвучену мною позицію з різних питань. Тому особисто я не зіштовхуюся ні з переслідуваннями, ні з чимось іще. Тим більше я постійно спілкуюся зі священниками ПЦУ, греко-католицькими. В мене є друзі римо-католики.

— Як виникла ініціатива заяви щодо міжнародного церковного трибуналу для патріарха Кіріла?

— Тут збіглося кілька подій. По-перше, патріарх Кіріл з якоюсь завидною впертістю щодня пробиває чергове дно. Як він це примудряється робити, я не розумію. По-друге, митрополит Онуфрій у перші дні війни зробив дуже гарну, правильну заяву, в якій назвав усе своїми іменами. Всі очікували продовження — скликання Помісного або хоча б архієрейського собору, та марно. Керівництво УПЦ МП сховало голову в пісок. Чи в очікуванні, хто переможе, чи просто щоб їх не чіпали. Часом це просто анекдотичні історії, коли єпископи навіть перестають підходити до телефона, бо бояться, що священники почнуть ставити їм якісь запитання. Замість того, щоб у складні часи виявити лідерські здібності і, з одного боку, стати на заваді російській навалі, а з іншого — хоч щось зробити для людей, вони поводяться наче перелякані зайці.

Митрополит Полтавський Філіп узагалі почав пресувати священників, які підписали заяву про міжнародний трибунал. Весь цей треш відбувається тому, що в єпископи УПЦ рукопокладали випадкових людей. Є достойники. Але чимало — випадкові не те що для єпископату, а взагалі для церкви. Що вони там роблять — я не розумію. На мій погляд, там узагалі є люди невіруючі.

Страусяча позиція призвела до того, що священники з усієї України дуже незадоволені. В нас є різні групи і чати в соцмережах, де ми спілкуємося. І ви навіть уявити собі не можете, наскільки всіх дістала ця єпископська «золота» кліка, відірвана від життя, від церкви, від народу, що займається тільки підрахунком коштів, вирішенням власних питань, тішенням своїх амбіцій і боротьбою за церковну владу. Ніякого Христа там не бачать, за поодинокими винятками.

Звісно, так не могло довго тривати. Священники почали засипати єпархіальні правління заявами. Дехто писав, що більше не поминатиме патріарха Кіріла, бо він злодій. Інші писали, що більше не хочуть мати зв’язку з московським патріархатом, але не писали, чого хочуть натомість. Треті писали, що вважають патріарха злочинцем, але наполягали на автокефалії у повному від’єднанні від московської церкви. Тобто різні групи священників вимагали різного. Але на жоден такий лист відповіді не було. Лише сумський митрополит Євлогій підписав письмове розпорядження, щоб припинити у храмах поминання патріарха Кіріла. Останній зразу відреагував — підписав лист, у якому попередив Євлогія, що «не лише небесні кари його чекатимуть, а й на землі він отримає по заслугах». Що патріарх мав на увазі? Російською армією залякував?

Зараз ми всі відчуваємо біль за нашу країну, за людей, які втратили домівки, за тих, хто загинув. Це, до речі, підняло в церкві, в тому числі, хвилю молитовної творчості. Мені на очі трапляються молитви, написані під час війни різними священниками. Дуже проникливі й правильні. Це з одного боку. А з іншого — питання вже назріло. Єпископи мовчать. Тож священники об’єдналися в невеличку групу і склали цей документ. Основні наші звинувачення патріарху Кірілу діляться на дві частини.

Перша, головна, — канонічна. У своєму зверненні до Собору Східних Патріархів (який умовно можна назвати Міжнародним церковним трибуналом) ми звертаємо увагу на те, що вчення про «русскій мір» має всі ознаки єресі етнофілетизму. Це своєрідний церковний фашизм. Коли любов до якоїсь нації починає превалювати над любов’ю до Господа.

Ідеологічне коріння цієї війни зберігається в російській церкві. Ця війна проросла з російської церкви через ідею «русского міра», який повинен усе поневолити. Які б перемоги наша армія тут не отримувала, доки не буде видалене це коріння, зло проростатиме знову й знову, як амброзія.

Ми сподіваємося, що патріарх Кіріл буде засуджений за канонічний злочин спотворення віровчення церкви і притягнений до відповідальності. Ця відповідальність може бути різною. Перша — погрозити пальчиком. Друга — позбавити патріаршого престолу. Третя — позбавити патріаршого престолу і єпископського сану, тобто він стане простим ченцем. Четверта — на додачу до всього переліченого, предати патріарха Кіріла анафемі, тобто відлучити від церкви. Рішення, яке приймуть Східні Патріархи, буде обов’язковим до виконання.

Патріарх підсудний трьом інстанціям. Архієрейському собору Руської православної церкви, куди входять українські єпископи й митрополити, і якого патріарх Кіріл не збирає вже кілька років. Собору Східних Патріархів, до якого ми звернулись. І Вселенському собору, який не збирається вже більше тисячі років.

Московити зараз закидають нам, що ми порушили субординацію, одразу звернувшись до другої інстанції, а не до Архієрейського собору. Однак на сьогодні Собор Східних Патріархів — єдина інстанція, що продовжує збиратися. Крім того, понад 450 років тому (у 1666 році) такий самий прецедент уже був щодо Московського патріарха Никона. До речі, теж мордвина, як і патріарх Кіріл, що є прямим послідовником Никона — у своїй політиці, жорстокості, жадобі до грошей, у руйнівних процесах, яким він піддав російську церкву. Никона було засуджено, позбавлено патріаршого престолу, єпископського сану і простим ченцем відправлено на каяття в монастир.

— Скільки священників підписали заяву?

— За дві доби — вже більше 400. Це дуже багато. Це люди, які не просто поділяють наші погляди, а й мають сміливість та відвагу. Бо ми всі перебуваємо у феодальних стосунках зі своїми єпископами, які вважають нас рабами й очікувано почали тиснути.

— Які перспективи в заяви, на ваш погляд?

— Ми відправили її Східним Патріархам; іншим предстоятелям церков — для розгляду, щоб вони знали, що відбувається; патріарху Кірілу — звернення російською мовою, щоб він прочитав і побачив, як до нього ставляться в українській церкві і до чого призвела його політика. Далі будемо очікувати.

Ми не можемо спрогнозувати, як швидко збереться Собор і як голосуватимуть патріархи. Але це початок процесу оголошення «імпічменту». Зараз ми, священники УПЦ МП, діємо за принципом «роби те, що маєш робити, і нехай буде те, що має бути».

Більше статей Алли Котляр читайте за посиланням.

Дивіться спецтему: Кількість загиблих внаслідок удару РФ по Кременчуку зросла до 13 Про остаточну кількість жертв російської атаки ще рано говорити. Російські окупанти обстріляли натовп людей в Лисичанську: щонайменше вісім жителів загинули Серед загиблих – підліток 2007 року народження. Україна закликає остаточно виключити Росію з FATF і внести її до “чорного списку” організації Держава також розробляє рекомендації щодо ризиків операцій з російськими активами. Російські військові використовують дерев’яні макети танків на Харківщині, намагаючись ввести в оману ЗСУ – Генштаб Тим часом українські захисники відбили ще кілька російських штурмів у Харківській області. Війська РФ мають частковий успіх поблизу Лисичанська й Бахмута – Генштаб ЗСУ Росіяни хочуть закріпитися на двох ділянках поблизу цих міст. На кількох інших напрямках на Донбасі захисники України відбивають ворожий наступ.
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК