Український виклик для італійського головування

Починаючи з 1 липня, кермо влади в Раді Євросоюзу перейде від Греції до Італії. Попри те що Лісабонський договір істотно звузив колишню роль головування в Раді ЄС, звівши його до функцій посередництва між Єврокомісією, Європарламентом та урядами країн - членів ЄС, кожна держава розглядає цю можливість через призму просування своїх національних інтересів у рамках європейського порядку денного та зміцнення свого іміджу на міжнародній арені.

Без будь-яких сумнівів італійському головуванню випадає дуже складна роль забезпечення плавного проходження інституціональних перетворень у ЄС, включаючи перевибори президента Єврокомісії, голови Ради ЄС, верховного представника ЄС з питань зовнішньої та оборонної політики. Результати травневих виборів до Європарламенту (роль якого в системі управління ЄС істотно зросла, відповідно до Лісабонського договору), що посилили позиції євроскептиків, на думку ряду західних експертів, поставили якщо не крапку, то принаймні жирний знак питання щодо перспектив популярної в Італії ідеї побудови Федеративних Штатів Європи на базі Євросоюзу. Україно-російська криза, що оголила неабиякі розбіжності серед країн - членів ЄС з питань відносин з Росією та східними партнерами Союзу, енергетики тощо, також породжує додаткові виклики перед італійським головуванням.

При всьому цьому є й хороші новини напередодні італійського семестру в Раді ЄС. Один з наймолодших прем'єр-міністрів Італії Маттео Ренці перебуває нині на піку своєї популярності - як у країні, так і роблячи свої перші кроки на міжнародній арені. Відповідно до останніх соцопитувань, дії уряду Ренці схвалюють близько 66% населення Італії, а у випадку проведення нині парламентських виборів Демократична партія (лідер М.Ренці) отримала б майже 45% голосів, випереджаючи своїх найближчих конкурентів - Рух "П'ять зірок" (16%) і партію "Уперед, Італіє!" (15%) - фактично на 30%.

Третім серед пріоритетів діяльності уряду Італії на найближчу перспективу соціологічні опитування називають "очолити зміни в ЄС". Упевнена перемога Демпартії Італії (41%) на виборах до Європарламенту зробила її делегацію найчисленнішою національною партійною фракцією в Європарламенті (яка випереджає навіть фракцію партії А.Меркель). Все перелічене вище в цілому дає хороші стартові можливості уряду Маттео Ренці - як для посилення позицій Італії в Євросоюзі, так і для забезпечення рівня партійної підтримки всередині країни.

Італія, як і будь-яка країна - член Євросоюзу, має намір використати своє головування в ЄС для просування власних національних пріоритетів у рамках загальноєвропейської повістки. Основні теми, на яких наголошуватиме італійське головування, - зростання економіки та боротьба з безробіттям, енергетична безпека, проблеми міграції.

В Італії наполягають на необхідності відійти від політики суворої економії, яку просуває Німеччина, на користь стимулювання економічного зростання, реіндустріалізації Європи тощо. Гострота безробіття (особливо серед молоді - до 40% у середньому по країні) і наболіла проблема незаконної міграції змушують Італію шукати шляхи їх вирішення за рахунок консолідованих зусиль усього ЄС. В економічній сфері Італія планує активізувати переговори про створення вільного ринку та лібералізації торгівлі між ЄС і США, хоча й прогнозує, що за час її головування досягти угоди практично неможливо.

Необхідно зазначити, що ключовим з неназваних пріоритетів італійського головування в ЄС (формально не закріпленим у стосторінковому фоліанті пріоритетів італійського семестру в Раді ЄС) є можливе відновлення стратегічного діалогу Росія-ЄС. Українсько-російська криза та пов'язані з нею відповідні рішення ЄС призупинити діалог з Москвою на вищому рівні ледь не зірвали амбіційні плани італійського керівництва, що включали знайдення компромісів із ключових питань порядку денного Росія-Євросоюз (базова угода Росія-ЄС, безвізовий діалог, проблема невідповідності "Південного потоку" вимогам європейського енергетичного законодавства тощо).

І хоча першою можливою реакцією українського читача на італійське тяжіння до Росії, швидше, буде скепсис та обурення, мусимо також урахувати, що (всупереч очікуванням багатьох експертів) Італія, на щастя, не стала "слабкою ланкою" Євросоюзу в україно-російському конфлікті. Співавторство Італії в резолюції ГА ООН "Територіальна цілісність України" і підтримка дуже жорстких заяв "Великої сімки" на адресу російської агресії дорогого варті. Можливо, Італія й не була серед ініціаторів нових санкцій проти Росії, але сигнали, які йдуть з Рима, були досить однозначні: "Рим не порушить консенсусу в рамках ЄС щодо Росії", "Італія завжди була прихильником демократичних цінностей, при цьому енергетика не входить до їх числа", "ЄС має задекларувати потужну підтримку Україні, надавши їй фінансову допомогу". Враховуймо також, що Рим пішов на ці кроки навіть попри значні обсяги італійсько-російського товарообігу в понад 50 млрд дол. США (рівень торгівлі Італії з Україною в 2013 р. приблизно в 10 разів менший!), десятки млрд дол. США взаємних інвестицій, 1 млн російських туристів, які щороку відвідують Італію і приносять іще близько 1,5 млрд євро італійській скарбниці.

На даному етапі Італія намагається прояснити, чи існують будь-які реальні шанси на відновлення російсько-європейського стратегічного діалогу в другому семестрі цього року, з надією очікуючи позитивних сигналів з україно-російського фронту.

Хоч як це парадоксально, саме Україна сьогодні може допомогти Італії в реалізації її планів на російському напрямку. Єдине, що необхідно Італії, - зайняти активнішу позицію в пошуку шляхів вирішення україно-російського конфлікту, не очікуючи позитивних сигналів "з полів", а сприяючи їх безпосередньому формуванню. У цьому, до речі, Італії можуть дуже допомогти її формальні й чудові неформальні контакти з представниками російського політичного істеблішменту та бізнесу. Іншою складовою успіху на цьому напрямку має стати імплементація останніх спільних напрацювань України та Євросоюзу у сфері енергетики, безвізового діалогу тощо. Зі свого боку, Київ має докласти активних зусиль для вирішення економічних проблем італійського бізнесу в нашій країні, що, безперечно, посилить рівень підтримки України з боку Італії.

Сприятливою можливістю для постановки, а також пошуку спільних відповідей на виклики, що стоять як перед Україною, так і Італією, може стати знаковий візит на початку липня міністра закордонних справ Італії Федеріки Могеріні до Києва, що є першим закордонним візитом у рамках італійського головування в Раді ЄС.