Україна у мінливому світі

На 18-му році незалежності досі відкритим залишається питання ролі та місця Української держави в сучасній системі міжнародних відносин. Пошук відповіді на нього тим більш актуальний тепер, коли пануючий світоустрій зазнає істотних змін. Уписатися в новітні загальносвітові тенденції Україна зможе лише тоді, коли мобілізує ресурси вітчизняної дипломатії на ефективну роботу за всіма азимутами зовнішньої політики, чітко сформулює власну стратегію національного розвитку, стане активним учасником світових і регіональних процесів.

Сьогодні світ переживає глибокі якісні перетворення. Певною мірою їх каталізатором стала світова фінансова криза, яка не оминула жодної держави. Колапс банків­ської сфери, спад промислового виробництва, рекордне зростання безробіття, різке зниження життєвого рівня широких верств населення — все це свідчить про те, що світ уже не буде таким, яким був досі.

Звісно, світові економічні кризи траплялися й раніше. Відомо, що підйоми й різкі спади світової економіки бувають кожних 20—50 років. Згадаймо Велику депресію в США у 30-х роках минулого століття, коли ВВП упав на 20%, а рівень безробіття сягав 27%. У 1929—1933 роках президент Герберт Гувер обіцяв американцям, що «процвітання не за горами». Але воно так і не настало — просто тому, що американське керівницт­во нічого для цього не робило. Так само, до речі, як і нинішня українська влада. Є й свіжіші приклади. Скажімо, кінець 90-х років минулого століття, коли азіатська, а зго­дом і російська криза боляче вда­рили по багатьох країнах і помітно похитнула економіку України.

Однак теперішня фінансово-економічна криза своїми масштабом і глибиною явно перевершує минулі. Її наслідки позначатимуться на розвитку більшості країн світу ще довгі роки. Певна річ, ці наслідки виходять за рамки економіки. Тут доречно згадати твердження Генрі Кіссінджера: «Економічна система не може бути міцною без політичної основи». Стосовно України ці слова більш ніж актуальні. Глибокі політичні супереч­ності, завищені особисті амбіції лідерів, постійний конфлікт їхніх інтересів завдають непоправної шкоди економіці і відкидають Україну за багатьма показниками соціально-економічного розвитку на одне з останніх місць у Європі та світі. А це, у свою чергу, становить серйозну перешкоду для вироблення і втілення в життя реалістичної міжнародної політики — такої, яка враховувала б усі особливості геополітичного розташування України, її зовнішньополітичні і зовнішньоекономічні пріоритети. Здавалося б, в умовах глибокої економічної кризи значення зовнішньої політики України, і особливо її зовнішньополітичної служби, має тільки зростати.

На жаль, надання зовнішній політиці необхідних динамізму та ефективності поки що залишається непосильним завданням. Ставлення до неї промовисто характеризує той факт, що в Україні вже кілька місяців немає глави зовнішньополітичної служби.

Симптоми нового світоустрою

Одна з визначальних тенденцій світового розвитку — позначені зрушення у балансі сил на світовій арені. Конкуренцію Сполученим Штатам уже най­ближчим часом складуть Китай, Індія, Бразилія і Росія. Сьогодні кожна з цих країн прагне посісти належне місце у глобальній політиці, економіці та фінансовій системі. Для цього є всі передумови. Золотовалютні запаси Китаю перевершують трильйон доларів, промислове виробництво, попри глобальну кризу, продовжує розвиватися високими темпами. Не менш вражаючі досягнення демонструє Індія, що робить упор на розвиток сектору високих технологій. За прогнозами західних експертів, у тому числі й американських, до 2025 року Пекін і Делі за своїм економічним розвитком вийдуть на друге й четверте місця на планеті, а сукупний національний доход країн так званої групи BRIC (Бразилія, Росія, Індія, Китай) за темпами зростання удвічі перевищить такий самий показник країн групи G7.

Набирають сили й інші дер­жави. Безліч регіональних чинників, здатних впливати на міжнародну обстановку, проглядаються в Латинській Америці (Аргентина, Венесуела, Мексика та Чилі), на Близькому Сході (Єгипет, Ізраїль, Іран, Саудівська Аравія), у Південній Азії (Пакистан), у Східній Азії та Океанії (Австралія, Індонезія і Південна Корея). До центрів сили, що формуються, можна зарахувати й численні світові та регіональні організації.

Усі вони не приховують своїх амбіцій і бажання впливати на світову політику. В таких умовах ідея однополярного світового порядку, проголошена в Проекті нового американського століття, виявляється неспроможною і більше не може слугувати головним орієнтиром розвитку глобальної політики та економіки. У світовій політиці настає епоха багатополярності. Свій колишній вплив поступово втрачає навіть система ООН — дедалі частіше її провідні країни-члени демонструють серйозні розбіжності у питаннях вирішення регіональних та світових проблем. Наочний приклад — гострі дискусії в Раді Безпеки ООН із приводу військових дій США в Іраку, бомбардувань Белграда, впливу на уряд Судану, запровадження санкцій проти Ірану, Північної Кореї тощо.

Характер змін, які відбуваються на наших очах, свідчить про те, що у світі формується новий міжнародний порядок. Головна особливість цього процесу — масштабна «перебудова» світової політичної та фінансово-економічної архітектури відповідно до нових реалій. У новій системі міжнародних відносин уже немає місця «зіткненню цивілізацій», і тим більше — біполярному світоустрою, як це було за часів холодної війни. Сьогодні жодна держава не може самотужки протистояти глобальним загрозам і одноособово управляти світовими процесами. Відповідати на виклики нинішнього світу можна лише колективними зусиллями. Приклади такого співробітництва — спроба «великої двадцятки» виробити на колективній основі антикризові заходи для протидії глобальній фінансовій кризі, а ще раніше — спільні антитерористичні дії країн після 11 вересня 2001 року. Водночас перебудова системи міжнародних відносин потребує проведення глибокої реформи ООН, покликаної підвищити її здатність забезпечувати колективне управління розвитком міжнародних процесів. Актуальним завданням залишається зміна структури Ради Безпеки ООН відповідно до реальної розстановки сил у світі та економічної потуги держав.

Втім, не втрачає своєї популярності й альтернативна гіпотеза — про те, що міжнародні відносини ХХІ століття повинні трактуватися в термінах безполярного світу. Відомий американський експерт у галузі міжнародної політики Річард Хаас стверджує: «…в епоху безполярності сила і вплив дедалі тісніше взаємопов’язані», і в цих умовах «істотну роль відіграватиме мультилатералізм». Поки що рано робити висновки, яка теорія виявиться більш прийнятною для виправдання майбутнього світоустрою. Але те, що формування нової міжнародної архітектури базуватиметься на багатополярності, залишається незаперечним фактом.

Епоха багатополярного світу передбачає колективне лідерство й солідарну відповідальність. Поворотні моменти в нинішній світовій політиці вказують на те, що в глобалізованому світі, який кардинально змінюється, на порядку денному опиняється питання переосмислення власної місії багатьма країнами, і насамперед провідними державами світу. Реалістична оцінка цими країнами тенденцій розвитку сучасного світу, підкріплена політичною волею, ознаменує настання нової ери в історії людства. Визнання нових реалій уже прозвучало в заяві президента США Барака Обами: Америка готова до змін заради «спільного вирішення загальних проблем». Його уточнення, що «Америка не може змінюватися самотужки» (виступ у Страсбурзі (Франція) на початку квітня 2009 року), свідчить про відмову американської адміністрації діяти в односторонньому порядку, про прагнення до діалогу в умовах радикального зрушення в міжнародних відносинах. Як бачимо, Сполучені Штати, залишаючись «найбільшим окремо взятим центром концентрації глобального впливу», все-таки змушені враховувати реалії нинішнього світу й тому демонструють готовність до конструктивної взаємодії з партнерами.

Україна як суб’єкт нової геополітики

Глобальні трансформаційні процеси, які відбуваються в системі сучасних міжнародних відносин, торкаються не тільки провідних держав світу і так званих висхідних країн, а й тих, котрі відносно недавно стали на шлях незалежного розвитку. Не є винятком і Україна. Вибудовуючи відносини із зовнішнім світом, Україна виходить насамперед із міркувань політичної та економічної доцільності. Країна ідентифікує себе як держава європейського типу, що обумовлюється її історичним минулим, географічним положенням та економічними зв’язками з країнами Європи. Перебуваючи на перетині ліній інтересів світових центрів сили — Росії, ЄС, США, Азії, — Україна не може залишатися осторонь змін, що відбуваються. Вона повинна стати суб’єктом нової геополітики, посісти в ній таке місце, яке б відповідало національним інтересам, власному вибору та основним пріоритетам розвитку держави. У будь-якому разі, стратегію розвитку України та її зовнішньополітичну концепцію треба будувати, виходячи з оцінок наявних світових трансформацій.

Водночас було б самовпевнено вважати, що вигідне геополітичне розташування України автоматично принесе їй необхідні стратегічні, економічні та політичні дивіденди. Переваги потрібно вміти ефективно використовувати для ведення активної зовнішньої політики, щоб у результаті стати визнаним партнером у новій системі міжнародних відносин. Хоч би як ми до цього ставилися, потенціал країни містить необхідні передумови для досягнення зазначеної мети.

Україна залишається країною, стратегічно важливою і в регіоні, і в системі міжнародних відносин. На жаль, наш державний корабель рухається без керма і вітрил, а інколи — взагалі без здорового глузду, що чітко прозирає у вирішенні низки дер­жавних завдань і в цілому в управлінні країною. Нинішня політична еліта України, схоже, живе за поглядами відомого французького дипломата наполеонівської епохи Шарля Моріса Талейрана: «Принципів немає, а є події; законів немає, а є обставини».

Слабкість і корумпованість політичних інститутів призводять до катастрофічного зниження престижу України на міжнародній арені, втрати до неї інтересу, зокрема і з боку наших стратегічних партнерів. Загальна слабкість нашої держави позначається на їх стилі спілкування, — насторожують дедалі частіші заяви з-за кордону про «втому від України». Тривожить і той факт, що впродовж тривалого часу Українська держава живе в режимі постійної політичної нестабільності, більше, ніж усі її сусіди з СНД, потерпає від економічного спаду, як і раніше, переживає багато інших проблем, поєднаних із розвитком державності. У нещодавно опублікованій монументальній праці, яку підготувала група російських експертів у галузі зовнішньої і внутрішньої політики, сказано: «Нам катастрофічно бракує людей, здатних мислити в масштабах світу». На жаль, це тим більше стосується України.

Напередодні виборів в Україні чимало політичних сил та їхніх кандидатів на посаду очільника держави демонструють готовність уже завтра ощасливити український народ. З яскравих і дорогих білбордів, різноманітних постерів, із численних агітаційних наметів, навіть фронтового зразку, викидається масована пропаганда, спрямована на зомбування українського виборця. Нового нічого немає. Обіцянки, догоджання — все старе, тільки загорнуте в нову обгортку. Ми це вже проходили. Було б добре, якби хоч один кандидат зміг довести, що він справді вестиме країну демократичним шляхом і зможе бодай частково вирішити «хронічні» для України проблеми.

Координати взаємодії

Коли з тієї чи іншої причини в державі відбуваються не завжди зрозумілі для світу речі, це може мати далекосяжні наслідки, які становитимуть реальну загрозу для майбутнього країни. Адже не секрет, що Україна внаслідок некомпетентних дій влади за 18 років своєї незалежності дуже ослабла. Нездатність вирішити внутрішні проблеми власними силами штовхала керівництво країни на різноманітні поступки. Врешті-решт Україна перетворилася на жебрачку, яка вимагає від інших держав і міжнародних організацій кредитів, економічної та політичної підтримки. Така політика значною мірою девальвує вже досягнуті успіхи і ставить країну в боргову залежність. Ще добре, коли побудова державності під «чуйним керівництвом» ззовні відбувається не за рахунок її власних стратегічних і економічних інтересів.

Не кращі справи і з зовнішньою політикою України. Країна спроквола втягується в орбіту зовнішнього впливу, стає об’єктом чужих інтересів, що позбавляє її можливості виступати на міжнародній арені як активний і самостійний гравець.

Наш північний сусід Росія, як і раніше, залишається голов­ним агентом впливу на політичне та економічне життя України. Недавнє послання російського лідера Дмитра Медведєва президентові України Віктору Ющенку є цього наочним підтвердженням. У ньому окреслено ті сфери діяльності, які найбільшою мірою турбують РФ. Це співробітництво в галузі енергетичної безпеки, перебування на території України Чорноморського флоту, статус російської мови в Україні, інтерпретація спірних питань історичного минулого тощо. Але це не нові питання, вони постійно є в діалозі між представниками двох країн. Для їх вирішення достатньо напрацьованої за роки незалежності договірно-правової бази. Бракує політичної волі, причому по обидва боки.

Події останніх тижнів, зокрема обмін «люб’язностями» з приводу висилки російських і українських дипломатів, указують на серйозні зрушення в українсько-російських відносинах. За великим рахунком, це своєрідний виклик стратегічному партнерству двох країн і, подобається це чи ні, нагнітання напруженості на роки наперед із використанням різноманітних, часто не дипломатичних, засобів для подальшого домінування у двосторонніх відносинах.

Рішення президента РФ не направляти в Україну нового посла означає не що інше як небажання Росії шукати вихід із нинішнього глухого кута. Складається враження, що російська сторона не зовсім конструктивно підходить до побудови відносин із Україною. Новий посол РФ в Україні міг би внести свіжий струмінь у характер двосторонніх контактів і, головне, розібратися з проблемами, які провокують сповзання в невизначеність перспектив нашого співробітництва. Ситуації, схожі на ту, яка склалася, характерні для стану відкритої ворожнечі між країнами. Між Росією і Україною її, на щастя, ще немає, хоча такі рішення підштовхують до цього. Слава Богу, ми не прийняли виклику й відмовилися від конфронтаційного сценарію. Відповідь президента України Віктора Ющенка президентові Російської Федерації Дмитру Медведєву — стримана і досить аргументована. Саме це дозволяє сподіватися, що в українсько-російських відносинах усе-таки запанують розум і здоровий глузд. Адже альтернативи цьому, очевидно, немає.

У взаємозалежному світі відповідальність за вирішення питань міжнародної політики істотно зростає. Проте втягування в орбіту чиїхось відносин і при цьому неможливість використати їх у своїх власних інтересах може обернутися набагато серйознішими наслідками для стратегічного розташування країни. Тому, вибудовуючи зовнішньополітичний курс на співробітництво з ключовими партнерами як на Сході, так і на Заході, нам доцільно дотримуватися оптимального балансу, проводити одночасно ефективну західну і східну політику, а також чітко визначати координати взаємодії з регіональними і субрегіональними структурами. Та головне — спиратися на свою власну зовнішню політику.

Зрозуміло, здатність адаптуватися до плинної реальності має виявлятися насамперед у вирішенні пріоритетних питань зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності. Це інтеграція України в європейські структури; її участь у реалізації нової енергетичної стратегії Європейського Союзу; сприяння інвестиційному співробітництву з закордонними країнами; зростання питомої ваги економічної дипломатії тощо. Не плекаючи особливих ілюзій, ми мусимо все ж таки почати вибудовувати зовнішньополітичну лінію держави таким чином, аби нарешті вивести країну з нинішньої кризи й поступово закласти підвалини для більш-менш стабільного її розвитку.

Невиправдана економія

Щоб простувати в ногу з мінливим світом, потрібно мати необхідні людські ресурси, потужний інтелектуальний потенціал і належне фінансове забезпечення. У зовнішньополітичній сфері для виконання цього завдання такі ресурси є. Проте серйозну перепону становлять фінансові труднощі, яких внаслідок економічної кризи зазнає сьогодні зовнішньополітична служба України. Витрати на міжнародну діяльність у 2009 році, порівняно з попереднім роком (у доларовому перерахунку), знижено на 19,7%. Фінансування витрат центрального апарату МЗС зменшено на 16,9%.

Здавалося б, зменшення валютної частини витрат лише на 20% не має сильно позначитися на діяльності інфраструктури зовнішньополітичного відомства. Але це дуже вдарило по окремих напрямах, — було скорочено відрядження диппрацівників для участі в різноманітних двосторонніх і багатосторонніх заходах, згорнуто багато міжнародних контактів, у деяких випадках припинено обмін делегаціями. Українські закордонні відомства ніколи не були обтяжені зайвим майном, проте й на цьому тепер доводиться істотно заощаджувати. Зменшуються парк автомобілів і витрати на утримання та обслуговування автотранспорту, переглядається у бік зниження плата за оренду приміщень, скасовується система медичного страхування, скорочується дипломатичний і технічний персонал, економляться кошти на представницькі заходи тощо.

Певною мірою це загальносвітова тенденція. Фінансово-економічна криза примушує чимало країн оптимально використовувати свої кошти і знижувати витрати на міжнародну діяльність. Деякі з них ідуть на скорочення дипломатичних і консульських установ, відмовляються від будівництва та капітального ремонту службових приміщень, закупівлі нового обладнання і транспортних засобів (Угорщина, Польща, Румунія), скорочують кількість працівників дипслужби (Франція, Швеція та інші країни), вводять мораторій на заповнення вакантних посад (Румунія).

Проте в більшості країн на утримання зовнішньополітичних відомств від початку виділяється набагато більший відсоток коштів із державного бюджету, ніж в Україні. Наприклад, у Болгарії — 0,82% від держбюджету, в Румунії — 0,86%, у Чехії — 0,64%, а в Німеччині на 2009 рік передбачено 3 млрд. євро (за даними МЗС України). Через фінансову кризу, економічну слабкість і затяжну політичну нестабільність Україна, порівняно з іншими державами, піддається серйознішим випробуванням. Раціоналізувати фінансову політику, безумовно, треба, але не на шкоду вирішенню пріоритетних завдань зовнішньої політики України та її національним інтересам.

Глобальні виклики — актуальні відповіді

Слід пам’ятати, що глобальна економічна криза — це не тільки виклик, а й шанс. У міжнародному співробітництві дедалі більшу роль відіграє економічна складова. Вписатися в цей тренд — актуальне завдання для України. Упустивши цей шанс, ми прирікаємо величезну країну на малозначимість і провінційність. Україна повинна бути здатною відповісти бодай на виклики регіонального характеру, тим паче що наша держава претендує на місце лідера в регіоні. Не скористатися цими та іншими геополітичними перевагами в новому світі, який рухається до багатополярного суспільства, – означає зняти з себе відповідальність за успіхи і провали не лише перед своїми громадянами, а й перед міжнародним співтовариством.

Досьє міжнародної політики України має бути доповнене питаннями як регіонального порядку, так і загальносвітового масштабу. Ми повинні провести свого роду інвентаризацію наших можливостей, щоб виробити ефективну й водночас реалістичну зовнішню політику, а також визначити коло партнерів. Очевидно, що серед них мають бути не тільки сьогоднішні, а й завтрашні лідери — ті країни, котрі переживають підйом і вже в найближчому майбутньому чинитимуть вирішальний вплив на архітектуру міжнародних відносин.

Україна повинна налагодити взаємовигідне співробітництво з країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону та Латинської Америки. Актуально також — виробити свіжі підходи до вирішення завдання європейської інтеграції, включно з інтенсивною роботою над правовим і соціальним захистом громадян України, які працюють за кордоном, або подолання візової завіси, що так швидко опустилася перед нашими людьми, котрі прагнуть вдихнути дух свободи в Шенгенській зоні.

Певним тестом на здатність розв’язувати завдання державного масштабу, поєднані з бажанням інтегруватися в Європу, стане для України організація і проведення Євро-2012. Поки що оптимізму мало. Досягнення цих цілей потребує консолідованих зусиль не тільки зовнішньополітичного відомства країни, а й наявної системи наукових центрів, інститутів та фондів, які б займалися випереджувальним прогнозуванням та моделюванням ситуації на основних напрямах зовнішньої політики. Особливо тих, де є можливість найбільш повно реалізувати потенціал країни і відстояти її національні інтереси.

Сьогодні, так само, як і на світанку незалежності, перед Україною стоїть масштабне зав­дання, від виконання якого повною мірою залежатимуть її перспективи. Якщо наша держава претендує на роль активного учасника європейських процесів, вона зобов’язана знайти своє місце в новій системі міжнародних відносин, стати цілком сучасною. А для цього необхідно чітко вибудувати пріоритети, зміцнити систему державного управління професійними кадрами, вести активну, почасти навіть наступальну зовнішню політику, яка б спиралася на національні інтереси, мобілізувати всі ресурси для комплексної модернізації економіки, але насамперед — вийти із затяжної політичної кризи, яка не дає країні розвиватися. Вибудовуючи зовнішньополітичний курс України, дуже важливо надати йому послідовності, стабільності та прогнозованості, навчитися доводити до логічного завершення кожні питання й ініціативу. Зрештою, всім нам час усвідомити: хто не хоче зміцнювати свою незалежність – посилюватиме незалежність чужу. Хіба в цьому наш інтерес?