Переосмислюючи зовнішню політику України: важкий шлях до досягнення консенсусу

Зовнішня політика посідає особливе місце в ієрархії будь-якої держави. Не виняток і Україна, де з кожним роком відзначається зростання уваги до міжнародних проблем і становища нашої держави в сучасному світі.

Із закінченням чергової президентської кампанії, коли перед Україною знову постають питання подальшого розвитку країни, значною мірою також підвищується інтерес до пріоритетів її внутрішньої та зовнішньої політики.

Сьогодні для багатьох очевидно: якнайшвидше формування нового політичного курсу держави дасть можливість знайти ефективні методи виведення України з тривалої політичної та економічної кризи, а також почати реалізовувати активну зовнішню політику, яка базується на принципах міжнародного права, рівноправності та взаємної вигоди.

Тим часом зовнішньополітичні уподобання і пріоритети поки ще чинної влади та опозиції видаються розмитими, спрощеними і невиразними. Вони не дають якогось чіткого уявлення про міжнародну орієнтацію України. Виникає відчуття, що питання зовнішньої політики України, як і раніше, залишаються за рамками серйозних дискусій.

Затяжна ситуація невизначеності, в якій опинилася країна в останні роки, не дає Україні змоги динамічно розвиватися, ефективно від-стоювати національні інтереси на міжнародній арені, бути активним суб’єктом міжнародних відносин, надійним і передбачуваним партнером.

У результаті країна ризикує зійти з орбіти світової політики й опинитися на периферії глобальних процесів. Саме тому переосмислення зовнішньої політики України відповідно до нових викликів, ризиків, загроз і завдань є питанням державної ваги. Переосмислити зовнішню політику — означає спробувати дати відповіді на запитання, яке місце і роль нашої держави в сучасних міжнародних відносинах, якою могла б бути наша адекватна відповідь на виклики глобалізації, як забезпечити консенсус у суспільстві та політикумі щодо зовнішньополітичного курсу країни і яким чином запобігти ідеологізації зовнішньополітичної діяльності. Дипломатія не повинна приноситися в жертву скороминущим політичним інтересам, коли задля досягнення цілей тактичного характеру руйнується система зовнішньополітичних орієнтирів у цілому. Тим більше треба пам’ятати, що дипломатичні помилки, як правило, обертаються серйозними наслідками для країни та її лідерів.

Горезвісна багатовекторність

Щоб зрозуміти, яка зовнішня політика потрібна Україні, передусім слід звернутися до сьогоднішніх тенденцій геополітики. Сучасні міжнародні відносини переживають глибокі трансформації — ці зміни стосуються самого світового порядку і є своєрідною реакцією на внутрішньополітичні процеси в багатьох, насамперед провідних, державах.

Сьогодні практично всі країни втягнуті в процес формування ефективної моделі майбутньої архітектури світу, пов’язаної у свою чергу зі становленням нового багатополярного світового порядку. Йдеться про актуальне завдання зі створення такої системи міжнародних відносин, яка здатна підвищити керованість процесами світового розвитку в цілому й одночасно гарантувати надійну безпеку кожному члену міжнародної спільноти. Тому немає іншого вибору, крім як змінити геополітичну структуру світу, щоб охопити цими змінами більше число сучасних демократичних держав і тим самим відкрити шляхи для широкого міжнародного співробітництва.

Само собою зрозуміло, що зовнішньополітичний курс України необхідно максимально адаптувати до нового багатополярного світу, а отже, відмовитися від застарілого уявлення про єдиний центр сили, на який слід було б орієнтуватися. Хай як дивно, але в умовах зміщення міжнародних відносин від однополярного до багатополярного формату нового наповнення набуває концепція багатовекторності. Її характерна особливість — гостріше сприйняття різноманіття сучасного світу, в якому так звані нові демократії та висхідні країни наполягають на ширшому представництві власних інтересів на світовій арені і з огляду на це будують свої зовнішньополітичні розрахунки.

У концептуальному сенсі багатовекторність поки що не знайшла однозначної підтримки серед українських політиків, хоча й успішно реалізується в зовнішньополітичній практиці. Важливо, щоб за будь-яких внутрішніх розкладів та позиціонування країни в геополітичних планах майбутнього, ми не випустили з уваги центральний вектор, якому нині підпорядкований стратегічний курс Української держави, — це європейська інтеграція. Інакше є ризик повторити долю кажана з відомої притчі: птахи відмовляються визнати кажана, бо він усе ж таки миша, але й миші відмовляються визнати його своїм, бо він усе ж таки літає.

Виходячи з цього, завданням першорядної важливості має бути концентрація наших зусиль щодо створення цілісної системи стійких відносин України з іншим світом. Для цього необхідно, щоб принципи і зміст зовнішньої політики на нинішньому етапі були відповідним чином скориговані.

На відміну від 90-х, коли зовнішньополітична діяльність України зосереджувалася головним чином на вирішенні тактичних завдань, сьогодні на порядку денному мають стояти довгострокові задуми і плани, покликані передусім перетворити Україну на активного гравця світової політики і одночасно зміцнити її міжнародні позиції. Інакше кажучи, йдеться про перехід від початкових, дещо ідеалізованих уявлень до усвідомлення реалій та формування на їхній основі практичної політики на перспективу.

Переосмислюючи роль і місце України на міжнародній арені, нам на нинішньому етапі, очевидно, слід вибудовувати таку зовнішньополітичну лінію, яка дозволяла б проводити ефективну як західну, так і східну політику, тим самим домагаючись закріплення, по можливості, позицій Української держави на всіх напрямах міжнародної політики. У цьому контексті на особливу увагу заслуговує питання про посилення співробітництва України зі своїми стратегічними партнерами, його переведення в реальну політичну площину шляхом підвищення рівня міждержавного діалогу, що уможливлює досягнення домовленостей із широкого спектра питань.

Рівна безпека для всіх

У суперечливому і взаємозалежному світі особливої актуальності набувають питання безпеки. За відсутності реальних гарантій національної безпеки для нашої країни ці питання в даний час мають першорядне значення. Дотримуючись принципу неподільності безпеки на всьому євроатлантичному просторі, Україна повинна діяти, виходячи з розуміння того, що загроза безпеці будь-якої держави є загрозою загальній безпеці та миру. Тому аксіомою мають бути принципи: «безпека для себе через безпеку для всіх» і «стабільність усередині країни — внесок у глобальну стабільність».

Нові виклики і загрози мають глобальний характер і вимагають адекватної відповіді з боку якомога більшого числа держав, готових узяти на себе відповідальність за долю безпечного і стабільного світу. Невипадково ще 2003 року в ООН було створено Групу високого рівня експертів з питань загроз, викликів і змін (ГВР). Згідно з висновками проведеного цією групою дослідження, на сьогодні найбільш актуальними є шість блоків загроз:

— економічні та соціальні загрози, включаючи бідність, інфекційні хвороби та екологічну деградацію;

— міждержавні конфлікти;

— внутрішні конфлікти, включаючи громадянську війну, геноцид та інші масові звірства;

— ядерна, радіологічна, хімічна та біологічна зброя;

— тероризм;

— транснаціональна організована злочинність.

На думку експертів, головне завдання міжнародної спільноти — не допустити, щоб віддалені загрози стали безпосередніми, а ті, що мають безпосередній характер, спричинили реальні руйнівні наслідки. Основний висновок дослідження ГВР зводиться до того, що відповідати на виклики нинішнього світу можна тільки колективними зусиллями. Інакше кажучи, кожна держава світу, і Україна тут не виняток, покликана зробити свій вирішальний внесок у зменшення й ослаблення загроз міжнародній безпеці. З огляду на це, даному напряму передбачається відвести належне місце в міжнародному розподілі відповідальності, що, як зазначається, сприятиме забезпеченню міжнародної безпеки в цілому і кожній державі окремо. З цього випливає, що зазначеному напряму сьогодні й надалі слід приділяти належну увагу, відповідним чином орієнтуючи зовнішньополітичну діяльність країни. Звісно, ключ до успіху — у вмілому поєднанні роботи дипломатії та стратегічних зусиль держави.

Необхідно враховувати той факт, що Україна має низку специфічних проблем, які тією чи іншою мірою стосуються гарантій національної безпеки. Не секрет, що в політичних колах дедалі більше нагнітається напруженість навколо так званого ядерного статусу України, а саме нашої відмови від ядерної зброї. У цьому контексті ми не повинні забувати, що наш внесок у ядерне роззброєння залишається дуже вагомим. Цього внеску не можуть ігнорувати інші члени міжнародної спільноти. Сьогодні Україна просто зобов’язана, у тому числі з погляду інтересів національної безпеки, займати більш активну позицію в питаннях глобального ядерного роззброєння. План американського президента Барака Обами стосовно «досягнення миру та безпеки у світі, вільному від ядерної зброї, незалежно від того, наскільки це важко і скільки часу це може зайняти», є багатообіцяючим. Він цілком відповідає нашим концептуальним підходам до вирішення цього питання.

Ліквідація ядерної зброї — важке дипломатичне завдання. Усе, що стосується цієї теми, включаючи переговори щодо скорочення основних потенціалів ядерної зброї провідних держав світу, прагнення окремих країн мати ядерний потенціал, конференції, сесії різних органів, на яких обговорюють питання ядерного роззброєння, не можуть залишатися поза нашою увагою. По суті, йдеться про те, щоб Україна своєю активною позицією задавала тон при розгляді цих важливих питань, маючи для цього повне моральне право.

Ще одна проблема, яка стоїть на внутрішньополітичній порядку денному, — питання нейтрального статусу. Попри те, що проблема нейтралітету не перестає активно дискутуватися в нашому суспільстві, очевидно, що сьогодні Україна не має ні коштів, ні можливостей для реалізації такої політики. До того ж ухвалення концепції нейтралітету потребувало б масштабної перебудови всього державного механізму.

Водночас слід відверто визнати, що нейтральний статус, у загальноприйнятому класичному розумінні, не дає гарантій повної безпеки держави. Більше того, видається, що ця концепція — відбиток тих історичних процесів, які свого часу відбувалися в Європі, але згодом обернулися серйозною трагедією для конкретних держав. Що стосується держав, які набули статусу нейтральних відносно недавно, то їхнє рішення багато в чому продиктоване пошуком власної моделі гарантування національної безпеки, однак, як підтверджує життя, без урахування сучасних реалій. В умовах демократизації міжнародної політики та об’єднання зусиль держав у протистоянні спільним загрозам і викликам ця модель навряд чи корелює з новими умовами. До того ж нейтральний статус певною мірою міг би загальмувати зовнішньополітичну активність України.

Тим часом перед Україною стоїть прямо протилежне завдання: посилювати зовнішньополітичну діяльність за всіма азимутами міжнародної політики. Маючи значний геополітичний потенціал, Україна здатна стати повноцінним суб’єктом регіональної та міжнародної політики. На даному етапі, як мінімум, необхідно вивести країну в регіональні лідери. Україна повинна брати активну участь у врегулюванні регіональних конфліктів і поглибленні конкретного співробітництва в рамках окремих регіональних міжнародних інститутів. Сьогодні у нас є всі передумови для активної участі країни в регіональній політиці на системній основі, замість практикування разових, ситуативних дій, як це найчастіше буває тепер.

Не менш важлива зовнішньополітична діяльність, спрямована на захист інтересів наших співвітчизників, котрі працюють за кордоном. Цю роботу бажано якомога швидше перевести на інституційну основу й розширити відповідну договірно-правову базу з країнами, в яких перебувають наші трудові мігранти, акцентуючи увагу на їхньому соціальному захисті.

І, нарешті, останнє. Оцінюючи реальні ризики і намагаючись вибудувати нову систему безпеки країни, адекватну сучасним викликам, не можна забувати про те, що постійним чинником політичної та соціальної нестабільності є відсутність загальнонаціонального консенсусу з таких питань, як членство України в НАТО, відносини з Росією, статус російської мови тощо. І тому нам необхідно робити все можливе, аби уникнути поглиблення розколу в суспільстві, а отже — не акцентувати уваги на цих «болючих» темах. Стосовно співробітництва з НАТО і питання можливого членства України в альянсі, то вже очевидно, що вирішення цих питань має стати свідомим вибором українського народу. Однак не йдеться про ревізію курсу України на євроатлантичне співробітництво. На порядку денному сьогодні з’явилася інша тема — побудова нової системи безпеки на Європейському континенті. Тема масштабна, вона зачіпає підвалини існуючої системи безпеки в Європі і відкриває процес широкої дискусії з цього актуального питання.

Перезавантаження відносин із Росією

Аналізуючи міжнародне становище України, не можна не приділити уваги нашим відносинам із сусідніми державами. В умовах формування багатополярного світу, в якому, поряд зі США, активну роль відіграють інші держави — Китай, Росія, ЄС, Японія, а також Індія, Мексика, Бразилія, особливої уваги заслуговує пошук алгоритму взаємовідносин із нашим найближчим сусідом — Російською Федерацією. Конфронтація з РФ повинна, на наш погляд, залишитися в минулому, тим більше що тісне співробітництво наших країн відповідає глибинним інтересам двох держав і грунтується на розумінні спільності інтересів. Проблема не лише в тому, щоб змінити риторику діалогу. Слід надати цьому діалогу нового конструктивізму і зорієнтувати його в майбутнє.

Потрібно врахувати, що останніми роками в зовнішньополітичному курсі України відбулися істотні зрушення, які більшою мірою відбивають погляди певної частини політичної еліти, а не державні інтереси в цілому. Тут доводиться констатувати, що політика не тільки не допомагала у вирішенні конкретних практичних завдань, — вона частіше диктувала дипломатії, внаслідок чого імовірні економічні вигоди, перспективні енергетичні ринки, реальні інвестиційні можливості та питання диверсифікації поставок енергоносіїв у більшості випадків залишалися поза полем зору української дипломатії. Надумані штучні схеми нерідко підганялися під дипломатичні форми, що, крім серйозних ускладнень, нічого більше не давало. А дипломатія ж і політика — складові частини одного цілого, які визначають долю держави на міжнародній арені.

Якщо розмірковувати в категоріях конкретних рішень, то зовнішню політику неприпустимо сприймати як суму поглядів та інтересів окремих політичних лідерів, тим більше що це не залишається поза увагою широкої, у тому числі — міжнародної, громадськості. Звідси висновок: внутрішня політика безпосередньо впливає на міжнародне становище України, а отже — і на її міжнародний авторитет.

Вважати, що Україна прискорить євроінтеграційні процеси тільки тому, що зайде у конфронтацію з Росією, а сама Росія при цьому залишиться байдужим спостерігачем і не звертатиме уваги на виклики своїй політиці, — щонайменше, глибока помилка. Мудра політика полягає в тому, щоб продовжувати курс на зближення України і РФ, зберігаючи водночас стратегічне партнерство зі США та якісно нове співробітництво з ЄС.

Незмінність орієнтирів

Точно визначити зовнішньополітичні орієнтири можна, тільки уникнувши ідеалістичних підходів і сконцентрувавши увагу на сучасних реаліях. Тим більше що ці орієнтири досить чітко зафіксовані в концептуальних засадах зовнішньої політики держави і на сьогодні залишаються незмінними. Це насамперед:

— утвердження і розвиток України як незалежної та демократичної країни;

— забезпечення стабільного міжнародного становища України;

— збереження територіальної цілісності держави і недоторканності її кордонів;

— інтеграція національної економіки у світову економічну систему з метою якнайповнішого економічного розвитку, забезпечення потреб громадян і підвищення добробуту народу;

— захист прав та інтересів фізичних і юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримки контактів із закордонними українцями і вихідцями з України, надання їм сприяння відповідно до міжнародного права;

— зміцнення міжнародного іміджу України як надійного і передбачуваного партнера.

Звісно, подальша глибока наукова розробка основних доктринальних аспектів зовнішньополітичної діяльності України відповідно до нових умов міжнародних відносин, насамперед таких важливих понять як «стратегічне партнерство», «геополітичний вибір», «позаблоковий статус» тощо, і їх законодавче закріплення значною мірою посилили б концептуальні засади зовнішньої політики, що відповідало б вимогам сьогодення.

Вибудовуючи систему зовнішньополітичних орієнтирів, ми повинні мати на увазі, що на цей час Україна вичерпала можливості екстенсивного розвитку. На порядку денному — якісні зміни, які потребують масштабних реформ.

Само собою зрозуміло, що система ціннісних орієнтирів, залишаючись незмінною стосовно просування та захисту власних національних інтересів, усе ж потребує розширення зовнішньополітичних горизонтів із урахуванням основних тенденцій національного розвитку.

Складнощі перехідного періоду, непослідовна реформістська діяльність, кризові явища, тривала політична нестабільність, важке становлення демократії і громадянського суспільства — все це гальмує виведення країни на міжнародні позиції, які в повному обсязі відповідали б її геополітичному статусу та потенціалу. У зв’язку з цим згадуються слова Г.Кіссінджера, смисл яких зводиться до того, що «в політиці заохочуються дії, котрі або приносять негайну вигоду, або задовольняють короткострокову пристрасть».

Певна річ, у вирішенні всіх питань має переважати розумне поєднання підходів, які б дозволяли одночасно реалізовувати цілі як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Інакше кажучи, слід знайти приводний механізм взаємодії, здатний вивести країну з нинішнього стану бездіяльності і спрямувати її на шлях реальних реформ, котрі забезпечили б непорушне відновлення державності та впевнене економічне зростання. Для цього потрібен чіткий і недвозначний сигнал про продовження реформ, який, безперечно, приверне до України увагу інвесторів і створить надійну основу для подальшої стабільної міжнародної підтримки, чого так гостро потребує Україна.

Для реалізації цих завдань доцільно підняти на належний рівень питання прогнозування, планування та координації зовнішньої політики, прагнути до вироблення єдиної державної позиції, що посилило б наш інтелектуальний та ресурсний потенціал. Як засвідчила практика, важливо мати єдиний центр вироблення та ухвалення рішень із зовнішньополітичної проблематики. Окрім того, на порядку денному — питання прийняття відповідних нормативних документів, і передусім закону про засади зовнішньої політики України. Цей закон повинен гармонійно об’єднати засади зовнішньої політики з вимогами Конституції та міжнародних зобов’язань України.

Курс на економізацію

В умовах кризи слід наповнити нашу політику конкретним зовнішньоекономічним змістом, тобто проводити активну роботу з економізації зовнішніх зв’язків, відстоюючи інтереси вітчизняної економіки, розширюючи зовнішні ринки та нарощуючи інвестиційні можливості. Нині, як ніколи раніше, увага світового співтовариства прикута до нових лідерів, які повинні знайти ефективні шляхи зменшення економічного тягаря. У цьому зв’язку велике значення мають уповільнення подальшого падіння економіки, а також стабілізація державних фінансів, стимулювання приватних інвесторів, зусилля щодо реконструкції фінансового сектору. Разом з тим важливо визначити пріоритетні напрями реформ, а це передбачає ухвалення збалансованого державного бюджету на 2010 рік, повернення довіри до управління державними фінансами, дерегулювання в інтересах середнього бізнесу тощо. При цьому слід прораховувати, чи зможе національна економіка витримувати за необхідності шокову терапію, протистояти тиску ринку й водночас працювати на основі принципів СОТ.

На нинішній стадії розвитку Україні потрібно знаходити нові ринки, нові інвестиційні можливості, нові технології. У цьому зв’язку, очевидно, важливо спрямувати наші зовнішньоекономічні зусилля на Схід, звернути погляди в бік Азії — Китаю та Індії, куди, власне, зміщується центр ваги у світовій економіці. Такий підхід відповідає завданням економізації зовнішньої політики та диверсифікації географії зовнішньої торгівлі. Не менш важливі ринки Латинської Америки, які мають істотний потенціал для розвитку взаємовигідного міжнародного співробітництва практично в усіх сферах. Перспективність цього регіону визначається насамперед його величезним внутрішнім ринком, стрімкими темпами економічного зростання, наявністю значних природних і людських ресурсів, наукового і технічного потенціалу. Не мають залишатися поза увагою і інші країни світу, які можуть становити інтерес для вітчизняної економіки.

Україна повинна брати активну участь у всіх процесах, спрямованих на перебудову міжнародних відносин. У цьому контексті важливо, щоб зовнішня політика сприяла створенню належних зовнішніх умов для ефективного проведення внутрішньополітичних та економічних перетворень. Не забуваймо, що «економічне відставання — це найкоротший шлях до війни, а економічне відставання та порушення прав людини, приниження значення верховенства права — найбільш стійкі та вибухонебезпечні причини кризових ситуацій в усьому світі» (Ден Сміт. «Атлас війни і миру»).

Замість висновків

Переосмислення зовнішньої політики України продиктоване необхідністю надати зовнішньополітичному курсу нового виміру, орієнтованого насамперед на підвищення геополітичного рівня країни. Це передбачає переосмислення глобального порядку денного з урахуванням стратегічних уроків минулого та можливих сценаріїв майбутнього і, з огляду на це, — визначення напрямів розвитку нашої держави в цілому. Крім того, пропоновані нові моделі політичного та економічного світоустрою, так само як і перехід від однополярного до багатополярного світового порядку, — висувають нові завдання, які мають бути враховані при визначенні зовнішньополітичних пріоритетів. Це тим більше важливо після зміни влади, що відбулася в Україні, та обрання нового глави держави.

Зрозуміло, у стислій статті неможливо повною мірою висвітлити весь комплекс питань української зовнішньої політики на новому етапі розвитку суспільства. Хоча ми не торкнулися таких важливих тем, як європейський проект «Східне партнерство», політика безпеки та оборони ЄС, політична асоціація та економічна інтеграція, запровадження безвізового режиму між Україною і ЄС тощо, хотілося б, щоб цим питанням приділялася належна увага, оскільки від їх вирішення залежатиме європейський образ нашої країни.

Реальність така, що Україна продовжить будувати європейське майбутнє, спираючись при цьому на рівноправні відносини зі своїми провідними партнерами — ЄС, США і Росією — з урахуванням національних інтересів держави. Можна сподіватися, що оптимальний баланс зовнішньополітичних пріоритетів замінить конфронтаційні моделі минулого.

Не ставлячи під сумнів нинішній зовнішньополітичний курс, важливо, проте, надати йому необхідної динаміки, співвідносячи ресурси та систему ухвалення рішень із поставленими завданнями. Збалансована зовнішньополітична діяльність може гарантувати спокійний і стабільний розвиток нашої держави. Якщо така тенденція візьме гору і буде належним чином сприйнята міжнародним співтовариством, це може сприяти досягненню національного консенсусу з низки важливих напрямів зовнішньої політики України, де сьогодні все ще мають місце серйозні світоглядні розбіжності.