Три лицарі проти китайського дракона

Сполучені Штати, Велика Британія і Австралія узгодили спільну ініціативу у сфері національної безпеки — AUKUS. Вона спрямована на обмін інформацією та розробку інструментів у таких галузях як кібербезпека, використання систем штучного інтелекту у сфері безпеки, дії у Світовому океані. Про створення нового партнерства було оголошено 15 вересня під час онлайн-конференції лідерів трьох країн. За словами президента США Джо Байдена, партнери спільно «розвиватимуть можливості реагування та відбивання нових загроз у світі, який швидко змінюється». І хоча джерело загроз не назване, всі розуміють — це Китай.

Ініціатива AUKUS не є новим військовим союзом, доки не передбачає масштабної співпраці між армійськими структурами та не розширює значно взаємодію спецслужб трьох країн. До того ж між Вашингтоном, Лондоном та Канберрою уже впроваджено чимало механізмів тісної співпраці в галузі безпеки: від повноцінних військових союзів (АНЗЮС і НАТО) до інтеграції розвідок (насамперед у рамках альянсу «П'ять очей», у якому реалізовано дуже тісний союз розвідок США, Канади, Великої Британії, Австралії та Нової Зеландії).

Однак скромний, на перший погляд, почин привернув до себе пильну увагу в усьому світі. Причин для інтересу кілька.

 По-перше, керівництву трьох країн останнім часом доводиться відбиватися від схожих атак із боку політичних опонентів, які обвинувачують їх у помилках та провалах у галузі національної безпеки. Хай конкретні обвинувачення різняться, як і коріння критики в кожній із країн, трьом лідерам однаково потрібні були видимі успіхи в захисті національних інтересів, і нинішня ініціатива подаватиметься у внутрішньополітичній боротьбі саме в такому ключі. На такому сюжеті особливо акцентують національні ЗМІ, які підтримують правлячі партії в кожній із трьох країн. А ось за їхніми межами інтерес лідерів демократичного світу до «відродження лідерства» і «нових можливостей» помітний хіба що на периферії (у Східній Європі, Південній Кореї, деяких країнах Латинської Америки), де ініціатива часто подається як «новий військовий союз», що має свідчити: за спиною американських клієнтів у цих регіонах світу, як і раніше, стоїть незламна сила.

 По-друге, поява нового партнерства знову підігріла інтерес до перспектив НАТО. Американці після Трампа все ще не знайшли нового «ключика» до повного взаєморозуміння з європейськими союзниками, а британці шукають себе в сучасному світі, адже втрата опори на ЄС поставила під сумнів їхній статус як великої держави. Сприяло загостренню інтересу до того, як вплине тристороння ініціатива на Північноатлантичний альянс, і те, що практична співпраця трійки розпочалося з відмови Австралії від контракту з Францією на побудову підводних човнів вартістю 40 млрд дол. Замість французьких човнів австралійські ВМС закуплять субмарини у США.

У Франції це рішення вже викликало вкрай негативну реакцію: Париж розцінив крок своїх традиційних партнерів як неповагу до союзницьких зв'язків та зобов'язань. І, зрештою, відкликав своїх послів з Вашингтона й Канберри.

На такому тлі лише посилюватимуться дискусії про те, чи не стане нове партнерство ближче американцям, ніж НАТО, і чи не означатиме воно дальше ослаблення євроатлантичних зв'язків для Вашингтона.

 По-третє, партнерство США, Великої Британії та Австралії було відразу сприйняте у світі як спрямоване проти КНР. Участь в ініціативі Австралії, регіональної держави, прив'язує спільні дії партнерів саме до найбільш чутливих для Китаю районів — Південно-Китайського моря, Малаккської протоки, Південно-Східної Азії. Будівництво атомних підводних човнів для Австралії, з чого розпочинають співпрацю партнери, теж має сенс лише для протистояння КНР. Після приходу Байдена в Білий дім відмови від конфронтації з Пекіном очікувано не відбулося: у Вашингтоні курс на протистояння з КНР уже давно став спільним і для республіканців, і для демократів.

Австралія та Британія належать до тих союзників США, які беззастережно підтримують конфронтаційну політику щодо Китаю. Роблять вони це з власних причин: в обох держав є чималі економічні та політичні інтереси у Східній Азії, Індійському й Тихому океанах, і експансія КНР їхнім інтересам уже не просто загрожує — вона зводить їх нанівець. Протистояти Пекіну самостійно ні Лондон, ні Канберра неспроможні, тому вони радо прилаштовуються у фарватер політики Вашингтона. Очевидно, що реакція Пекіна не забариться — буде і жаль із приводу «агресивності політики» трьох країн на фасаді дипломатичного спілкування, і глибинні кроки, спрямовані на купірування загрози: більше активності військово-морських сил, більше тиску на треті країни, більше напруженості в Південно-Китайському морі та більш небезпечні «шпигунські ігри» з розвідками західних країн.

Слід визнати: рішення трьох країн створити нову структуру в галузі безпеки — системне, воно викликане всіма переліченими причинами. США необхідно відновити реноме першої держави світу (якому не пішли на користь роки правління Трампа, та й останній провал в Афганістані), британцям треба довести, що вони ще здатні відігравати перші ролі у світовій політиці, австралійці ж прагнуть довести свою самостійність і значущість, особливо на тлі економічної залежності від Китаю, що дратує багатьох у країні. Робити такі кроки в галузі безпеки найпростіше, адже загроз у світі стає дедалі більше, а невдачі й недоробки легко можна списати на підступи ворогів. Нарешті, КНР якнайкраще підходить на роль противника всім трьом країнам (із цілої низки економічних і політичних причин), та ось із союзниками з НАТО в цій конфронтації все ще не вдається знайти спільної мови. Отже, щоб уникнути тривалих і безплідних умовлянь, треба створити новий інститут, у якому згода його учасників щодо китайського питання не викликає сумнівів.

Загалом, поява тристороннього партнерства не приведе до істотних змін у світовій політиці: усе, що вони можуть робити в його рамках (спільні навчання, обмін розвідінформацією, узгоджені політичні демарші), ці країни і так робили, зокрема й у тристоронньому форматі. Але у відносинах із Китаєм цей крок матиме очевидні наслідки.

Демарш США і союзників, по суті, закриває можливості розвороту від конфронтації, тепер конфлікт остаточно слід визнати незворотним. Понад те, з нинішньої ініціативи США починають будувати систему військових союзів і коаліцій, спрямованих саме проти Китаю. Будувати відкрито, а не мимохіть, як це було з підтримкою військової співпраці Австралії з Японією та Індією. А це також означає, що епосі, коли країни Індо-Тихоокеанського регіону — та, мабуть, і всього світу — могли дружити і зі США, і з КНР, настав край. Тепер вибір сторони конфлікту стане неминучим для всіх більш-менш значимих держав. Нинішній крок трьох країн із усією очевидністю підкреслює тенденцію до подальшого зростання напруженості у світі та до появи нових вогнищ конфронтації, запевняючи, що новий порядок речей — усерйоз і надовго.

Усі статті Віктора Константинова читайте тут.