Острів стратегічного прицілу

Китай погрожує Тайваню війною, якщо той вирішить проголосити незалежність. Готовність застосувати силу проти бунтівного острова офіційний Пекін підкреслює щоразу, як тільки США роблять кроки у бік підтримки Тайваню. Цього разу рішучість намірів демонструвалася кілька днів поспіль вторгненням більше десятка ядерних бомбардувальників і винищувачів у розпізнавальну зону протиповітряної оборони острова, що різко контрастує з уже звичними регулярними розвідувальними акціями Китаю у складі від одного до трьох розвідувальних або протичовнових літаків.

Роздратували китайську владу не тільки група американських кораблів на чолі з авіаносцем «Теодор Рузвельт», які зайшли у води Південно-Китайського моря в рамках підтримки «свободи мореплавства», що було розцінено як гра м’язами, а й перші сигнали новообраного керівництва Сполучених Штатів стосовно Тайваню.

Адміністрація президента Джо Байдена підтвердила намір захищати Тайвань від китайських загроз, закликавши зупинити «військовий, дипломатичний та економічний тиск, а натомість розпочати конструктивний діалог із демократично обраними представниками острова». У прес-релізі держдепартаменту США підкреслюється готовність співпрацювати з друзями й союзниками для просування спільного процвітання, безпеки та цінностей в Індо-Тихоокеанському регіоні, що включає поглиблення зв'язків із демократичним Тайванем, а також вирішення питань із транзитною протокою з урахуванням інтересів жителів острова. Сполучені Штати підтвердили свої зобов'язання у відносинах із Тайванем відповідно до «Трьох комюніке», закону про відносини з Тайванем та «Шести гарантій» (наданих владі острова у 1982 році Рональдом Рейганом: вони охоплюють шість «не» — не встановлювати дати припинення продажу зброї Тайваню; не змінювати умов закону про відносини; не консультуватися з Китаєм щодо рішення продавати зброю острову; не здійснювати посередницьку діяльність між Тайванем і Китаєм; не чинити тиску на Тайвань для переговорів із Китаєм; офіційно не визнавати суверенітет Китаю над Тайванем).

Згадування «Шести гарантій» і мовчання про «політику одного Китаю», якої дотримується материкова влада, свідчать про намір влади США й далі надавати військову підтримку Тайваню. Торік зміст «Шести гарантій» Сполучені Штати розсекретили на тлі посилення тиску на владу країни з боку військових експертів і прибічників підтримки Тайбею, які вимагали взяти чітке зобов'язання підтримати острів у разі військового втручання з боку Китаю. І, звісно, документ не залишився поза увагою Китаю, який не полишає надії на фактичне приєднання острова і вважає його своєю територією.

Дотримуватися статус-кво стосовно Тайваню, що передбачає утримання як від проголошення незалежності острова, так і від силового об'єднання з ним, трикутнику Пекін—Тайбей—Вашингтон стає дедалі важче, зважаючи на зростання геополітичної конкуренції між США і КНР. Політика «залучення Китаю», в якій Тайвань, як і Гонконг, мав відіграти роль демократичного орієнтиру для нього, розчарувала Сполучені Штати. Тож, навіть незважаючи на різкі розбіжності з більшості питань зовнішньої політики між адміністраціями Дональда Трампа і Джо Байдена, речниця останнього Джен Псакі підкреслила намір нового керівництва дотримуватися жорсткої лінії попередника щодо Пекіна.

Попри неоднозначну позицію стосовно традиційних союзників та спробу провести ревізію фінансових витрат на військову допомогу їм із боку США, у питаннях підтримки Тайваню Дональд Трамп, навпаки, діяв набагато рішучіше за своїх попередників. Довгі роки американська політика щодо острова корелювала з небажанням розгнівити Пекін. Трамп не тільки значно збільшив обсяги продажів зброї та військового оснащення Тайбею, а відтак посилив роздратування влади КНР, а й зруйнував негласні правила на заборону контактів між держслужбовцями, дипломатами, військовиками США і Тайваню. Саме в період його президентства офіційні особи країни вперше за багато десятиліть відвідали острів і відбулася телефонна розмова з президенткою Цай Інвень, а Конгрес, за одностайної двопартійної підтримки, прийняв низку важливих законодавчих актів («Тайванський акт про подорожі», лютий 2018 р.; «Азійський ініціативний акт поновлення гарантій», грудень 2018 р.; «Міжнародну ініціативу захисту і вдосконалення союзників Тайваню», березень 2020 р.), спрямованих на подолання ізоляції острова.

Ці дії адміністрації Трампа розглядались як своєрідна пастка для нового американського президента, що, гадалося, прибере гострі кути у відносинах із Китаєм. Однак офіційне запрошення фактичного посла Тайваню у США Сяо Біхіма на інавгурацію Байдена вперше з 1979 року — моменту розірвання дипломатичних відносин із островом — підтвердило протилежне. Підтримка Тайваню, навпаки, набуває важливого значення в контексті намірів нового президента зміцнювати зв'язки з демократичними союзниками та стримувати зростання китайських військових загроз не тільки щодо острова, а й щодо інших сусідніх країн.

Відсутність згадувань про «політику одного Китаю» у заявах офіційних осіб США може інтерпретуватися і офіційним Пекіном, і Тайбеєм як шпарина для проголошення автономії чи навіть незалежності острова. Тож офіційний Пекін одразу розмітив червоні лінії у питаннях Тайваню, давши зрозуміти, що неможливість мирного об'єднання автоматично передбачає застосування силового варіанта. 17–18 січня політика КНР стосовно Тайваню стала темою обговорення Народної політичної консультативної ради Китаю, керівництво якої зазначило, що КНР «не дозволить жодній людині чи силі в будь-який спосіб відділити Тайвань від Китаю».

Останніми роками погрози влади КНР починають сприйматися більш серйозно, зважаючи не тільки на вагоме зростання військового потенціалу країни, а й на зменшення стримуючих факторів, які можуть вплинути на поведінку Пекіна. З приходом до влади Сі Цзіньпінь відійшов від обережної зовнішньої політики на користь агресивнішої, включно з територіальними претензіями на більшу частину Південно-Китайського моря, прикордонними сутичками з Індією, загостренням ситуації навколо островів Сенкаку (Даою), які наразі належать Японії. Навіть гостра міжнародна реакція на події в Гонконзі та Сіньцзян-Уйгурському регіоні не зупинила владу Китаю від нівелювання автономних прав регіону і порушення прав мусульман, відповідно. Саме ситуацію з Гонконгом більшість тайванців сприйняли як своє можливе майбутнє у разі об'єднання з материком, а його влада — як сигнал нарощувати оборонні можливості острова.

Однак, навіть попри чималі військові витрати і допомогу США, Тайвань навряд чи зможе самостійно протидіяти військовим силам материка, маючи вп’ятеро менше літаків, удесятеро менше особового складу та лише один відсоток від його ракет. Водночас боротися дипломатичними методами Тайваню заважає ізоляційне кільце, в яке його взяв Пекін: і це не тільки визнання більшістю країн світу «політики одного Китаю», а відтак неможливість встановити дипломатичні зв'язки з островом (на сьогодні його офіційно визнають лише 15 країн світу), а й відсутність голосу в міжнародних організаціях, до участі у яких він недопущений. Навіть приклад успішної боротьби з коронавірусом, що вивів острів на перші шпальти світових ЗМІ та став показовим для багатьох країн, не зміг відчинити йому двері для участі в засіданні ВООЗ у ролі спостерігача.

І, хоча Дональд Трамп зробив чимало кроків у бік підтримки Тайваню, їх виявилося недостатньо, щоб знизити градус тиску на острів із боку КНР. Стратегічне розташування острова, яке з давніх-давен робило його місцем протиборства, на сьогодні набуває ще більшої ваги. Для Китаю контроль над островом — не тільки відновлення територіальної цілісності, яка стала важливою складовою політики КПК, а й отримання абсолютної регіональної переваги. Для США і Японії Тайвань — важлива ланка в «Першому ланцюгу островів», на яку вони покладаються, стримуючи Китай та захищаючи життєво важливі шляхи постачання енергоносіїв і торгівлі. Крім того, підпорядкування острова КНР означатиме не лише поразку США в Азії, а й відкриття для Китаю можливостей продовжувати експансію островів, що оскаржує Японія, та беззастережно тиснути на сусідні країни у Південно-Китайському морі, на більшу частину якого Китай уже претендує, узаконивши адміністративно спірні Парасельські острови та архіпелаг Спайтлі.

У перший тиждень свого президентства Джо Байден підтвердив підтримку союзників США в Азії — Японії, Південної Кореї, Тайваню, Філіппін — під час телефонних розмов із їхніми лідерами, а також застеріг Пекін від експансіоністських намірів у Східній та Південно-Східній Азії. Однак і Китай не сидів склавши руки. Через два дні після приходу до влади Байдена він ухвалив закон, який наділяє берегову охорону широкими повноваженнями та дозволяє їй «вживати всіх необхідних заходів, включно з використанням зброї, коли національний суверенітет, суверенні права і юрисдикція незаконно порушуються іноземними організаціями і окремими особами в морі», що може значно вплинути на перебіг сутичок у Південно-Китайському та сусідніх морях і ситуацію в регіоні загалом.

А тим часом у недавній промові на Всесвітньому економічному форумі в Давосі Сі Цзіньпінь виступив проти початку холодної війни, закликав «залишатися відданими міжнародному праву та правилам, а не прагнути власної переваги», розкритикував ідею впровадження санкцій і прагнення «створити ізоляцію». Але риторика країни, котра не приховує своїх намірів стати глобальною силою, різко контрастує з небезпекою, яку вона створює в себе на задньому дворі. І проблема Тайваню, на жаль, має всі реальні шанси перерости не в холодну, а в гарячу війну.