Корейська парадигма, або Як поєднати непоєднуване

Доводиться тільки здогадуватися, який із методів - "батога чи пряника" - примусив північнокорейського лідера Кім Чен Ина змінити свою войовничу риторику і поновити діалог із південним сусідом, але весна на Корейському півострові обіцяє бути насиченою.

У квітні заплановано міжкорейський саміт на рівні лідерів країн, а в травні очікується зустріч Кім Чен Ина з американським президентом Дональдом Трампом. Де-юре дві країни понад 60 років перебувають у стані війни. Де-факто їхні відносини й на сьогодні не можна назвати мирними, зважаючи на погрози з боку Півночі ядерною зброєю. Тож корейська проблема вже давно вийшла за межі локального конфлікту, і її розвиток залежить від впливу та участі багатьох міжнародних акторів, зокрема США.

Вірогідність згоди на зустріч лідерів США і КНДР ще місяць тому здавалася дуже далекою перспективою з багатьма умовностями. Саме тому пропозиція Кім Чен Ина зустрітися, передана Дональду Трампу через Південну Корею, яка взяла на себе роль посередника між США і КНДР, стала приводом до широкого кола припущень про причини та перспективи майбутніх переговорів.

Відстежуючи мотиви зговірливості КНДР, слід виділити три основні: потреба в зовнішній фінансовій та гуманітарній допомозі, санкційний тиск і бажання посилити напруження між Південною Кореєю та США. Ці чинники неодноразово спонукали Пхеньян до діалогу, однак спроби двох південнокорейських президентів, Кім Де Джуна та Но Му Хьона, налагодити міжкорейські відносини, навіть попри щедру фінансову допомогу, не привели до порозуміння з північнокорейським сусідом. Натомість справді породжували напругу у відносинах із американським союзником.

Декларування прагнень до об'єднання постійно звучать у внутрішньо- та зовнішньополітичній риториці двох розділених війною територій Кореї. Однак північнокорейський режим, очолюваний династією Кімів, вбачає його в усуненні "маріонеткового режиму" Півдня, який, на його думку, тримається завдяки військовій присутності американського військового контингенту. Тож намагання спонукати Сеул до виведення американських військових час від часу штовхають Північну Корею на застосовування тактики примирення або напруження, при цьому свої військові провокації вона виправдовує загрозою суверенітетові держави.

Своєю чергою, Південна Корея розуміє, що саме американська військова присутність стримує північного сусіда від силового захоплення її територій. Тож коли Трамп після обрання президентом заявив про оптимізацію витрат, зокрема за рахунок утримання іноземних контингентів, це неабияк злякало Сеул.

Американська дипломатія теж має власну тривалу історію "змарнованих надій" на порозуміння з північнокорейським режимом, що посилює скептицизм стосовно майбутніх переговорів із Пхеньяном, а деякі офіційні особи та експерти висловлюють застереження, що Кім Чен Ин намагається затягнути час для побудови та вдосконалення свого ядерного арсеналу.

Однак якщо для Сполучених Штатів Північна Корея з її ядерною програмою - велика проблема, котру не вдається вирішити майже 30 років, і вони змушені використовувати різні методи впливу, як жорсткі, так і дипломатичні, - то для Північної Кореї вже сам факт згоди Трампа на прямі переговори з Кім Чен Ином трактується як перемога, що підвищує міжнародний статус країни та посилює авторитет влади серед власного населення. Із 1990-х років КНДР ставила за мету вибороти право вести переговори зі США "на рівних". Тож, не виключено, своєю пропозицією Кім Чен Ин демонструє, що розробка та реалізація ядерної програми примусила США рахуватися з ним.

Тоді як Сполучені Штати на рівні офіційних осіб і вустами Трампа на його сторінці в Твіттері висловлюють свої умови та очікування від зустрічі з Кім Чен Ином, північнокорейську позицію репродукують члени офіційної делегації Південної Кореї.

Так, за їхніми словами, Кім Чен Ин висловив готовність обговорити зі США денуклеаризацію КНДР, а також зупинити ядерні випробування на період проведення перемовин. З-поміж іншого, він пообіцяв не застосовувати ядерну зброю до Півдня та висловив розуміння щодо спільних американсько-корейських військових навчань, які було перенесено на період проведення Олімпіади. Більше того, за інформацією корейських офіційних джерел, Кім Чен Ин висловив намір укласти мирний договір та встановити дипломатичні відносини зі США. Тим часом північнокорейська преса цитує представника МЗС, який стверджує, що країна готова до мирного діалогу зі США, але "ніколи не сяде за стіл переговорів на попередніх умовах" і здатна "відповісти на всякий вибір США", від позиції якого залежить - буде на Корейському півострові мир чи ситуація конфронтації.

Слід визнати, що такий інформаційний калейдоскоп не дозволяє адекватно оцінити ситуацію та справжні наміри Північної Кореї, а відсутність контакту і взаємодовіри між сторонами може в будь-який момент звести нанівець навіть нинішні невеликі успіхи в просуванні до перемовин між Трампом та Кімом.

Загальна ейфорія від самої можливості цієї історичної події відсунула в лист очікування місце та порядок денний зустрічі. Щодо місця одразу виникло кілька різних варіантів, названих офіційними особами, пресою та окремими країнами.

Першим серед припущень іде так званий "Будинок миру", що міститься в корейській демілітаризованій зоні, де у квітні заплановано зустріч двох корейських лідерів. Однак це одне з найбільш воєнізованих місць у світі, і може постати проблема безпеки для такого рівня зустрічі. Як альтернатива розглядається південнокорейський острів Чеджу, що розміщується в географічно зручній локації для обох гостей і вільний від військової присутності.

З-поміж європейських країн свій майданчик запропонувала Швеція - головний комунікатор між Вашингтоном і Пхеньяном у минулому, а Швейцарія розглядається як можливе місце переговорів, оскільки там колись навчався північнокорейський лідер.

Серед азійських країн названі Улан-Батор (Монголія), який уже виконував посередницьку роль у реанімації шестистороннього діалогу з корейської ядерної програми, а також Сингапур та Ханой (В'єтнам). Звісно, не слід забувати про Пекін, що відіграє важливу роль у корейському питанні, а в 2003 р., після провалу двосторонніх перемовин між США і КНДР, ініціював шестисторонній формат із питань врегулювання ядерної програми з участю КНДР, Республіки Корея, Китаю, США, Японії та Росії. Крім того, кожна зі сторін запропонувала свою столицю - Вашингтон і Пхеньян.

Не виключено, що список запропонованих майданчиків збільшиться, але слід брати до уваги, що Кім Чен Ин з моменту приходу до влади не здійснив жодного закордонного візиту. Тож можна очікувати, що Північна Корея, швидше за все, наполягатиме на своїй столиці або дуже ретельно розглядатиме місце з погляду не тільки безпеки, а й обґрунтованості для внутрішньої пропаганди.

Що стосується самих перемовин, то на сьогодні перспектива "денуклеаризації" Північної Кореї, яка передбачає повну відмову від ядерної зброї та допущення інспекторів на об'єкти, а також усі інші дії, пов'язані із заморожуванням ядерної програми, видається нереальною. Не існує жодної країни, котра б могла надати гарантії недоторканності північнокорейському режиму і якій би він цілковито довіряв. Навіть у часи існування Радянського Союзу тодішній лідер Кім Ір Сен наріжним каменем виживання вважав наявність ядерної зброї. Приклади Лівії (яка відмовилась від ядерної зброї у 2003 р., а невдовзі її лідера Муамара Каддафі було повалено) та України (що втратила свої території, не отримавши обіцяних гарантій безпеки) слугує для КНДР вагомим аргументом збереження статусу ядерної держави.

Тим часом визнання Північної Кореї членом ядерного клубу створить прецедент для інших країн і підірве сучасну концепцію нерозповсюдження ядерної зброї. Тож стає зрозуміло, що прямого шляху до порозуміння між США і КНДР немає. Як бачимо, у Трампа невеликий вибір для пошуку компромісу. З одного боку, він сповнений рішучості тиснути до повної капітуляції опонента, як того вимагає американський істеблішмент, а з іншого - провал переговорів закриє всі дипломатичні можливості вирішення корейської проблеми.

Підготовка перемовин Трамп-Кім відбувається у тісній взаємодії з Китаєм, Японією та Росією. Японія - давній союзник США - водночас має складні відносини з Пхеньяном і є найбільшим прибічником жорстких дій щодо КНДР. Країна прагне бути залученою до переговорного процесу, адже ядерна програма Північної Кореї несе пряму загрозу її територіям, тож її уряд висловив готовність до саміту Токіо-Пхеньян задля нормалізації двосторонніх відносин після завершення переговорів США-КНДР.

Китай традиційно, як і Росія, сприймається як країна, котра має вплив на КНДР. Вважається, що нинішня рішуча позиція Пекіна, який тривалий час підтримував КНДР на плаву за рахунок фінансових вливань, відіграла важливу роль у приборканні Пхеньяна.

Проте міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров перехопив роль головного гравця у нинішньому врегулюванні ситуації на Корейському півострові, натякнувши, що позитивні зрушення відбулися завдяки "російському втручанню", й відкрив інформацію про таємну зустріч із південнокорейським радником президента кілька тижнів тому.

Складається враження, що більшість провідних гравців наполягатимуть на "поганому мирі" з непередбачуваним корейським лідером, на противагу війні з незворотними наслідками.