Близькосхідні виклики для Джо Байдена

Близькосхідний напрям зовнішньої політики США знов опинився в центрі уваги світових медіа та експертів. Цьому сприяли оприлюднення доповіді американської розвідки, присвяченої вбивству опозиційного саудівського журналіста Джамаля Хашоґджі в жовтні 2018-го, та інформація про удар американських збройних сил по проіранських угрупованнях на території Сирії.

Зазначені події безпосередньо між собою не пов’язані. Проте вони дають ґрунт для роздумів про місце Близького Сходу в стратегічному плануванні нової адміністрації Джо Байдена, її підходи до регіону та пріоритети близькосхідної політики Вашингтону на найближчі роки.

Не секрет, що Байден йшов у Білий дім під гаслом відновлення стабільності американської зовнішньополітичної діяльності, втраченої за період президентства Дональда Трампа. Нетрадиційні підходи 45-го президента США, які більш характерні для великого бізнесу, а не міждержавних відносин, украй критично сприймалися демократами. У цих нетрадиційних підходах вони вбачали причину втрати позицій у ключових регіонах глобального простору, зокрема — на Близькому Сході. Від Байдена очікують виправлення ситуації, подолання «спадщини Трампа» та відновлення американського впливу.

Втім, навряд чи новій адміністрації буде просто це зробити. Виправлення «помилок» Трампа, тотальна ревізія його політики — не панацея від усіх проблем, із якими Вашингтон зіштовхується на Близькому Сході. Врешті-решт, регіональна політика США зазнала істотних невдач задовго до виборів 2016 року. Відповідальність за них несуть і Барак Обама (що ініціював передчасне виведення військ з Іраку та зайняв слабку позицію в сирійському питанні), і Джордж Буш-молодший (який «хрестовим походом» проти тероризму підірвав колишній баланс сил і створив підґрунтя для активізації антиамериканських сил).

Сам характер близькосхідного простору ускладнює Сполученим Штатам проєкцію власного впливу на регіон. Його гетерогенність та конфліктність, глибинні розбіжності й суперечності між регіональними гравцями створюють особливий порядок денний, де Вашингтону непросто застосовувати свій потенціал. При цьому під час розвитку партнерських відносин із країнами регіону США наштовхуються на дилему: традиційно претендуючи на роль лідера Вільного Світу, вони змушені спиратися на переважно недемократичних близькосхідних союзників.

Трамп принципово заплющував на це очі, реалізовуючи демонстративно реалістичну політику, підпорядковану гаслу «Америка перш за все!». Насправді велике значення для нього мали і особисті зв’язки. Його не хвилювали порушення прав людини та протиправні дії дружніх режимів — доти, доки їхні лідери демонстрували абсолютну лояльність Вашингтону (і президентові особисто). Для досягнення власних цілей Трамп був готовий на радикальні дії — чи то вихід із ядерної угоди з Іраном, чи «зрада» курдських союзників у Сирії, чи «купівля» згоди окремих арабських держав нормалізувати відносини з Ізраїлем. В останньому випадку ціна «хабаря» варіювалася від постачання новітнього американського озброєння до визнання марокканської юрисдикції над Західною Сахарою.

Байден демонструє інший підхід. Він зорієнтований на повернення ціннісного забарвлення американській регіональній політиці. Білий Дім декларує наміри захищати принципи демократії та сприяти їхньому встановленню на Близькому Сході. Відтепер партнери США мають замислюватися не лише над тим, як сподобатися чи довести свою цінність американському керівництву, — вони мусять відповідати певним стандартам у сфері поваги прав людини та західних цінностей.

Очевидною жертвою такої переоцінки регіональної політики стає Саудівська Аравія. З самого початку роботи нової адміністрації Вашингтон дав зрозуміти, що не буде толерувати політику Королівства, яка не відповідає цивілізованим, із погляду американців, нормам. Сам Байден і державний секретар США Ентоні Блінкен неодноразово виступали з критикою очолюваної саудитами військової операції проти руху хуситів на території Ємену. Вони підкреслювали, що військові дії призвели тільки до гуманітарної та стратегічної катастрофи. Погоджуючись із необхідністю допомагати Ер-Ріяду в протидії атакам хуситів на саудівські території, адміністрація Байдена заявила про намір припинити підтримку закордонної інтервенції Королівства.

У рамках такого підходу наприкінці січня вона призупинила виконання масштабних контрактів на постачання новітнього озброєння Саудівській Аравії та ОАЕ, узгоджених Трампом. Угоди вартістю в мільярди доларів, які передбачали, в тому числі продаж літаків п’ятого покоління F-35 Еміратам, були відправлені на додатковий розгляд. Очевидно, Сполучені Штати більше уваги звертають на те, як використовуватиметься їхня зброя, — зважаючи на повідомлення про чималі жертви серед мирного населення Ємену від бомбардувань саудівської коаліції. Для спрощення постачання гуманітарних вантажів у зону конфлікту державний департамент 16 лютого скасував одне з останніх рішень адміністрації Трампа — він виключив рух хуситів зі списку закордонних терористичних організацій.

На додачу до цього Байден демонстративно дистанціюється від наступника саудівського престолу принца Мухаммеда ібн Салмана, якого вважають фактичним правителем Королівства. На нього покладається відповідальність за гуманітарну кризу в Ємені та інші сумнівні дії Ер-Ріяду на міжнародній арені останніх років. Пресслужба Білого Дому повідомила, що президент на саудівському напрямі буде підтримувати контакти лише з королем Салманом — як із рівним за статусом главою держави.

25 лютого між ними відбулася телефонна розмова. А вже наступного дня по репутації принца Мухаммеда було завдано ще одного удару — в розсекреченій доповіді розвідки вказувалося на його причетність до справи Хашоґджі. США запровадили візові санкції проти 76 громадян Саудівської Аравії, причетних до переслідування дисидентів за кордоном. Байдена критикують за відсутність персональних санкцій проти самого Мухаммеда ібн Салмана — але й наявних кроків достатньо, щоб зрозуміти: Білий Дім переглянув свій підхід до цього політика.

Наскільки така переорієнтація базових засад регіональної зовнішньої політики дасть результат — покаже час. Проблема в тому, що Вашингтону в кожному разі доведеться покладатися на близькосхідних партнерів. Особливо зважаючи на наявність у регіоні актуальних проблем, які потребують вирішення.

Одна з таких — американо-іранська конфронтація, яка дісталася Байдену в спадок від Трампа. Рішення останнього про вихід із ядерної угоди 2015 року призвело до нового загострення старого протистояння. У відповідь на політику максимального тиску з боку Вашингтону Іран сам поступово відмовляється від узятих на себе зобов’язань. Це актуалізує проблему набуття ним ядерного статусу.

Чинний президент США неодноразово наголошував, що критично ставиться до рішення свого попередника. Команда Байдена виступає за повернення Сполучених Штатів до укладених Обамою домовленостей. Утім, у Білому Домі розуміють, що іранська загроза не обмежується виключно ядерною проблематикою. Угода 2015 р. та скасування санкцій відкрили Тегерану доступ до фінансових ресурсів, які іранська влада спрямувала на реалізацію регіональної експансії. Така політика безпосередньо загрожує інтересам США і їхніх союзників.

Попри бажання швидко вирішити проблему та здобути імідж успішного кризового менеджера, Байден розуміє необхідність протидіяти Ірану. Тому його адміністрація трохи скоригувала свою позицію. Тепер Вашингтон натякає на необхідність розширити домовленості, досягши комплексної угоди, яка має стримати регіональні амбіції Тегерану. При цьому він готовий скасувати антиіранські санкції Трампа лише у відповідь на повне повернення Ірану до виконання угоди.

Це, своєю чергою, не влаштовує іранську владу, яка вважає, що саме США несуть відповідальність за кризу і мають робити перші кроки до її вирішення. Тегеран цілком задовольняють старі домовленості, — він не хоче зв’язувати себе новими обмеженнями (щодо реалізації ракетної програми та підтримки проксі-сил за кордоном — про що говорить держсекретар Блінкен). Не погоджуючись на американські пропозиції, Тегеран перевіряє терпіння і реакцію нової адміністрації, посилюючи тиск на американські сили на Близькому Сході. Виявом такої політики став обстріл проіранськими угрупованнями 15 лютого військових об’єктів в Ербілі на території Іракського Курдистану. Його жертвою став один цивільний контрактник; ще кілька осіб, включно з американським військовим, отримали поранення.

Саме у відповідь на ці дії Вашингтон ініціював атаку на іранські сили в Сирії, розміщені вздовж кордону з Іраком. Байден прагне показати Тегеранові, що його помірковану риторику не варто сприймати за вияв слабкості і що в разі потреби він готовий до жорстких дій. Утім, очевидно, що він не має наміру надміру покладатися на застосування військової сили в регіоні й навряд чи готовий до повноцінної військової операції проти ворожих режимів. Противники Вашингтону чудово розуміють ці обмеження і готові ними скористатися.

Така «миролюбність» Байдена обґрунтована не лише принциповим небажанням розпочинати нові інтервенції на Близькому Сході, а й об’єктивними умовами міжнародного середовища. Попри свою важливість, цей регіон відступає на другі ролі в системі пріоритетів американської зовнішньої політики. В умовах загострення боротьби за статус глобального лідера ключову загрозу геополітичним позиціям США несуть амбіції Китаю. Вони потребують адекватної реакції та підвищеної уваги до Азійсько-Тихоокеанського простору, який відтягує на себе дипломатичну увагу та військові ресурси.

З подій останніх тижнів зрозуміло, що Байден справді докладає зусиль до ревізії близькосхідної політики Сполучених Штатів. Він прагне забезпечити їй конструктивність і ефективність. Утім, об’єктивні умови ускладнюють досягнення цієї мети. Відтак тих, хто розраховує на блискавичне повернення Сполучених Штатів на Близький Схід за його каденції, найімовірніше, чекає розчарування.

Усі статті Миколи Замікули читайте тут.