Захист? Від чого?

- По-моєму, їм там просто нудно, - таксист кивнув на радіоприймач. «Там» - це, звичайно, не в приймачі, а в залі Верховної Ради, де боксери-аматори з депутатськими значками «обговорювали» законопроект Ківалова-Колесніченка про основи мовної політики. - Сидять, тиснуть на кнопки, думають, чим би зайнятися. Поки хтось не скаже: «Мужики, щось ми давно не билися!». І - понеслося…

А насправді розводять нас як лохів! - раптом зло додав він. - Роблять вигляд, що вони такі дуже непримиренні вороги, а самі потім в один шинок ідуть. І обговорюють: «А класно ми тебе! - Та якби ви мене з трибуни тоді не скинули, я би вам усім натовк!».

…«Мовна карта», витягнута з рукава регіоналами в надії скласти передвиборний пасьянс, не зіграла. Вийшов класичний приклад шторму в океані: вгорі - шумно, внизу - та ж таки сонна тиша. Погудів Інтернет. Пошуміли соціальні мережі. Інтелігенція з розвиненими навичками прикладної графоманії відзначилася гнівними есе із цього приводу - дуже передбачуваними та позбавленими будь-якої інтелектуальної свіжості.

На Донбасі, де живе target group захисників «російськомовних співвітчизників», якогось значимого відгуку на парламентські перипетії не спостерігається. Оптимісти, можливо, визнали б це ознакою того, що люди нарешті порозумнішали й почали відрізняти важливі проблеми від «білого шуму». Зрештою, під час закриття шкіл, урізування пенсій, невиплати зарплат жителі Донецької області байдужими не були. Показували приклади згуртованості, активності й подекуди навіть громадянської самосвідомості. А от захищати мову не вийшов ніхто.

Проте, тверезо міркуючи, причина цієї байдужості в тому, що відсутній об’єкт захисту. Немає тих самих «утисків російськомовного населення», яким слід чинити спротив. Мовне питання - справді одне з найбільш спірних і болючих. Нікому не вистачило сміливості та політичної волі зайнятися ним не у вигляді передвиборного шоу, а серйозно й методично, із прицілом на майбутнє. Те, що незалежна Україна користується радянським законом «Про мови» 1989 року, - ганьба.

Усе це відомо й не обговорюється. Але чому всі вирішили, що суспільство, тобто сукупність людей, вимушених шукати спільну мову (у прямому та переносному значенні) та уживатися одне з одним, двадцять років чекатиме одкровення з небес?

«Як там в інших, десь далеко, - хтозна», а от із приводу Донбасу можна констатувати впевнено: проблему розв’язано. Розв’язано з допомогою аполітичних механізмів самоорганізації, які компенсували прогалини в законах та безсилля влади. Не в тому розумінні, що з’явився якийсь порядок і стандарти. А в тому, що факт незнання державної мови жодним чином не перешкоджає повноцінній соціальній активності.

Немає жодної сфери суспільного життя, де російськомовний житель Донбасу був би хоч якось обмежений. Про це кажуть і перші керівники регіону. «Що ж до мов, я вважаю, що в нас усе гаразд сьогодні. Ми завжди одне одного розуміли - російською, українською мовою. Я однаково добре можу розмовляти і російською, і українською. Ну, російською краще, бо живу в російськомовному оточенні. Але я думаю, що цієї проблеми немає», - стверджує губернатор області Андрій Шишацький.

Із ним важко не погодитися. Навіть підпорядкована йому обласна адміністрація - орган системи виконавчої влади - у своїй роботі поперемінно користується обома мовами, і залишається враження, що критерії вибору в кожному конкретному випадку досить довільні. Бували випадки, коли в одному звіті чи доповіді спостерігався симпатичний білінгвізм - одні параграфи були російською, інші - українською мовою.

Органи місцевого самоврядування теж давно не замислюються над лінгвістичними тонкощами. Востаннє ця тема звучала під час масового присвоєння російській мові статусу регіональної у 2006-2007 роках. Якісь акти місцевої влади на цю тему були скасовані судом, якісь - ні. У реальності це не змінило геть нічого. Навіть там, де це ніби заборонено, русифікація відбулася явочним порядком - усі ради, починаючи з обласної, ведуть сесії та ухвалюють рішення російською. І офіційні видання, в яких ці документи належить оприлюднювати, виходять російською.

Навіть там, де держава на повен зріст проявляє свою силу як апарат примусу - міліція, суди, прокуратура, податкова, - мовне питання каменем спотикання не стало. Повністю українізувати ці відомства не вдалося, проте ж і результативність їхньої роботи вимірюється не чистотою стилю протоколів. Усі турбувалися, чи зуміють міліціонери до Євро-2012 вивчити англійську. Насправді (і набагато раніше) слід було згадати про те, що багато з них не знають української. Суди приймають позовні заяви російською і не вимагають перекладача, якщо учасники процесу висловлюються тією ж мовою.

В офіційних установах україномовні бланки дозволяють заповнювати російською. Клерки дуже дивуються, якщо хтось використовує українську: «Мушшына, шо вы делаете? Пишите по-нормальному!». У тих рідкісних випадках, коли правила вимагають все-таки писати державною мовою, ціна питання - коробка цукерок чи двадцять гривень канцеляристці, яка за цю скромну плату допоможе належно виконати всі формальності.

Бізнес, певна річ, жодними рефлексіями із цього приводу й поготів не переймається. Потенційний кандидат на вакансію швидше може «пролетіти» повз хорошу посаду через незнання англійської. Знання української вимагають від тих, хто відповідає за стосунки з держорганами. Уся внутрішня документація та система управління- російськомовні. Бізнесмени, які потрапляють у владу, поводяться так само. Хто-небудь чув хоча б одне українське слово від народного депутата Ріната Ахметова? Але ж депутат має перший ранг державної служби і, за законом, як держслужбовець зобов’язаний вільно володіти українською. Проте в нашій надміру толерантній країні відверте ігнорування нечисленних мовних обмежень сходить з рук.

Є, щоправда, одна сфера, де в цих питаннях слід проявляти делікатність, - освіта. В інтерв’ю виданню «Новости Донбасса» начальник профільного управління Донецької ОДА Юрій Соловйов озвучив такі дані: з 2004 року, після жахливих репресій «помаранчевої влади», питома вага школярів, які навчаються українською, зросла з 26% до 48. Менш як половина. З 1058 шкіл Донецької області 880 дають можливість здобувати освіту українською. Більшість цих шкіл - бінарні, тобто одночасно навчають дітей двома мовами, формуючи класи за заявами батьків. Додамо до цього, що й випускні тести дозволяють складати двома мовами.

У вищих навчальних закладах - вольниця: кожен викладач часто сам обирає мову викладання матеріалу. Масових студентських протестів із цього приводу помічено не було. Суворіші вимоги починаються тільки на останніх курсах: бакалаврські та магістерські роботи нині вимагають писати українською (виняток роблять тільки для іноземних студентів). З іншого боку, як справедливо зауважили в одному зі своїх есе брати Капранови, якщо людина не здатна вивчити державну мову, вона навряд чи подужає програму ВНЗ…

Задоволення культурних потреб і поготів не несе жодної небезпеки обмеження прав «російськомовного населення». Україномовна газета обласного рівня - одна. Інформаційний сайт - один. Телеканал - один (державний). Усе інше - до послуг нібито пригноблених громадян їхньою рідною мовою. Кому цього мало - є Інтернет, де за невелику абонплату можна знайти все, чого душа забажає.

Кінотеатри, де фільми досі вимагається показувати дубльованими українською, не збанкрутували й не закрилися. Так, після запровадження Мінкультом цієї норми, був період короткочасної паніки. Потім і якість дубляжу зросла, і протестні настрої вщухли. Відвідуваність сеансів і збори почали зростати.

Ні в якому разі не бажаючи образити якусь мову та її носіїв, скажемо тільки, що на сьогодні склалася система стосунків, яка більш-менш улаштовує всіх. Актуальність теми притлумилася, щойно тутешнє суспільство переконалося, що злісні «бандерівці» нікого насильно українізувати не збираються. Це спричинило й крах проросійських маргіналів - одіозна «Донецкая республика» перебралася до Москви, прогресивні соціалісти не змогли заново переобратися до Донецької облради.

Тому будь-яка спроба «потеребить за язык» заздалегідь приречена на провал. Що чудово продемонстрував на початку травня виступ на місцевому телеканалі «Донбас» Олени Бондаренко. Запрошені в студію подискутувати з нардепом журналісти знизували плечима: про що йдеться? Яка така «мовна проблема»? Не викликали в невдячних писак відгуку пафосні пасажі про «язык, на котором мама пела колыбельные». Та й що на це відповісти? Тільки те, що життя на місці не стоїть: спочатку мама колискові співає, а потім власні діти, повернувшись додому поночі, казки розповідають…

І якщо, через брак інших ідей, окремі політики знову почнуть говорити про те, що всі терміново мусять захищати права «русскоязычного населения», треба лише спокійно й чемно перепитати: від чого?