«Усе це було не раз…»

«А я не знаю чому, але мене тягне, мене так тягне» співати. А що? «Нам песня строить й жить помагает!», як співалося в часи історичного матеріалізму. До речі, цього року, що минає, не тільки в нас, а й у Європі (перепрошую - «і в решті Європи») стало якщо не модою, то хорошим тоном згадувати Карла Маркса з його теорією неминучості криз капіталістичної економіки. Треба визнати, що пан Маркс умів прикрашати свої тексти фразами, які запам’ятовуються, на зразок цієї: «Ще вчора буржуа, сп’янілий від розквіту промисловості, розглядав гроші крізь серпанок просвітньої філософії й оголошував їх порожньою видимістю: «Тільки товар - гроші». «Тільки гроші - товар!» - волають нині ті ж самі буржуа у всіх кінцях світового ринку. Як олень жадає свіжої води, так буржуазна душа жадає тепер грошей, цього єдиного багатства».

Це вже точно. Якщо хто пам’ятає, як було в А.Райкіна: «Нехай усе буде, але… чогось бракує». Цим «чогось» у ринковій економіці й є гроші. А вже під час кризи дефіцит грошей стає просто всеосяжним. Саме час за ними в чергу записуватися. Хоча, що означає «саме час»? Уже тепер записуються країни: у чергу до віконець Міжнародного валютного фонду і Європейського центрального банку.

Цього року, що минає, ми довідалися, що співвітчизники і Ван Гога, і Матісса, і Далі досить довго «курили й уживали» явно не за коштами. Вони, звичайно, дещо могли собі дозволити, але, очевидно, надто захопилися. І ось уже Греція і Португалія (а за ними потихеньку прилаштовуються Італія й Іспанія) припадають до того ж життєдайного МВФівського джерела фінансових ресурсів, використанням якого в нас заведено докоряти самим собі. На жаль або ж на задоволення (здається, ми заявляли, що не дуже-то й хотілося?), тепер нас трохи потіснили інші клієнти, що користуються привілеєм обслуговування позачергово (очевидно, на правах ветеранів капіталістичної праці).

Вийшло так, що розвиток європейської фінансової кризи мені довелося спостерігати зсередини - з тих країн, які й стали його епіцентром. Можу поділитися враженнями, не обтяжуючи читача зайвими цифрами (які, втім, легко знайти в численних публікаціях на цю тему як в DT.UA, так і в інших виданнях), але акцентуючи увагу, як мені здається, на суті подій, що відбуваються.

Пам’ятається, у своєму «довгому новорічному тості» рівно два роки тому («ДТ» №51 від 26 грудня 2009 року) я згадував про анархічні хвилювання в Греції, свідком яких був. Отож, наприкінці 2008 року (коли все ще можна було виправити) під час цих самих хвилювань на мою лекцію ввірвалася група анархістів-студентів з вимогою припинити заняття й приєднатися до загального студентського страйку (тобто до «ідейного» пропуску занять). Але річ у тому, що моїми слухачами були майбутні магістри, котрі заплатили за навчання свої кревні й розраховують використовувати отримані знання для подальшого кар’єр­ного зростання. Отакі «безідейні» штрейкбрехери. Точніше, саме «ідейні», бо ідеї в головах молодих людей були зовсім різними, можливо, навіть протилежними й взаємовиключними. Тобто антагоністичними. Того разу все обійшлося завдяки… батькові Махну, на якого я послався як на свого земляка й найбільшого практика анархізму, який підтримувала важка селянська праця.

Страйкарі покинули аудиторію, але виступів, природно, не припинили. Цей «лівацький», бунтарський елемент відіграє помітну роль і в нинішніх анти-«антикризових» виступах, будучи продовженням давніх традицій. Адже саме студентські виступи призвели на початку далеких 70-х років минулого сторіччя до падіння режиму «чорних полковників». Тепер уже зовсім забутих. Приблизно в ті ж роки на іншому кінці Європи, у Португалії, впав режим А.Сала­зара. Саме режим, бо сам диктатор помер кількома роками раніше й досі не забутий у країні, громадяни якої недавно саме його назвали переможцем у відомому й у нас телевізійному конкурсі по визначенню великого одноплемінника. Відповідним чином у цих країнах відрізняються й масові виступи, і дії політиків.

У всіх «кризових» країнах ЄС у році, що минає, змінилися уряди: на місце соціалістів і популістів прийшли правоцентристи. Але в Греції вони пропонують принципово нові підходи, які поки що слабко сприймає «вулиця» і парламентська опозиція. У Португалії соціал-демократам у спадщину дістався меморандум, підписаний з міжнародними кредиторами урядом соціалістів, що пішов у відставку. Меморандум, умови якого якщо й буде змінено, то тільки в бік його пом’як­шення.

Таким чином, виявилося, що в політичних опонентів немає принципових розбіжностей у підходах до питання про вихід із кризової ситуації. «Вулиця» теж реагує в’яло, я б навіть сказав, формально: проведений наприкінці листопада «загальний страйк» охопив в основному лише підприємства державного сектору. Працівники приватного сектору воліли проігнорувати заклик профспілок (наприклад, лісабонське муніципальне метро було закрите, а метрополітен другого по розміру міста країни Порту, що перебуває в концесії, працював), дотримуючись поради найбагатшого португальця А.Аморіма, котрий заявив, що він поважає право трудящих на страйк і розуміє їхні аргументи, але сам воліє в цей день гарненько попрацювати. Зокрема над питанням розширення діяльності своїх підприємств, що досить актуально в умовах зростаючого в країні безробіття. Його рівень, правда, вдвічі менший, ніж у сусідній Іспанії (приблизно 12 проти 24%), але вже став однією з найгостріших економічних проблем, особливо в середовищі молоді.

Можна вважати, що Іспанія й Італія перебувають у проміжному положенні між Грецією й Португалією не тільки географічно, а й політично.

Істотний поворот треба буде зробити не тільки так званим периферійним країнам Європи, які просто виявилися «крайніми» (у всіх значеннях), коли європейці, немов захоплені звуками чарівної дудочки, «пішли іншим шляхом». Рівень соціалізації економіки в цьому випадку вимірявся не ступенем націоналізації економіки, а рівнем ВВП, який перерозподіляється через бюджет. Обмежені з боку доходів (оскільки збільшення податкового тягаря на економіку лише підсилило б її відставання від американських, та й азіатських конкурентів), уряди країн ЄС пішли на навмисне перевищення Маастрихтських лімітів бюджетного дефіциту (3% ВВП) і зовнішнього боргу (60% ВВП). Причому першими це зробили «кити», на яких, власне, й тримається економіка об’єднаної Європи, зокрема ФРН і Франція.

При цьому передбачалося, що потужний економічний потенціал цих країн і відповідальні політичні еліти не допустять серйозних наслідків такого небезпечного кроку. Вони були переконані, що «практично можливо бути весь час украй обережним» у фінансовій сфері. У них, утім, це нібито вийшло. Але як результат, дивлячись на «старших», фінансовою дисципліною почали нехтувати й інші країни - члени ЄС. Зокрема, Греція, відповідність макропоказників якої встановленим стандартам ще при вступі в зону функціонування євро була, як з’ясувалося, ну скажімо так: «досить умовною». Їм би хоч post factum постаратися забезпечити цю відповідність на практиці, але… Не думаю, що докори, які лунають іноді в країнах протестантської традиції на адресу греків із приводу їхнього мало не епікурейства, заслужені. Скоріш за все, це просте відбиття ментальних відмінностей. Власти­вих, до речі, й нам.

А ось хороший приклад. Розповім, який захід нового соціал-демократичного уряду Португалії викликав найбільший резонанс у суспільстві й активний опір політичної опозиції. Йдеться про оподатковування 13-ї і 14-ї заробітних плат. Річ у тому, що за португальськими законами працівники одержують додаткові виплати (фактично в розмірі місячної заробітної плати) при виході у відпустку (звичайно, влітку) і під Різдво. Раніше ці виплати навіть не обкладалися податком. Враховуючи складне фінансове становище країни, уряд П.Пасуш Куелью, який опирається на парламентську коаліційну більшість, змінив цей порядок. Тепер у приватному секторі реальні суми доплат будуть вдвічі менші (в результаті їх оподатковування), а в державному, ймовірно, взагалі їх скасують на найближчі два-три роки. Боюся, що більшість читачів уже забули, що колись «тринадцята зарплата» була й у нас. Зате, ймовірно, пам’ятають, що в наші кризові 90-ті роки зарплату взагалі не виплачували місяцями. Ні, я, звичайно, не бажаю такого ні португальцям, ні іспанцям, ні комусь іншому. Але, як кажуть, «відчуйте різницю».

Інший спірний пункт програми економічних реформ - це спрощення порядку звільнення працівників. Знову звертаюся до пам’яті читачів. Навіть ті, хто не був керівником на підприємстві, знав, що звільнити робітника - п’яницю чи прогульника (а такі, на жаль, траплялися навіть у здорових колективах) було попросту неможливо. Ні, європейці, звичайно, не п’ють, так щоб уже зовсім. Але за умов кризи сам принцип функціонування ринкової економіки вимагає гнучкості в зміні кількості та структури робочої сили. При­чому не тільки в рамках окремих підприємств, а в цілих галузях. А ось із цим і в Португалії, і в Іспанії, і в Італії проблеми: скоротити працівників якщо й можна, то дуже дорого (враховуючи відступні та компенсації). Що робить економічно невигідною структурну перебудову, без якої цим країнам не підвищити свою конкурентоспроможність на світовому ринку. І знову: «відчуйте різницю». Це дуже сприяє тому, щоб краще уявити, що все-таки являє собою криза в Європі. І чи справді скоро розвалиться ЄС і звалиться євро, як пророкують деякі «касандри».

Утім, ситуація для об’єднаної Європи все-таки досить складна. Можна сказати, безпрецедентна. (Мені просто різали око напівпорожні магазини й в Іспанії, і в Італії, що зримо відбивають падіння споживчого попиту… І це напередодні Різдва!) Такого, схоже, не очікував ніхто. Хоча на помилки в процесі введення євро й на поспішність цього кроку в цілому вказував багато хто. Якось у ході обговорення ідеї емісії загальноєвропейських облігацій я запитав одного з керівників найбільшого португальського банку про те, наскільки взагалі правильним і своєчасним було введення загальноєвропейської валюти. Його відповідь звелася до того, що введення євро передбачалося не як одноразовий акт, а як частина колись інтеграційного процесу, який передбачав подальші кроки зі створення єдиної фінансової системи, а може, і єдиного уряду.

Ті самі загальноєвропейські облігації мають сенс тільки в тому випадку, якщо існуватиме консолідована відповідальність щодо їхнього обслуговування та викупу. (У нас на початку 90-х була дуже схожа ситуація з емісією загальної валюти - карбованця при відсутності загальної відповідальності за її кількісні параметри. Що й призвело до гіперінфляції.) А це припускає єдиний бюджет. Ну, на першому етапі - хоча б неухильне дотримання фінансової дисципліни всіма країнами. Що поки не влаштовує не тільки країни PIIGS, а навіть благополучну Швецію, яка не хоче розставатися зі своєю знаменитою «моделлю соціалізму». Отже, очевидно, перш ніж удасться зробити наступні кроки в сфері економічної інтеграції (до яких недвозначно закликають А.Мер­кель і Н.Саркозі), Європа має посилено попрацювати в сфері культурної, соціальної та політичної інтеграції.

У сфері ж економіки програми та перші реальні дії нових урядів у Португалії, Іспанії та Італії (меншою мірою - у Греції) нагадують мені політику «тетчеризму» 80-х років минулого сторіччя. Тільки без своєї «залізної леді». Саме відсутність упевненого в собі, що й вселяє таку впевненість у суспільство лідера здається мені однією з основних проблем боротьби з європейською кризою. От і доводиться керівникам європейських урядів, ухвалюючи непопулярні заходи «з економії», посилатися не на явну їхню неминучість і необхідність, а на вимоги меморандумів і угод із зовнішніми кредиторами. У розглянутому випадку роль громовідводу виконують МВФ, ЄЦБ і Єврокомісія, яких називають просто troyka. От лише не зрозуміло, що буде результатом діяльності цієї «трійки»: чи то вона винесе країни-боржники на стовпову дорогу світової економіки, чи то винесе їхній економіці смертний вирок (без участі сторін). Можливі різні варіанти. Особисто мені віриться, що ЄС все-таки впорається з цим випробуванням, хоча можлива «втрата бійця». Шанси Італії, Іспанії та Португалії (за умови, що нинішні уряди зможуть попрацювати ще хоча б півроку) здаються мені кращими.

Про Ірландію взагалі не йдеться, тому що причини її кризи кореняться в іншій проблемі: непродуманій підтримці банківського сектору. Ця проблема, втім, стосується тепер й інших країн ЄС: від зовні благополучної Франції до кризової Порту­галії. В останній, до речі, урядові заходи передбачають спеціальний пакет в 12 млрд. євро для, по суті, примусової рекапіталізації банків, які надто повільно вишукують ресурси для підвищення своєї ліквідності. Можливо, що їх підстьобне загроза потрапити тимчасово (!) під державний контроль, у випадку якщо банк «примусять до миру», інакше кажучи, видадуть йому субординований кредит на поповнення статутного фонду та введуть у керівництво представників уряду. Чому португальські банки посилено пручаються й обіцяють знайти необхідні кошти самостійно. Свій і чужий досвід показує, звідки можуть прийти фінансові вливання. Наприклад, з Кувейту. Чи з Анголи. Вочевидь, настає період «реверсного неоколоніалізму». Жодного негативного сенсу я в цей термін не вкладаю: нормальне виявлення зміни сил у світовій економіці. Схоже, що незабаром її нова архітектура будуватиметься зовсім із інших цеглинок. На кшталт BRICS.

Ми, наскільки я пам’ятаю, теж посилено заглядаємо в кишені з нафтодоларами. Отже, схоже, ця проблема теж знайома нам не з чуток. Взагалі, як по мені, аналіз причин європейської кризи та заходів, спрямованих на вихід з нього, свідчать про нашу «європейську ідентичність» не менше, ніж відповідні положення Угоди про асоціацію ЄС-Україна, що включає створення поглибленої та всеосяжної зони вільної торгівлі. Поміркуйте самі. По-перше, тепер уже в списку рекордних сум кредитів, отриманих від МВФ, ми сусідимо не тільки з Мексикою та Аргенти­ною, а й з Грецією та Португалією. По-друге, з ними ж ми конкуруємо в одному рейтинговому секторі на ринку міжнародних суверенних позичальників. По-третє, наші показники фінансового здоров’я (відносний розмір дефіциту державного бюджету та зовнішнього боргу у відсотках до ВВП) навіть кращі, ніж в «хворих» економік ЄС. По-четверте, стан ліквідності українських банків теж виявляється кращим порівняно з тими самими португальськими: якщо в нас середній показник достатності капіталу по комерційних банках дорівнює 10, то Банк Португалії тільки ставить завдання добитися досягнення його підопічними показників 8,0 і 9,0 впродовж найближчих років. У зв’язку з низькою ліквідністю внутрішнє банківське кредитування економіки фактично припинене. Також загальною рисою є дефіцит торговельного балансу та укривання капіталу в «тихих гаванях». (Хоча для португальського капіталу такою гаванню є не Віргінські Острови, а Голландія.)

Є, звичайно, і відмінності, однак зупинюся лише на одній з них. У першу чергу, слід згадати про «священне право» власності, яке все-таки дотримується в Європі. Що різко контрастує з настільки частими випадками її нелегітимності та незахищеності в нас. Це окрема й, переконаний, найголовніша проблема нашої економіки, яка породжує практично всі інші: від податкового ярма до рейдерства, від корупції до відсутності гідної європейської держави рівня інвестицій. Але «навколо тиша, узята за основу».

«От як тут не запитати, де склянка?» І не попросити: «Налий мені віскі, мені хочеться…» Утім, ні. Із приводу Нового року краще все-таки наповню келих кримським шампанським (може, останній раз, тому що тепер відповідно до договору про ЗВТ із ЄС «шампанське» все-таки доведеться перейменувати в «ігристе») і, як і торік, скажу: і все-таки я вірю, що все буде гаразд. Але не відразу. Головне - досвід є. Розглядаючи європейську кризу зсередини, розумієш: життя складається не лише зі свят. Навіть на Praca do Comercio чи Piazza di Spagna. Часом настає невідворотна криза. У медичній термінології криза, якщо я правильно розумію, це момент, коли вирішується доля організму - чи то він піде на поправку, чи то остаточно здасться хворобі. Враховуючи загальну тягу до інновацій, я зрівняв би економічну кризу з польотом ракети, яка використала пальне першого ступеня. Тепер ця її частина стала порожнім, але важким вантажем, який слід «відстрелити» чи він перерве успішний політ. Позбу­ватися його шкода: адже стільки праці було витрачено. Але треба. Так само, як і економічного баласту: нерентабельних виробництв, застарілих технологій, роздутого бюрократичного апарату, непосильних для бюджету витрат, корупційних схем і традиційних, але малоефективних коопераційних зв’язків… Криза - це хвороба. Але не старих. Це хвороба росту.

«Усе це було неодноразово і, на жаль, усе повториться». Але ми - стійкі та загартовані. Ми, в особі трьох мільйонів наших трудових мігрантів, своєю працею та оптимізмом реально демонструємо Європі й «що робити», й «із чого почати» (із себе, звичайно, із себе!). Ми не можемо не домогтися успіху. «Спой мне, птичка, о счастье».