Суд, що загрожує Державі

Днями у стрічках політичних новин знову замаячив Окружний адміністративний суд міста Києва (ОАСК). І це не дивно — зазначений суд постійно виринає в різноманітних скандалах як мінімум з часів управління державою Петром Порошенком. В ті часи переговірником від п’ятого президента України був надвпливовий народний депутат Олександр Грановський. Саме його зафільмували журналісти-розслідувачі в одному з фешенебельних столичних ресторанів за столом із головою ОАСК Павлом Вовком. Згодом останній навіть переповідав колегам розмови з Грановським, ніби радіючи факту визнання ним «суддівської політичної проституції». Зрештою, це не спричинило ефекту «вибуху ядерної бомби» в суспільно-політичній сфері, адже судді ОАСК є найскандальнішими персонами в галузі правосуддя.

Подеколи складається враження, що судді саме цієї інституції є не тільки скандально відомими, але й найнедоторканнішими. Можна пофантазувати, що вище від них знаходиться хіба що лише президент України і його найближче оточення. Раніше — Порошенко. Сьогодні — Зеленський. При цьому кожен з цих двох ніби намагається обережно тримати суддів «при собі». Але яка може бути цінність у суддях, що з легкістю продаються опонентам після чергових виборів? Жодної. Президентам здається, що вони тримають у руці скальпель. Насправді це намагання втримати голіруч гадюку. Змію, яка тебе обов’язково вкусить, коли послабиш силу пальців, що тримають її за голову. І дивним чином, маючи всі можливості, президенти України не реалізовують елементарного рішення — ліквідувати ОАСК. Відповідне рішення могло бути втілене наприкінці грудня 2017 році, коли Вища рада правосуддя погодила указ президента про ліквідацію ОАСК та Київського окружного адміністративного суду шляхом створення однієї інституції. Але за декілька днів ОАСК «випадково» зник зі списку судів, що мали бути ліквідовані. І це в той час, коли зазначений суд не був настільки дискредитований своїми ж діями та словами, які ми почули з розсекречених прокурорами матеріалів Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) в рамках кримінальних проваджень проти суддів ОАСК. Останні намагалися впливати на рішення державних органів, фактично втручаючись у роботу інших гілок влади. Окрім цього, вони навіть хотіли отримати доступ до трафіку мобільного телефону журналістки, яка в своєму розслідуванні продемонструвала шикарне святкування дня народження одного з керівників суду в столичному ресторані.

Але то було за попереднього президента Петра Порошенка, сьогодні ж ситуація ще красномовніша. Рік тому НАБУ оприлюднило аудіоматеріали з кримінального провадження, де, знову ж таки, фігурують судді ОАСК. Пересічного громадянина фрагменти розмов могли б шокувати. Проте юристи, що судяться в ОАСК, та активісти, що стежать за процесом, лише переконались у своїй правоті. Цей суд має бути ліквідовано. Однак скандал як виник, так і зник. Адже «Вовчі судді» (Павло Вовк є головою ОАСК. — О.Л.) не дуже перелякалися. Проскочили з легкістю тодішню політико-правову турбулентність.

Рівно за рік — влітку 2020-го — детективи НАБУ вдруге оприлюднюють матеріали. Знову за участі суддів ОАСК. Цього разу додаючи до них сім підозр — голові суду Павлу Вовку і ще шістьом суддям. Але дивним чином всі одразу захворіли або пішли у відпустку. Як наслідок, повідомлення про підозри залишилися на робочих місцях «служителів Феміди». Увесь цей час генпрокурорка Венедіктова зберігала мовчання, не звертаючись до Вищої ради правосуддя стосовно вищезгаданих суддів ОАСК.

І за кілька тижнів керівник апарату ОАСК повернув повідомлення про підозри до Офісу генпрокурора, вважаючи їх такими, що не вручені, і взагалі натякаючи на незаконність відповідних дій представників НАБУ. Представники Бюро, своєю чергою, недовго думали і оголосили в розшук всіх сімох «служителів Феміди» (Павла Вовка, Володимира Келеберду, Ігоря Качура, Миколу Сіроша, Ігоря Погрібніченка, Олексія Огурцова, Сергія Остапця). Але це не кінець, адже у переліченої компанії «служителів Феміди» існувала ще одна лінія «захисту». Спробую коротко пояснити її суть.

4 серпня 2020 року Печерський районний суд міста Києва зобов’язав генпрокурора забрати у НАБУ справу стосовно суддів ОАСК. З відповідною скаргою до Печерського суду звернувся адвокат підозрюваного у цій справі Євгенія Аблова, який обіймає посаду заступника голови ОАСК Павла Вовка. І суддя Печерського суду — Сергій Вовк — задовольнив прохання, хоча це рішення взагалі лежить за межами компетенцій цього суду. Як наслідок, Сергій Вовк зобов’язав змінити підслідність справи щодо суддів ОАСК та передати справу з НАБУ, наприклад, до рук співробітників Національної поліції (читайте — Авакова. — О.Л.).

І тут же, допоки Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду не встигла відмінити рішення Печерського районного суду міста Києва, вищезгаданий Євгеній Аблов подає апеляцію на рішення, де задовольнили його ж вимоги. Простому читачеві це нічого не говорить, але це — типовий юридичний трюк. Таким чином рішенням звичайної, а не «антикорупційної» апеляції хочуть зацементувати позицію, висловлену суддею Печерського районного суду. Ця схема стара як світ. Але, як зазначив представник «Центру протидії корупції» Віталій Шабунін, й тут вони спалилися. Під час засідання суддя Київської апеляції запитав у прокурора, чи не проситиме він взагалі закрити провадження? Натякнувши таким чином, що це — найшвидше рішення. Але закривати провадження не можна, адже це означатиме, що до Вищого антикорупційного суду в апеляційному порядку звертатися буде заборонено. І, як наслідок, незаконне рішення Печерського суду скасувати не зможуть.

Не маю бажання завантажувати читача деталями спроб захоплення державної влади вищезазначеними суддями, бо й так занадто складну для розуміння конструкцію описано вище. Зараз мова піде про інше. Існують два виміри, що фактично загрожують нормальному функціонуванню органів державної влади. Перший — політична імпотентність попереднього керівництва держави, яке «терпіло» таких суддів. Як тоді, так і сьогодні існують всі правові підстави для ліквідації ОАСК. Цього ж (і це вперше) вимагають профільні громадські організації.

Більше того, фактично сьогодні вищезгадані «служителі Феміди» намагаються виторговувати свою подальшу долю через прийняття до розгляду позову про скасування реєстрації провладної партії. Це взагалі виходить за межі розуміння навіть нашого трохи вивернутого розуму, що розбирається у суспільно-політичних розкладах. Вдумайтесь, судді «саджають у розтяжку» президентську команду, оскільки над ними нависла загроза бути розформованими. І десь у цей же період офіс президента дає беззубу відповідь на запит журналістів про ОАСК та перебіг розслідування. На думку керівників з Банкової, вони жодним чином не можуть втручатись у роботу органів правопорядку та суду. Джордж Орвелл з Олдосом Гакслі просто позаздрили б такому сценарію, адже їхні антиутопії філігранно перекликаються з відповідним станом справ у політико-правовій структурі нашої держави.

Другий вимір стосується іншого — судді спеціалізованого адміністративного суду, наділеного можливістю розглядати всі позови до центральних органів публічної влади, фактично намагалися зазіхати на державну владу, створюючи небезпечні прецеденти для дисбалансу гілок влади в країні, де і так поділу влади по факту не спостерігалося. Іншими словами, судді ОАСК з легкістю діяли в стилі раннього Януковича (початок каденції в 2010 році. — О.Л.), що через рішення Конституційного суду фактично набув додаткових повноважень, якими народ при обранні його не наділяв. Вилилися ті події за участі президента-втікача у Євромайдан, анексію Криму та розпалення війни в Донбасі. До речі, суддя-спікер ОАСК Богдан Санін забороняв мирні зібрання під час Революції Гідності. Тому, можливо, «Вовчі судді» діють у цілком природний для себе спосіб.

Навіть за умови ліквідації ОАСК варто проаналізувати всі варіанти створення нової інституції, судді якої не зможуть навіть поглянути в бік практик Павла Вовка та його соратників. Сьогодні вони в розшуку. Президент мовчить, ніби води у рота набрав. Генпрокурор взагалі підіграє негідним представникам судової гілки влади. Можливо, найближче оточення Зеленського — Андрій Єрмак чи Сергій Шефір — ще не спромоглося визначити для себе сторону, яку варто зайняти. Хоча відголоски позиції чутно, коли не затикати вуха. Зрештою, це їхнє політичне рішення, за яке потім доведеться нести відповідальність.

І президентське слово має стати останнім — цей суд повинен бути ліквідований. Інакше своє останнє слово скажуть українці, яким вже й так за рік набридло, що Зеленський лише розкидається обіцянками і своєю бутафорською неефективною владою зберігає в країні статус-кво корупції.