СПІРИТИЧНІ СЕАНСИ З ДУХОМ ЦІСАРЯ ФРАНЦА- ЙОСИФА

Всяка ідея виникає з того, що окремо взятими теренами починає бродити привид. Тобто, дух. Сто п’ятдесят років тому, у 1848 році, один із привидів, бродячи Європою, спробував матеріалізуватися у комунізм. Нині інший привид, витаючи над руїнами колишнього «соціалістичного табору», намагається вбратися у цивілізаційні шати — в шати Центральноєвропейської цивілізації. Привид є не таким вже й безтілесним і його не можна назвати звичайним забобоном невігласів від політики. Бо неозброєним оком видно, що центральноєвропейські країни абсолютно не в захваті від ідеї інтеграції — чи то в НАТО, чи то в сферу інтересів Росії. Блок НАТО ніби й видавався панацеєю від геополітичних бід, але минулорічні події у Югославії примусили задуматися, наскільки ця панацея є дієвою і чи, приймаючи подібні ліки для порятунку хворого органу, тим самим не знищується решта організму? Що стосується Росії — про це й говорити не варто. Тому й з’являється переконання у тому, що шукати союзу потрібно з тими, хто має приблизно однакове історичне минуле, подібну мету і приблизно подібні стартові умови — аби вести конкуренцію з рівними собі. Кілька спроб матеріалізації ідеї в якусь філософську чи геополітичну доктрину не мали успіху. Привид і надалі залишається привидом.

І при детальнішому розгляді можемо помітити, що у привида проглядаються гострі ледь скісні очі та густі бакенбарди. Привид має обличчя Яснішого Цісаря Франца-Йосифа — людини, що може увійти в історію як символ Центральної Європи.

За дивним збігом обставин (а може, цілком закономірно) юний імператор зійшов на престол того року, коли 30-річний Карл-Генріх Маркс та 28-річний Фрідріх Енгельс написали свій «Маніфест Комуністичної партії». Але Франц-Йосиф помер, не дочекавшись усього лише рік до того часу, коли привид Комуністичної партії матеріалізувався внаслідок гігантського спіритичного сеансу у Петрограді. А ще через рік прихильники марксизму здобули на деякий час владу у Австрії, в Угорщині та деяких інших частинах колишньої Дунайської імперії.

Франц-Йосиф прийшов до влади не в останню чергу завдяки російському цареві Миколі І, який допоміг придушити революцію і надав військову допомогу Австрії. Тоді, грудневого вечора 1848 року, Франц-Йосиф стояв на колінах перед російським імператором і зі сльозами на очах дякував за корону, яка цілком несподівано опинилася на його голові. Дійсно, у молодого монарха згідно з династичними правилами престолонаслідування майже не було шансів посісти престол, якби історія йшла своїм звичним, розміреним кроком. Ліберальні віяння, революційні потрясіння і російська допомога — ось три складові, які змінили історію Австрії і допомогли Францу-Йосифу стати імператором. Решту свого життя Франц-Йосиф був ворогом лібералізму (про його консерватизм ходили легенди), ворогом революцій і ворогом Росії.

Того ж таки 1848 року теренами Австрії почав блукати ще один привид — привид Антиросії. Видатний чеський політичний та громадський діяч Франтішек Палацький у 1848 році написав знаменитого листа до революційного парламенту Франкфурта, у якому стверджував, що Дунайська імперія є єдино можливим бастіоном проти Росії, «держави, яка вже сьогодні, досягнувши величезних розмірів, збільшує свою силу поза можливості будь-якої західної країни… Російська всесвітня монархія була б неймовірно величезною загрозою, незмірною та безмежною катастрофою».

Згодом і сам монарх писав у листі до матері, пояснюючи, чому він відмовився надати допомогу Росії у ході Кримської кампанії: «Наше майбутнє — на Сході, і ми заженемо могутність і впливи Росії в ті рамки, за які вона вийшла тільки з причини слабкості та дезорганізації у нашому таборі. Повільно, бажано непомітно для царя Миколи, але впевнено ми доведемо російську політику до занепаду. Звичайно, недобре виступати проти старих друзів, але в політиці не можна інакше, а наш природній ворог на Сході — Росія».

Саме у часи Франца-Йосифа збагнули, що найбільш природним захистом від російської експансії може бути Україна. Але Україна без Галичини і Буковини, які були складовими частинами Дунайської монархії, а так звана «російська Україна». Галичани мали стати інкубатором ідей для Наддніпрянщини — причому для тих ідей, які й народжувалися на Наддніпрянщині. В Австрії вони отримували апробацію та підтримку, а згодом поверталися в рідні степи. Тому-то й не дивно, що найбільш національно свідомим регіоном України стала Галичина — і не в останню чергу завдяки політиці цісаря. «Апологія небіжки-Австрії… для мене починається із твердження, що саме завдяки їй у безмежному мовно-національному розмаїтті світу збережено український складник. Це сталося, можливо, і попри її волю, однак нас уже не було б сьогодні, якби не вона…», — писав Юрій Андрухович.

Галицько-буковинські письменники намагалися писати в руслі австрійської літератури — і це також дозволило українській культурі вирватися за рамки маркововчківства, панасомирнівства та нечуйлевицьківства. « …В тій німеччині (саме так, з малої літери. — К.Б.) Ваш рятунок…, вона вивела Вас у широкий світ… — се просто б’є в очі, коли порівняти Ваші писання з більшістю галицьких», — писала до Ольги Кобилянської Леся Українка. Вплив австрійської літературної «німеччини» прослідковується також у творчості Франка, Драгоманова та й самої Лесі Українки — «інкубатор» робив свою справу в інтелектуальній сфері.

Простий люд Австрію просто любив. Чи хтось задумувався, чому феномен Міхновського — бунтаря, що присвятив своє життя визволенню України з-під російського панування, не був можливий у Австро-Угорщині? І чому «Самостійна Україна», вийшовши друком у Львові у 1900 році, схвилювала громадськість Галичини і примусила її працювати… на визволення «єдинокровних братів» з-під російського панування? Чому ніхто з більш-менш серйозних по-літиків у Галичині не підняв гасла «Повного революційного визволення Галичини з-під влади авст-рійських окупантів?» Чому ніхто не перефразував «Декалог» Міхновського і не адаптував до умов тогочасного австрійського життя — скажімо, «Всі народи — твої брати, окрім австріяків, мадярів, жидів і поляків, які визискують наш нарід…» і далі за текстом?

Та тому що не почували себе українці поневоленими у цій «клаптиковій імперії». Більше того — завдяки цій імперії вони долучилися до європейської політики, до європейської культури, до європейських традицій. Приблизно рік тому журналістка газети «День» писала про свої враження від За-хідної України. На одному з провінційних залізничних вокзалів до неї підійшла «бідна, але ошатно вдягнена бабуся» і попросила гривню «на каву». «Бабцю, та вам, напевне, і хліба немає за що купити», — запитала журналістка. — «Ет, без хліба якось проживу. А ось без кави не можу. Звикла», — відповіла бабуся. «І тоді я зрозуміла, що я — в Європі», — щиро зізналася журналістка.

«Тільки під австрійським урядом отримали українці звільнення з-під кріпацтва, отримали можливість освіти і національного відродження зокрема, тому Австрія з самого початку сприймалася дружно і лояльно… Приналежність до австрійської монархії склала важливі зачіпки, що об’єднували українців та німців, і згадки про цей час у старшого покоління після розпаду Австрії були сильними», — писав німецький вчений Зепп Мюллер. А Рудольф Вагнер стверджує, що після приходу румунів на Буковину (1918 рік) буковинські селянки вклякали перед пам’ятником-алегорією Австрії на цен- тральній площі Чернівців, і молилися, аби повернулися австрійські часи.

І чи варто на цьому фоні нагадувати про те, що галицькі селяни вбирали портрети Франца- Йосифа у вишиті рушники і вішали поруч з портретами Шевченка. Так і висіли два портрети— як уособлення Ідеального Монарха та Ідеального Пророка — звичайно, не в розумінні історичної правди, а в розумінні селянського примітивного символізму.

…Під час спіритичних сеансів медіуми викликають найчастіше тих духів, які залишили по собі яскравий, непересічний слід у історії. Нині починає відмічатися викликання духу Австро-Угорщини, Центрально-Європейської, Дунайської монархії. І цей дух є однаково опозиційним як до духу Старої Європи (відомо, що Франца-Йосифа зі скепсисом оцінювали французи, німці та англійці — «стовпи» класичної європейської цивілізації, оскільки не розуміли австрійського консерватизму), так і до російського духу. Видатний мислитель сучасності Мілан Кундера писав у есе «Трагедія Центральної Європи»: «Дякуючи своїй політичній системі, Центральна Європа — це Схід; дякуючи історії своєї культури — це Захід. Але оскільки Європа сама перебуває в процесі втрати своєї власної культурної протилежності, вона сприймає Центральну Європу як по-літичний режим, або, іншими словами, вона бачить в Центральній Європі лише Східну Європу. Це означає, що Центральна Європа повинна боротися не лише проти свого великого сусіда-гнобителя (Росії. — К.Б.), але також проти підступного, безжалісного тиску часу, що залишає добу культури позаду… Тоді справжньою трагедією для Центральної Європи є не Росія, а Європа: та Європа, що репрезентувала вартість настільки велику, що директор Угорської агенції новин (під час наступу радянських військ у 1956 році. — К.Б.) був готовий за неї вмерти і дійсно вмер за неї. За залізною завісою він не підозрював, що часи змінилися, і що в самій Європі її вже більше не відчувають як цінність».

Де ж вихід? Мілан Кундера лише підводить нас до відповіді на це питання: «Австрійська імперія мала велику можливість перетворити Центральну Європу в об’єд-нану сильну державу. Але австрійці, на жаль, були поділені в своїх симпатіях між зарозумілим пангерманським націоналізмом і власною центральноєвропейською місією. Їм не вдалося побудувати федерацію рівноправних націй, і їхня невдача стала нещастям усієї Європи. Незадоволені народи Центральної Європи розкололи свою імперію, не усвідомлюючи, що попри свої невідповідності, вона була незамінна».

Звичайно, відновлювати Австрійську імперію ніхто не збирається. Але у нас настільки тісно переплелися історичні долі з угорцями, поляками, чехами, хорватами, австрійцями та іншими мешканцями Дунайської імперії, нас настільки поєднала геополітика, що варто подумати про уконституювання єдиного цивілізаційного поля. Не правда, що нас єднає мить — перебування у імперії Габсбургів. Адже всі великі потрясіння ХХ століття — світові війни, комуністичні диктатури, соціалістичний табір, хвиля «оксамитових революцій» — це також наша спільна доля і спільна історія. Нас об’єднує більше, аніж роз’єднує.

Кілька років тому народний депутат України Тарас Стецьків засвідчив, що в середовищі укра- їнських політиків існує розуміння цивілізаційних процесів у Центрі Європи: «Україна є найбільшою державою Центральної Європи. І це ставить перед Україною завдання більш активно проводити свою зовнішню політику, спрямовану на перетворення центрально-східно-європейського регіону на згуртований блок держав, котрі виступатимуть спільною, єдиною силою. До нового утворення мають увійти Україна, Австрія, Польща, Білорусь, країни Балтії, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Хорватія та Словенія. Першими кроками на шляху подібного міждержавного утворення є Вишеградський чотирикутник (Угорщина, Польща, Чехія і Словаччина) та Бухарестський трикутник (Україна, Румунія, Польща). Щоб зберегти свою державність від зазіхань ззовні Україна мусить ініціювати створення нового політико-економічного простору спершу в межах СНД, потіснивши Росію, а потім, вийшовши за межі Співдружності. Поява ГУУАМ (домовленості президентів Грузії, України, Узбекистану, Азербайджану та Молдови), а також факт зустрічі президентів України, Латвії, Литви, Естонії та Польщі («Талліннський саміт») є закономірним етапом виходу України з-під опіки Росії. Усе більшою мірою Україна стає союзником Польщі, Угорщини, Чехії, Румунії, Словаччини, а відтак незаперечним членом сім’ї європейських народів».

…Спіритичні сеанси, виявляється, є й досі доволі популярними у політичному середовищі. Ми вже забули про привид Комунізму і майже не викликаємо його для пророцтва нашого майбутнього. Ми все частіше викликаємо дух Франца-Йосифа — Яснішого Цісаря з роду Габсбургів — як уособлення стихії Центральної Європи. Тієї самої цивілізації, біля витоків якої стояли саме Габсбурги — як би це комусь хотілося чи не хотілося.

Ми ще навіть вповні не розуміємо, для чого його викликаємо. Але, можливо, саме він вкаже нам вірну дорогу у складних нетрях сучасної політики та геополітики?