ТРАГЕДІЯ ВОЛИНІ: ПОГЛЯД ЧЕРЕЗ ДЕСЯТИЛІТТЯ

Волинська трагедія відноситься до тих сторінок української історії, про які ми намагаємося мовчати чи говорити в напівголосу. Вона занадто глибоко ввійшла в історію й України, і Польщі, ще довго вона буде тим рубцем, який ні-ні та й нагадає про себе. Принаймні ця трагедія відлунюватиме у наших днях доти, доки живі ті, хто вважає себе постраждалою стороною в цій трагедії. При цьому й у середовищі українців, і в середовищі поляків знайдуться ті, хто вважатиме, що правда — на їхньому боці. На кожен аргумент про безневинні жертви буде висуватися контраргумент про жертви з іншого боку...

…Волинь — специфічний регіон. Ліси й болота, патріархальний уклад життя, неквапливість, поєднана зі щирістю й щедрістю як риси характеру місцевого населення, душевність і простакуватість людей — все це різнить цей край від іншої частини України. Хоч Волинь і захід України, але та його частина, котра традиційно розвивалася під впливом Російської імперії і православного світогляду. У місцевому діалекті тут частіше зустрічаються русизми. Волиняни досить пізно були втягнуті в процес етнополітичної самоідентифікації саме в українському ключі.

Після Першої світової війни й української революції 1917—1921 рр. на Волині починаються нові процеси. Чим вони були викликані? По-перше, край потрапив під владу Польщі. Починається активна польська колонізація Волині, що не завжди проходила гладко, а радше супроводжувалася невдоволенням корінного населення. Кількість поляків тут завжди була високою, але в умовах Російської імперії (особливо після повстань 1830—1831 і 1864 рр.) поляки перебували в пригнобленому становищі, вони масово втрачали старі привілеї і звання, іноді русифікувалися чи (рідше) українізувалися. Після 1921 року починається активне повернення польських сімейств до своїх коренів, на Волинь масово переселяються польські сім’ї зі споконвічно польських територій. Отримавши на короткий час землю, селяни змушені були знову втратити її. Польські осадники захопили більшу частину земельних угідь. В адміністративній системі, у судах, в освіті — всюди польський елемент витісняє українців. Це породжувало антагонізм на національному та соціальному грунті: «поляк» — синонім «пан», «українець» — синонім «холоп» (згадаймо, протягом ряду століть цей антагонізм ставав причиною чвар між українцями та поляками).

По-друге, Волинь стала місцем зосередження колишньої еліти Української Народної Республіки — політичної, економічної, військової. Тут жили колишні міністри й колишні полководці часів боротьби за незалежність. Тут були живі розповіді про бойові подвиги 1917—1921 років. Тут, на Волині, формувалася база для подальшої політичної діяльності українців. Починаючи з 1930 року, сюди проникає націоналістична агітація — галицька ОУН приймає рішення про початок акції під умовною назвою «ламання Сокальського кордону» (умовного етнографічного і — що більш важливо — етнополітичного кордону між Галичиною та Волинню). У цей же час Роман Бжеський — етнічний поляк і політичний українець — розпочинає на Волині пропаганду творів Д.Донцова. Зерно було посіяно... Сходи дали перші результати через кілька років.

1939 року на Волинь прийшла радянська влада — із усіма атрибутами у вигляді репресій, розстрілів, арештів, вивозу конфіскацій та іншого свавілля над місцевими жителями, котрих вже швиденько колективізовані «корінні жителі СРСР» сприймали як куркулів і буржуїв.

1941-го радянська влада змінилася новим окупаційним режимом — нацистським. При цьому слід врахувати, що німці розглядали Волинь як щось окреме від Галичини, де нацистський режим був більш-менш терпимим — тут було створено чимало привілеїв для громадян, які опинилися під окупацією. Волинь же зазнавала свавілля нового режиму: побори, збереження колгоспного ладу, знову ж — репресії проти населення. Плюс до всього, рейхскомісар Еріх Кох у листопаді 1941 року переносить адміністративний центр України в Рівне. Це викликало підвищене зосередження німецьких військ і поліції на Волині, а також особливий режим нагляду за місцевим населенням.

Поляки в Галичині і на Волині почали активно створювати свій рух опору — Армію Крайову. Війна, як правило, сама годує воюючих. Для утримання партизанської армії поляки проводять реквізицію продуктів у місцевого населення...

Тепер спробуйте зрозуміти психологію місцевого селянина чи інтелігента. Ось вона — ваша рідна Волинь. Ваші родичі стали жертвами або радянського, або нацистського режиму. Вночі приходять АКівці і забирають продукти або ведуть у ліс худобу. У вас одна дорога — теж йти в ліс і захищати свою землю, своє майно, свою сім’ю, своїх рідних, їхнє життя і честь.

Ідеологія, якою керувалася ОУН і — відповідно — УПА, вважала, що в Україні має бути побудована незалежна держава. На думку професора Ярослава Дашкевича, ідеалом українського націоналізму мала стати моноетнічна, моноконфесійна самостійна держава, очевидно, із соціалістичним ладом. Додамо: і з авторитарно-квазідемократичним чи навіть тоталітарним способом правління. Україна (у тому числі землі, що перебували під польським пануванням — Галичина, Волинь, Холмщина і Підляшшя) розглядалася як єдина цілісність в етнічних межах — відповідно до Міхновського, «від Карпат до гір Кавказьких». Поляки (особливо польський еміграційний уряд і керівництво Армії Крайової) розглядали Волинь як частину «кресов всходних», тобто польських східних територій, і неодноразово на міжнародному рівні заявляли про необхідність у повоєнний час відтворити Польську державу в межах 1939 року. Намітився конфлікт політичних інтересів.

До речі, до кінця 1943 року ОУН не розглядала в офіційних документах можливість репресій проти польського населення. Вона була готова обмежитися репресивними актами проти відвертих ворогів України і проти німецьких посібників. У липні 1941 року, під час ідеологічної конференції ОУН, було порушено питання про польське населення Волині та Галичини. Було прийнято рішення: хто готовий співробітничати з українською владою — нехай залишається і живе в Україні, хто ні — буде депортований у Польщу. Жодних натяків на масовий терор. Щоправда, 1942 року прибічники С.Бандери у листівках називають своїх політичних противників «агентами Сталіна і Сікорського», фактично ставлячи радянський режим і керівництво польського еміграційного уряду на один рівень.

Отже, за станом на 1943 рік на Волині були вже чотири вузли українсько-польських протиріч: по-перше, територіально-політичні, по-друге, етнічні, по-третє, мілітарні (на рівні партизани — мирне населення), по-четверте — соціальні. Терор розвивався стихійно і масово як реакція на двадцятиліття польського режиму на Волині, як наслідок перебування в умовах постійної напруги й страху перед репресіями режимів, що приходили і відходили геть, як стихійна спроба одним ударом розв’язати накопичені протиріччя. Фактично повторилася Коліївщина 1768 року, але більш модернізована, без релігійної домішки, із новим ареалом поширення, із новими методами і формами. ОУН і УПА якийсь час просто заплющували очі на те, що діється. Вони офіційно називали цю трагедію «радикальним очищенням української території від польських елементів», при цьому просто пустивши справу на самоплив.

Перші сутички між поляками й українцями на Волині були зафіксовані в грудні 1942 року. При цьому важко сказати точно, хто ж першим спровокував різанину. Відомо, що на католицьке Різдво 1942 року польський загін напав на село Пересоповичі. Партизани колядували над трупами знищених українців. У січні й лютому 1943 року протистояння носило спорадичний характер. Один із представників польського еміграційного уряду писав про те, що українці «знищують поляків, які перебувають на німецькій службі... Убивства були викликані бажанням помсти особам, які вислужувалися перед німцями, виступали проти інтересів місцевого населення». Але наприкінці лютого 1943 року антипольська акція набуває масового характеру.

Влітку 1943 року починається основний етап кривавої драми. ОУН і УПА приймають рішення проводити тиск на польське населення Волині, примушуючи їх до добровільного виїзду на етнічні польські землі. Журнал «До зброї» у липні 1943 року писав: «Будувати Польщу нехай йдуть на польські корінні землі, бо тут можуть тільки прискорити свою ганебну смерть». 15 серпня 1943 року УПА прийняла декрет про перехід колишніх земель польських поміщиків і колоністів у володіння українських господарств. 11 липня 1943 року УПА почала акцію деполонізації Волині. АК опиралася. Представники української сторони в населених пунктах висували ультиматум до поляків: протягом 48 годин залишити село. Армія Крайова віддавала контрнаказ: не залишати територію, інакше Польща втратить Волинь.

Те, що відбувалося на Волині 1943 року, нагадує події, що мали місце на Балканах на початку 90-х. Але тільки за формою, а не по суті. Можна говорити про історичну правоту українців — адже це їхні етнічні землі. Але й для поляків вони були рідною землею. Обидві сторони проливали безневинну кров. Обидві сторони були в корені не праві в цій ситуації. За влучним висловлюванням історика, «обидві ворогуючі сторони обрали не політичне, а біологічне розв’язання проблеми». І про це слід говорити, про це слід писати. Це слід пам’ятати. Так само слід пам’ятати і про причини, що породили конфлікт на Волині.

Історик Юрій Киричук, котрий трагічно загинув минулого року, написав монографію (на жаль, досі невидану) про український національно-визвольний рух 40—50-х років. На мою думку, це найкраще, що було написане про ОУН і УПА. І до того ж найоб’єктивніше. Киричук наводить приклад, записаний ним в одному з сіл на Волині (Рудня-Почаївська). Партизани ввірвалися в будинок, у якому жила змішана українсько-польська сім’я — чоловік-поляк і дружина-українка. У Польщі національність у змішаних шлюбах визначали просто: чоловік-поляк — сини теж поляки, дружина-українка — дочки теж українки. Українські партизани вивели батька родини і двох малолітніх синів на подвір’я і там розстріляли, а жінку й дівчинку в колисці залишили живими...

Збереглася розповідь про те, як в одному з сіл на Волині місцевих поляків зігнали в церкву і спалили. У Дубнівському районі при страті місцевого польського населення був розстріляний і колишній полковник Армії УНР із синами — лише через польське походження! Не залишилося осторонь і духівництво, котре вирішило взяти реванш за наступ католицтва на православні землі: у місті Чорторийськ Волинської області православні священики власноручно стратили 17 поляків. Запущений маховик машини терору завжди виходить з-під контролю. Терор завжди є безглуздим. Природно, польська сторона не залишилася в боргу: Армія Крайова проводила відповідні акції, спрямовані проти українців, наприклад, на Холмщині. Крім того, поляки перейшли до індивідуального терору проти українців: у Львові було вбито професора Ластовецького, а в Перемишлі — відомого футболіста І.Вовчишина. Деякі дослідники без додаткових аргументів приписують польським партизанам убивства полковника Романа Сушка і генерала Марка Безручка. 1943 року більша частина дій УПА й АК припадали не на боротьбу із зовнішнім ворогом, а на взаємну ворожнечу!

Точна кількість жертв Волинської трагедії не відома досі. У працях польських істориків можна зустріти цифру 50 тисяч загиблих поляків і близько 15—17 тисяч українців. Але, на думку українських істориків, ці цифри занадто завищені. При цьому існує посилання на звіт АК за 1943 рік, який свідчить про те, що на Волині загинули 15 тисяч поляків і близько 12 тисяч українців.

Слід звернути увагу на те, що в цей же час на Волині, окрім українців і поляків, були й інші сили — наприклад, німецька окупаційна армія. Або радянські партизани. Куди ж, питається, дивилися вони? Тотальна різанина і терор, що постають перед сучасним дослідником, це не та акція, яку могли прогавити і німці, і розвідка червоних партизан. Тобто це було вигідно комусь? Для німців українсько-польський конфлікт був яскравим утіленням принципу «розділяй і пануй». У радянських партизанів діяло правило «де двоє побилися, там треті поживилися», по-друге, знищення польського населення на Волині могло зіграти на руку Сталіну стратегічно — в іграх навколо перекроювання польського кордону по завершенні війни.

Німецькі окупаційні власті всіляко підігрівали ненависть між українцями та поляками. Еріх Кох підкреслював: «Нам треба домогтися, щоб поляк при зустрічі з українцем хотів його убити, і щоб українець, побачивши поляка, теж хотів його убити». Дуже часто взаємне нацьковування українців і поляків було більш ніж очевидним.

Після того, як українська поліція на Волині та Поліссі пішла в ліс до партизанів, німці мобілізували нову поліцію переважно з польського населення. Крім того, на Волинь був перекинутий польський батальйон «Шупо», а німецьку жандармерію вивели з Волині, створивши сприятливий грунт для переростання міжетнічного конфлікту в криваву різанину. Юрій Киричук наводить такі цифри: у Луцьку всі німецькі адміністративні установи очолювалися поляками. У генерал-комісаріаті чиновників польської національності налічувалося 80%, у гебітскомісаріаті — 60%, у центральній установі з торгівлі зі Сходом — 60%, у господарському банку — 30%. Як свідчили полонені бійці УПА, часто «німці самі вдягали шинелі з тризубом і йшли на польське село, спалюючи його. Так сталося в Гуті Степанській. Німців було чоловік 250. Дітей кидали у вогонь живими». Навіть Микита Хрущов, аналізуючи українсько-польські взаємини на Волині, писав: «Я думаю, це все — справа рук німців».

Крім того, радянські партизани теж внесли свою лепту в розпалювання ворожнечі. Навесні 1943 року почалася мобілізація поляків у червоні партизанські загони.

В очах українського населення Волині поляки перетворилися на колабораціоністів — німецьких і радянських. І це викликало не просто невдоволення, а сприяло посиленню ворожнечі.

І ще один штрих до трагедії: намагаючись припинити розбрат, митрополит Української греко-католицької церкви Андрей Шептицький звернувся до римо-католицького єпископа Твардовського з проханням видати спільне звернення ієрархів до вірних щодо припинення кровопролиття, але Твардовський відповів: церква не може втручатися в політичні справи. Українська сторона видала послання під назвою «Не убий!», яке в роки війни мало величезний вплив.

У самій Польщі, у середовищі польських істориків ставлення до волинської трагедії однозначне — саме як до трагедії. Але якщо більша частина істориків стоїть на позиції необхідності вивчення й дослідження цієї сторінки українсько-польських взаємин, то є й ті, хто намагається будувати на подіях 60-річної давнини моделі для сучасної політики. На щастя, таких меншість. І згадувати їх тут недоречно. Краще згадати про професора Ришарда Тожецького, котрий одним з перших порушив питання про об’єктивне вивчення гострих проблем в українсько-польських взаєминах. Чи про Тадеуша Анжея Ольшанського, котрий по-новому глянув на Україну і на її історію. Чи про Гжегожа Мотику й Рафала Внука, котрі перейшли від негативізму при розгляді питань українсько-польського протистояння до об’єктивізму в оцінці співробітництва УПА і польського підпілля в роки Другої світової війни і перші повоєнні роки. Їхня книга «Пани і різуни: співробітництво УПА і АК-ВіН у 40-х роках» стала не тільки новим словом, а й поворотним пунктом у польській історіографії: треба більш акцентувати увагу на тому, що нас об’єднувало, ніж те, що роз’єднувало наші народи.

Нині, у зв’язку з 60-річчям волинської трагедії, офіційна Варшава вже заявляє через своїх представників, що український Президент має покаятися, попросити прощення у польського народу від імені українців.

Я не думаю, що це найкращий спосіб вшанувати пам’ять жертв трагедії і не найкращий спосіб примирення двох народів. І не тільки тому, що трагедія не стала наслідком державної політики України. І не тому, що, за міжнародним правом, ця трагедія — аж ніяк не акт держави стосовно ворожої держави, не геноцид держави щодо етнічної меншості, а міжетнічне протистояння на регіональному рівні. Річ у тім, що покаяння нинішнього Президента України в умовах, коли більшість громадян України рішуче виступають із критикою чинного режиму, фактично не матиме сенсу й історичної ваги. Домогтися вибачень від лідера України в той час, коли він готовий знайти будь-який привід, будь-яку зачіпку, щоб відновити партнерство із Заходом — неважко. Так, український Президент вибачиться. Так, він визнає помилки і злочини 60-річної давнини. Але чи стане від цього легше пересічному поляку? Чи покладе це вибачення край взаємним підозрам? Чи буде це вибачення щирим?

Вимагати від України визнання волинської трагедії як страшної, кривавої сторінки в українсько-польських взаєминах на етнічному рівні можна і потрібно, і Україна не відмовляється визнати помилки та злочини окремих осіб. Спільно розробити комплекс заходів для увічнення пам’яті жертв у повчання нащадкам — свята справа. Зустрітися представникам двох держав і потиснути одне одному руки на знак того, що ця трагедія ніколи більше не повториться — просто необхідно. Але публічне вибачення від імені держави має відбутися тоді, коли Україна стане повністю демократичною державою. Це має бути акт двох рівних держав, із єдиним баченням шляху просування в Європу і з єдиними стратегічними цілями.

Історія має бути надбанням істориків, а не політиків. Український і польський народи давно тісні партнери. Добре що після волинської трагедії в житті наших народів було чимало того, що нас здружило й об’єднало — і спільне протистояння сталінському режиму, і приклад «Солідарності» для українського правозахисного руху, і взаємодопомога за часів активного ламання соціалістичного ладу, і визнання України з боку Польщі 1991-го, і допомога у розбудові держави, і посередництво між Україною та Заходом, і багато іншого. Нині Волинь — вже не край, що нагадує про ворожнечу. У Луцьку діє філія Польського банку, Волинська область розвиває співробітництво з Польщею в рамках єврорегіону «Буг». Примирення двох народів відбулося. Повернення до ворожнечі просто не може бути. За вікном — нові реалії та нові перспективи. І волинська трагедія стане для нас лише нагадуванням про те, який хиткий світ і як легко перейти від дружби до взаємної ненависті. Таким же нагадуванням, яким для французів і німців служать Комп’єн, Ельзас і Лотарингія... Те, що раніше роз’єднувало народи, тепер мусить об’єднувати. Така вона — логіка прогресу.