РОСІЙСЬКИЙ ВЕКТОР У ВІЙСЬКОВО-ТЕХНІЧНІЙ ПОЛІТИЦІ УКРАЇНИ

Останнім часом помітною тенденцією в українській політиці стає посилення російського вектора. Ця тенденція торкнулася і військової сфери. Підтвердженням є, зокрема, підписання між Україною та РФ у січні нинішнього року домовленостей про співробітництво у військовій сфері, ратифікація міжурядової угоди про засоби системи попередження про ракетний напад (СПРН) та контроль космічного простору і, звичайно ж, результати лютневої зустрічі президентів України та РФ у Дніпропетровську.

У вказаної тенденції є чимало зовнішніх і внутрішніх противників. Частина опонентів вбачає у ній непослідовність, відсутність системності в українській політиці, відхід від обраного курсу на європейську інтеграцію. Інші вважають, що українська політика не схильна до конструктивного діалогу з виходом на економічні показники, внаслідок чого черговий етап налагодження взаємовигідного співробітництва зі східним сусідом закінчиться крахом сподівань.

Слід визнати, що в Україні простежується відчутний розрив між політичною метою, зокрема у військовій сфері, та обсягами бюджетного фінансування. З одного боку, масштабними залишаються плани оборонного відомства щодо професіоналізації армії, її технічного оснащення, розв’язання соціальних проблем військових, розширення міжнародного військового співробітництва. З другого боку, якщо, починаючи з 1998 р., обсяги ВВП в Україні, в доларовому еквіваленті, скоротилися на 0,9%, то оборонний бюджет «схуднув» за той самий час у 1,6 разу (із $685 млн. до $440 млн.). За той самий період планові витрати на військово-технічні потреби Збройних сил (ЗС) скоротилися з $69,5 млн. до $28,7 млн. Понад те, з зазначених $440 млн. ЗС повинні заробляти самі 25—30%. З 72 млн. грн., що виділяються у 2001р. на міжнародне співробітництво, близько 52 млн. грн. (70%) надходять по лінії ООН.

Взагалі оборонний бюджет України менший від мінімальних потреб Міноборони майже у два рази, а від максимальних — у 6 разів. У сфері військово-технічної політики існує дивна тенденція: при зростанні потреб в оновленні озброєння (середні щорічні потреби становлять $2—3 млрд.) простежується стале зменшення бюджетних коштів на це — з 1997 р. темпи скорочення становили понад $26 млн. на рік. Якщо в 1997 р. на закупівлю, модернізацію озброєння, НДДКР та конверсію оборонних підприємств у бюджеті було заплановано $164 млн., то в 2001 р. — лише $32 млн. Навіть якщо в 2001 р. з видатків на реформу (350 млн.грн.) 70% буде спрямовано на закупівлю озброєння (за словами О.Кузьмука), то й це не змінить ситуацію докорінно — загальні «технічні» витрати становитимуть близько $72 млн. (менше 4% від потреб). Держава виявилася неспроможною забезпечити в повному обсязі проголошені оборонні потреби. Якщо така тенденція триватиме далі, то і ЗС, і Державну програму їх реформування та розвитку на період 2001–2005рр., і вітчизняний ВПК, і плани військово-технічного співробітництва чекають важкі часи.

Побоювання посилює те, що статті оборонного бюджету не захищені, бо оборонна сфера не значиться серед державних пріоритетів у бюджетній резолюції Верховної Ради України на 2001 р. За таких умов військові змушені покладатися на власні сили. Нагадаємо, торік із зазначених у бюджеті 2,4 млрд. грн. 845 млн. грн. ЗС мали заробити самі. Надходження за цією статтею становили на 1 січня 2000 р. 601 млн. грн. (72% від плану). На нинішній рік планку «заробітків» ЗС трохи знижено та наближено до реальних можливостей — 623 млн. грн. Ці кошти планується отримати за рахунок приватизації (15 млн. грн.) та продажу озброєнь (понад 607 млн. грн.).

Підприємства ВПК перебувають у дуже скрутному становищі. Низька рентабельність їхньої продукції не дає змоги провести технологічне переоснащення навіть за умов зростання обсягу експорту озброєнь. Протягом 1994—97 рр. темпи зростання становили $52 млн. на рік, і останні 4 роки його обсяги становили $400—500 млн. Але на ці здобутки вийшли в основному завдяки вдосконаленню системи продажу зброї. В структурі експорту зростає частка послуг з модернізації техніки — торік вона зросла у 3,5 разу. Основа ж оборонного виробництва — розробки та впровадження нових зразків — не тільки не підвищує свого рівня, а й поступово втрачає позиції. За оцінками О.Доманського, члена Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки й оборони, фінансування фундаментальних НДДКР «оборонки» впало з 72% у 1992 р. до 0,01% у 1999 р. Водночас рентабельність конверсійної продукції знизилася із 18,3% до 12,1%. Переорієнтування ВПК на випуск цивільної продукції не дало очікуваних позитивних результатів. Надходження коштів становить 20—30% від запланованих і спрямовується на зберігання вже наявних робочих місць та на зарплату.

До стримуючих чинників підвищення рентабельності військового виробництва можна зарахувати: нерозвинений менеджмент; відсутність погодженої з іншими відомствами стратегії реформування галузі; податкову систему, яка не стимулює розвитку виробничої сфери; непристойно низькі рівні енерго- та ресурсозбереження; відсутність коштів на відновлення основних фондів тощо. На $1 ВВП Україна витрачає у 5—6 разів більше енергоресурсів, ніж країни Центральної та Східної Європи, у 12 разів більше, порівняно з країнами Організації економічного співробітництва і розвитку. Зношеність основних фондів наближається до 50—60% (а на окремих підприємствах перевищує його), тобто до рівня, за яким цей процес стає обвальним. Для подолання цих негараздів потрібні великі кошти, які, за відсутності державних інвестицій, можна отримати тільки від продажу зброї.

З огляду на брак власних бюджетних коштів, Україна багато надій покладає на співробітництво із зовнішніми партнерами. В цьому напрямі Україна «розривається» між декларованим курсом на євроінтеграцію та збереженням кооперації з російським ВПК. Внутрішня ж політика у цій сфері спрямована в основному на використання вже наявних можливостей, що призводить до виснаження резервів без особливих сподівань на їх відновлення. Структурні перетворення в українському ВПК стосуються, у кращому разі, рівня окремих (експортно орієнтованих) підприємств, не торкаючись реструктуризації галузі. Ринкові механізми і функціонування українського ВПК — речі на сьогодні не дуже сумісні.

Розвиток ВПК, вихід його продукції на ринки залежить від рівня технологічності, серійноспроможності виробництва, наявності платоспроможного попиту (саме наявність цих атрибутів дала змогу визнати танкобудування пріоритетною галуззю економіки Україні). За наявних розмірів оборонного замовлення з боку МО України, коли заступник міністра оборони з озброєння повідомляє, що «за останні роки (за роки, а не за рік!) українська армія одержала 19 зразків нової техніки та озброєнь», — про які можливості українського ВПК можна говорити? На західному ринку українська військова продукція неконкурентоспроможна. Кооперація з західними компаніями малоймовірна через несумісність військово-технічних стандартів. На азійському та африканському ринках попитом користується переважно бронетанкова техніка, застаріле (дешеве) озброєння та послуги з його модернізації.

На основі таких міркувань в українській політиці посилюється російський вектор. Не зайве буде зазначити, що за останні п’ять років за рахунок його послаблення кількість українських підприємств, які здійснюють експортно-імпортні операції з російським ВПК, скоротилася з 250 до приблизно 40—50. Можна сподіватися, що досягнуті в лютому ц.р. у Дніпропетровську домовленості здатні бодай частково переломити цю тенденцію. І це за певних умов могло б позитивно вплинути як на перспективи розвитку українського ВПК, результати співробітництва з Росією, так і на рівень стратегічного партнерства України з НАТО. Але наскільки виправдані такі надії?

По-перше, спільні українсько-російські проекти з виробництва, модернізації озброєнь насправді можуть бути дуже перспективними. Але лише за наявності джерел фінансування, певного попиту на продукцію. Зокрема, дуже ефективною може видатися участь України в російському проекті «Повітряний старт» з використанням Ан-124 для виведення в космос супутників. Проте в лютому нинішнього року американські компанії «Келлі спейс енд текнолоджі» та «Воут еркрафт індастріз» підписали угоду про спільну участь у програмі НАСА з аналогічною метою з використанням «Боїнг-747». Конкурентну боротьбу та розподіл попиту між згаданими проектами вирішуватимуть фінансові можливості сторін, і перевага буде, швидше за все, не на нашому боці. Немає підстав сумніватися, що і по решті напрямів українсько-російського військово-технічного співробітництва буде вжито аналогічних контрзаходів, щоб їх загальмувати.

По-друге, кооперація українського та російського ВПК може бути плідною, якщо вдасться налагодити прямі надходження коштів до виробників, забезпечити умови для технологічного переоснащення підприємств. Це можливо, якщо вдасться впровадити ефективні механізми грошових розрахунків, мінімізувати кількість посередників у коопераційних зв’язках. Звичні досі бартерні схеми, участь посередників у військовій торгівлі при наявному рівні «тінізації» економік пострадянських країн ведуть не до акумуляції, а до виснаження ресурсів, украй необхідних для відновлення основних фондів підприємств. Прикладом негативних наслідків може бути створення керівництвом Міноборони України та «Укрспецекспорту» умов для безконтрольного використання бюджетних коштів від продажу озброєнь, що, за висновками Рахункової палати, призвело до незарахування в 1999 р. до держбюджету доходів на суму 148,9 млн. грн. та видатків — 151,7 млн. грн.

По-третє, українсько-російське військово-технічне співробітництво в умовах активнішої політики Росії (з урахуванням незначних, однак наявних зрушень у структурній перебудові ВПК, створенні концернів, наприклад в авіаційній, радіоелектронній галузях) може сприяти локальним позитивним зрушенням в українському ВПК. На значні та швидкі результати розраховувати навряд чи доводиться з кількох причин: (а) напівзруйнований потенціал ВПК України потребує фінансових уливань до початку виробничого циклу; (б) завершальні елементи військового виробництва перебувають переважно в Росії, і керуватимуть ними звідти; (в) основним «реалізатором» кінцевої продукції в такому разі буде російський держпосередник, а українські субпідрядники можуть, щонайкраще, одержати лише 50—55% прибутку від розрахованого рівня.

По-четверте, сподівання, що замовлення на постачання військової продукції будуть оплачені російським оборонним відомством хоча б своєчасно, недостатньо обгрунтовані. Навіть серед російських аналітиків бюджетні можливості РФ з забезпечення власної військової реформи викликають чималі сумніви. Причин цього достатньо: значні витрати на забезпечення звільнення військових, величезні обсяги проблем у сфері капітального і комунального будівництва, технічного оснащення ЗС, прогнозоване зростання витрат на чеченську кампанію, ліквідацію її наслідків тощо.

Не можна не враховувати відтягування значних коштів на реструктуризацію власного ВПК, всього економічного комплексу Росії. Певні витрати плануються на ліквідацію наслідків прогнозованих на 2003 р. піків фізичної зношеності основних фондів підприємств, природних і техногенних катастроф, розрахунків по зовнішніх боргах. Усе це на тлі стрибків цін на нафту — головне джерело надходження коштів до російського бюджету. Тому немає підстав сподіватися, що російський бюджет «інвестуватиме» український ВПК. Якщо ж як джерело інвестицій розглядати приватний російський капітал, то слід усвідомлювати, що це означатиме поглинання російськими компаніями українських підприємств. З економічного погляду, поганого тут нічого немає. Але, з огляду на європейську орієнтацію України, потрібні виважені кроки щодо перспектив кооперації українських та російських зброярів.

По-п’яте, не слід розраховувати й на те, що український ВПК посідатиме головні позиції в довготермінових військово-технічних планах РФ. На думку генерального директора російської холдінгової компанії «Нові програми і концепції» Б.Кузика, основними стратегічними партнерами Росії у сфері військово-технічного співробітництва та економічного розвитку можуть стати Німеччина, Франція і Великобританія. Базою військово-технічного розвитку (тобто джерелом прибутків від продажу озброєнь) мають стати контакти з Китаєм, Індією, Іраном, Єгиптом, Алжиром та Сирією.

Український ВПК (точніше, лише необхідну його частину) Росія розглядає як засіб зниження собівартості російської військової продукції (за рахунок здешевлення коопераційних постачань комплектуючих до переважно вже наявної техніки). За оцінками прес-секретаря Російського агентства зі звичайних озброєнь М.Свіріна, Росія та Україна можуть одержувати щорічно $5,5 млрд. (причому про пропорції не згадується) до 2007—2010 рр. за ремонт і модернізацію танкового парку (зазначимо — застарілого) у таких країнах, як Алжир, Єгипет, Лівія, Сирія, Ємен, В’єтнам, Румунія, Індія. Після 2010 р. це джерело зникне через переозброєння армій зазначених країн. При цьому замовчуються можливі перспективи співробітництва українських і російських танкобудівників у галузі створення танка нового покоління — спрацьовує політика захисту вітчизняного виробника. Україна з цієї ситуації може отримати зиск лише в тому разі, якщо матиме власну довготермінову політику відновлення і розвитку військового виробництва, а не плентатиметься у хвості російського ВПК.

Таким чином, на початковому етапі українсько-російське співробітництво може лише частково компенсувати потребу в коштах, водночас підвищуючи вимоги до наповнення статей оборонних і ВПКівських бюджетів партнерів, порушуючи питання значних внутрішніх інвестицій. При цьому серйозних альтернатив, з розрахунком на західну допомогу, схоже, немає, хоч офіційна згадка про це міститься в Державній програмі співробітництва України з НАТО на 2001—2004 рр. До речі, читаючи цей документ та порівнюючи з дніпропетровськими домовленостями, ловиш себе на думці про наявність окремих протиріч. Зокрема, реалізація положень військово-технічного, економічного, наукового розділів Програми у частині, що стосується кооперації та гармонізації стандартів із країнами—членами НАТО, стає можливою лише за умови аналогічних прагнень з боку Росії. Розрив у стандартах озброєння завжди був перешкодою для військово-технічного співробітництва України із західними партнерами, а відтепер він може зрости ще більше.

Деякі висновки

В Україні, як і в Росії, йде на спад економічний і політичний романтизм — коли не тільки хочеться всього й відразу, а й вважається, що це «все» може бути реалізоване з напівпорожніми кишенями. Обидві країни змушені будувати військово-технічну політику в жорстких умовах виживання ВПК, за новими для них правилами економічної конкуренції, у «м’якшій», але водночас значно більш невизначеній геополітичній ситуації у світі. В Україні простежується брак власних можливостей для відновлення вітчизняного ВПК. З огляду на рівень та глибину кооперації українських і російських оборонних підприємств, конкуренцію на західних ринках військової продукції, курс України на військово-технічне співробітництво з Росією у найближчій перспективі видається безальтернативним.

Слід мати на увазі, що у зовнішньому вимірі розвиток українсько-російського військового співробітництва може, з одного боку, ускладнити відносини, знизити темпи зближення України з НАТО (про приєднання не йдеться), а з другого — привести до активізації стосунків з боку західних партнерів, щоб не дати Україні занадто заглибитися у сферу інтересів РФ.

Якщо збережеться в українській політиці співвідношення між тактикою короткотермінових вигод і стратегією розвитку (далеко не на користь останньої), найімовірніший такий результат відновлення «любові» із РФ у сфері військово-технічного співробітництва: російська сторона, використовуючи напружену ситуацію в Україні, а також цілком ринкові методи тиску, отримує доступ до українського науково-виробничого потенціалу і розв’язує проблеми свого ВПК; українська сторона одержує локальну вигоду (у кращому разі, на рівні конкретних підприємств і не більше), а також можливість реструктурувати вітчизняний ВПК — підняти (не виключено, що тимчасово) затребувані російською стороною підприємства і «покласти» решту.

Навіть за наявності доброї волі обох сторін, українсько-російське співробітництво у військово-технічній сфері не буде безпроблемним, — це і відносини з третьою стороною, і взаємна заборгованість, і вітчизняний лобізм, і тарифна політика, і обмежене бюджетне фінансування, і деформація ВПК, і авторські права, і соціально-економічна ситуація на оборонних підприємствах, і багато іншого. Вирішення всіх цих питань торкається не тільки національних, а й корпоративних інтересів обох сторін, вага яких у загальній системі вартостей і в Росії, і в Україні добре відома. Недостатнє врахування названих чинників може призвести до того, що вони реально почнуть діяти, гальмуючи плідне військово-технічне співробітництво з Росією, із подальшим і остаточним занепадом вітчизняного ВПК.

Має бути знайдений баланс між політичними намаганнями України посісти гідне місце в європейській системі безпеки, наблизити власний оборонний комплекс до європейських стандартів, зберегти військово-політичну стабільність на російському напрямі, підвищити ефективність добросусідських відносин з Росією, можливостями держави, що диктуються зовнішніми і внутрішніми політичними та економічними умовами. Україна має проводити більш активну, цілеспрямовану, економічно обгрунтовану військово-технічну політику. Тоді і конкретизація планів партнерства України з НАТО, і українсько-російська кооперація з розробки та просування на міжнародні ринки високотехнологічної військової продукції можуть дати позитивні результати. Для цього мають бути: (а) визначені конкретні проекти, що відповідають інтересам та забезпечуються фінансовими можливостями обох держав, мають попит на зовнішніх ринках (у т.ч. на перспективу); (б) переведені на грошову основу розрахунки в рамках військово-технічної кооперації з Росією, розроблені ефективні механізми їх реалізації; (в) розроблена стратегія реструктуризації вітчизняного ВПК, у т.ч. з урахуванням створення спільних українсько-російських підприємств; (г) всебічно розглянуті та враховані можливі результати і наслідки економічного, соціального, політичного, воєнного, екологічного характеру.