Загін не помітив утрати бійця

Не встигли випаруватися бульбашки шампанського, відкоркованого на честь перемоги на виборах помаранчевої коаліції, а вже не за горами той час, коли доведеться виконувати щедро роздані обіцянки, а потім і рапортувати про отримані результати (або виправдуватися за не отримані). Про це за кожної зручної нагоди прозоро нагадує майбутня «різнобарвна» опозиція. І якби тільки вона. Громадяни, які тверезіють після передвиборного чаду, теж поступово починають приходити до тями і ставити собі запитання — що це було? Несміливо, але вже починають запитувати у своїх обранців — ви мали на увазі те, що ми подумали, чи де?

«Чи де» — це з приводу скасування призову в армію. Теми, котра стала раптом із подачі БЮТ дуже популярна в Україні. Однак насторожує те, що вся підготовча робота (у сенсі звукового оформлення) у рамках цієї ініціативи будується на такому примітивізмі, що не знаєш — плакати чи сміятися. Мабуть, і те, і інше. Сміятися — із приводу відвертих відсебеньок тих, хто говорить, а плакати — із приводу довірливості тих, хто це слухає.

То про що мова?

«И опыт — сын ошибок трудных…»

Найвідомішими зі світового досвіду (і які не потребують особливих пояснень) чинниками доцільності переходу армії на контрактний принцип комплектування є:

• особливі умови військової служби, які обмежують права та свободи людей у погонах, наявність ризиків для їхнього життя — усе це вимагає в ідеалі добровільного принципу комплектування збройних сил;

• розширення географії, масштабів, функціонального спектра і складності сучасних миротворчих операцій (і взагалі сучасних засобів ведення війни), підвищення вимог як до професійних якостей військових, так і до ступеня готовності військ (особового складу) до розгортання у віддалених точках (до речі, у Збройних силах України комплектування миротворчих контингентів здійснюється виключно за контрактним принципом);

• значне ускладнення всіх видів озброєнь, що вимагає професійного поводження з ними і, відповідно, тривалих термінів їх освоєння. За радянських часів оператор засобів ППО півроку проходив навчання в школі молодших спеціалістів, після чого в нього залишалося 1,5 року для реалізації отриманих навичок. В українській армії (із 12-місячною строковою службою) йому залишається півроку для підготовки до «дембеля»;

• потреба в зниженні ступеня відриву найбільш працездатного населення (молоді) від мирної праці. Якщо в соціалістичній економіці важливість цього чинника нівелювалася державним регулюванням зайнятості населення, то ринкові умови багаторазово підвищують його значення.

Часто на виправдання відмови від призовного принципу наводять іще один аргумент — необхідність подолати дідівщину в армійських лавах (що й було початково покладено в основу передвиборної тези БЮТ). Однак дідівщина — це хвороба не лише збройних сил, а будь-якої закритої (або «напівзакритої») організації. Якщо гарненько поритися в літературі, то можна знайти безліч прикладів і навіть цілих досліджень на тему протиправних стосунків у монастирях, дитячих будинках, закритих навчальних закладах тощо.

Непрямим підтвердженням цього слугує і той факт, що позастатутних стосунків практично немає (або принаймні їх зведено до мінімуму) в арміях таких, наприклад, держав, як Німеччина і Фінляндія, котрі зберегли призовний принцип комплектування, але впровадили нові, відкритіші форми проходження військової служби і підвищили стандарти дисципліни, правопорядку та всебічного забезпечення військових.

Досвід Німеччини

Строк служби призовника в бундесвері становить дев’ять місяців. Призов і проходження служби організовані переважно за територіальним принципом. У вихідні та святкові дні солдати, які не входять до складу чергової обслуги, мають можливість відвідати родину. Проїзд у міському громадському транспорті для них — безплатний, залізницею — з великими знижками.

Проживання організовано в гуртожитках готельного типу. В обладнаних у побутовому сенсі кімнатах мешкають четверо-шестеро осіб. Здійснюється поступовий перехід на «люкс-гуртожитки» із сучасним рівнем комунальних послуг, де в кімнатах проживає не більше двох солдатів. Грошове забезпечення солдата становить 10 800 євро за весь період служби. Цю, неоподатковувану суму він отримує одноразово після закінчення служби. Крім того, йому видають різдвяну премію і гроші на кишенькові витрати, які виплачують щомісяця.

Позастатутні стосунки вважаються екстраординарним явищем, і кожен такий випадок (а їх одиниці протягом багатьох років) розглядають на найвищому рівні — аж до звіту глави оборонного відомства перед парламентською комісією.

Перехід на професійну армію — дуже тривалий процес, який займає, з досвіду інших країн, від 10 до 40 років. Наша більш «просунута» сусідка Польща (член ЄС і НАТО) теж збирається переходити на контрактний принцип — причому не «завтра», а поступово, до 2013 р.

Не слід забувати і про вартість такого переходу. Якщо звернутися до світового досвіду, то, наприклад, Нідерланди, маючи порівнянні з Фінляндією рівень ВВП і чисельність збройних сил, змушені витрачати на професійну армію приблизно втричі більше, ніж Фінляндія з її призовною армією. Витрати на одного військового у професійній армії Словенії в шість-сім разів вищі, ніж в Україні та Казахстані, де зберігся призовний принцип.

Той-таки світовий досвід говорить про те, що економія від професіоналізації армії справді є, але досягається в тривалій перспективі — за рахунок вправнішої експлуатації техніки, спрощення (але не зниження якості) підготовки особового складу (призовників необхідно готувати щороку, а контрактника — один раз плюс регулярна допідготовка), більш раціонального зберігання та витрачання запасів матеріальних засобів тощо.

Тому професіоналізація армії як засіб боротьби з дідівщиною — не єдиний, не найбільш ефективний та економічний спосіб. Якщо ставити перед собою лише цю мету, то дешевше й ефективніше було б піти німецьким шляхом.

То, власне, до чого вся ця веремія, якщо відмова від призову і професіоналізація армії стали в Україні визнаною необхідністю на рівнях як держави, так і суспільства? Підготовка до цього процесу почалася ще 1998 р., а з 2002-го його реалізацію переведено на рівень державної програми, котра має завершитися повним переходом Збройних сил України на контрактний принцип комплектування 2010 року.

Якщо не можна, але дуже хочеться

З розгорнутої в пресі та на телебаченні полеміки з приводу ініціативи щодо негайного скасування призову практично неможливо відтворити цілісну картину цієї проблеми і зрозуміти — що все ж таки пропонується і, головне, за рахунок чого. Щоб заповнити цю прогалину, розглянемо по порядку аргументи, що їх наводять прибічники і противники цієї ініціативи.

Мета — викорінення дідівщини? Як уже згадувалося, боротьба із цим явищем в армії — голов­ний мотив в ініціативі БЮТ щодо скасування призову. Але це зло перестало носити в українській армії масовий характер, як це було за часів Союзу. За оцінками Генштабу ЗСУ, у всій українській армії кількість випадків позастатутних стосунків не перевищує показника, який у Радянській армії фіксувався в одному мотострілковому полку. Факти дідівщини тягнуть за собою кримінальну відповідальність — від двох місяців до двох років дисциплінарного батальйону. 2005 року було порушено 98 таких кримінальних справ, 2006-го — 83. Щоб не погіршувати ситуації і душити зло в зародку, такі справи порушують за найменшими ознаками позастатутних стосунків — від, так би мовити, «кривого погляду» до рукоприкладства.

Природно, для постраждалих у таких випадках і їхніх близьких ці аргументи —слабка розрада, і вони ладні сприйняти будь-яку ініціативу, спрямовану на викорінення дідівщини. Але, замінивши призов на контракт і залишивши армію в тому ж стані (у сенсі фінансового, матеріального та соціального забезпечення), можна буде домогтися лише одного — зміщення вікової шкали позастатутних стосунків. Зіткнення можуть відбуватися і між контрактниками — напевне в меншій кількості (усе ж таки дорослі люди). Але природна закритість армії, низьке завантаження бойовою підготовкою і жалюгідний стан матеріального забезпечення особового складу, зумовлені злиденністю оборонного бюджету, внутрішній порядок, який тримається на офіцерах, вимушених розриватися між службовими обов’язками та клопотами, пов’язаними з утриманням сім’ї, рано чи пізно дадуться взнаки.

Для викорінення подібних явищ необхідний цілий комплекс затратних заходів: від підвищення рівня охоплення військ бойовою підготовкою та її інтенсивності до вирішення житлових проблем та істотного поліпшення фінансового забезпечення військових. Причому якщо у вирішенні цих питань акцентувати увагу лише на контрактниках (БЮТ узагалі пропонує обмежити цю категорію лише контрактниками, набраними замість звільнених строковиків) і залишити без уваги офіцерів, то дідівщина здаватиметься раєм порівняно з морально-психологічним кліматом в армії, який виникне внаслідок таких підходів.

Потреби та джерела ресурсів. Переведення армії на професійну основу — заняття багатопланове і вельми дороге. Не навчений, не екіпірований, не озброєний відповідним чином професіонал, який не має даху над головою, — не більш ніж бутафорія, котра обійдеться бюджету, за оцінками самих прибіч­ників «антипризовної» ініціативи, в чималу суму — близько 5 млрд. грн., чого, до речі, не вистачить навіть на підвищення окладів військовим (щоправда, БЮТ пропонує обмежитися лише категорією «нових» контрактників — після чого згаданий вище «рай» забезпечено).

Плюс до цього службове житло (або відповідна грошова компенсація) щонайменше для 50 тис. контрактників (близько 20 тис. — якими, за планами МО, мають бути доукомплектовані ЗСУ до кінця 2008 р., і близько 30 тис. — «нових», набраних замість звільнених 2008 року призовників, з урахуванням скорочення армії). Це потягне не менш як на 2,5 млрд. грн.

Плюс обіцяні кредити безквартирним (прикиньте сьогоднішню ціну квартир і помножте її на близько 50 тис. черговиків — це ще близько 5 млрд. грн.).

Плюс — витрати на укомплектування військ тренажерними засобами і підвищення (як мінімум разів у три) інтенсивності бойової підготовки (за нинішнього її, прямо скажемо, гнітючого стану тільки на пальне витрачається понад 100 млн. грн. на рік).

Плюс технічна модернізація парку озброєнь (потреба — близько 10 млрд. грн. щорічно), котра тягне за собою проблеми реструктуризації вітчизняного ОПК.

І це тільки по Збройних силах. А є ще й інші силові структури, дисбаланс у фінансовому забезпеченні яких тільки-тільки вдалося ліквідувати. До того ж навряд чи йтиметься про торжество соціальної справедливості, якщо підвищити добробут військовиків і залишити без уваги лікарів, освітян, інші категорії державних службовців. Задля справедливості слід зауважити, що в програмі коаліції налічується понад 40 тільки великих і тільки прямих видаткових статей держбюджету, враховуючи й названі. Але в яку суму все це обійдеться? І чи вистачить на всіх? Тому хотілося б знати вартість усього пакета ініціатив «потенційного уряду» і джерела надходження ресурсів.

З вуст пана Вінського та представників економічного штабу БЮТ вдалося нарешті почути цифру ймовірного поповнення бюджету — 90 млрд. грн. — шляхом виведення бізнесу з тіні, підвищення його привабливості й розширення за рахунок цього податкової бази. Немає ані найменшого бажання брати під сумнів ні названу цифру, ні способи її отримання. Мабуть, усі, окрім постраждалих представників «недобросовісного бізнесу», будуть тільки раді, якщо так усе й станеться. Але, з іншого боку, складається враження, що представники різних секторів зазначеного штабу («соціалки», «комуналки», «воєнки», економіки) сидять в ізольованих бункерах і розробляють пропозиції в розрахунку, що названих 90 млрд. грн. «саме їм точно вистачить».

Строки. Скасування призову з 1 січня 2008 р. та остаточний перехід із 2009 р. на контракт, за планами БЮТ, не повинні призвести до ситуації, коли цілий рік армія буде приречена на нестачу «активних багнетів». Відмову від весняного призову в квітні—травні 2008 р. передбачалося, мабуть, компенсувати набором еквівалентного числа контрактників; аналогічну процедуру слід було здійснити й у жовтні—листопаді 2008 р. Усього замість 30 тис. планованих на 2008 рік призовників довелося б набрати стільки ж «позапланових» контрактників (а не 17 тис., за розрахунками БЮТ).

Зрозуміло, що не всі пов’язані із цим витрати мали бути одночасними й у повному обсязі. Можна було, наприклад, витрати на набір першої черги контрактників віднести на інші статті бюджету МО з подальшим відшкодуванням (котре загрожує, щоправда, посиленням неритмічності фінансового забезпечення, від чого й так потерпає армія). Але навіть з урахуванням цього картина форсмажорного скасування призову виглядає аж ніяк не в райдужних тонах і викликає силу-силенну спірних запитань:

• до якого часу й у яких обсягах очікується надходження обіцяних «прибавок» до оборонного бюджету? Адже детінізація бізнесу, слід гадати, відбудеться не до 1 січня і навіть не з травня 2008 р.;

• чи можливо буде підготувати в необхідному обсязі (з огляду на звичайні технологічні нормативи будівництва) фонд службового житла (або обсяг грошових компенсацій)? З досвіду 2006 р., за рік в експлуатацію вдалося здати п’ять гуртожитків поліпшеного типу ємністю 311(!) ліжко-місць (за потреби, нагадаємо, 50 тис.). Причому розрахунок потреб у службовому житлі бажано проводити з урахуванням не лише «нових» контрактників, а всіх безквартирних на сьогодні військовиків. Вирішення житлових питань стосовно одних категорій і невирішення стосовно інших викликає масовий відтік цих «інших» (переважно офіцерів) із лав армії;

• якщо такі надходження буде забезпечено, то де гарантія, що на професію контрактника із зарплатою 500—600 дол. на місяць буде на ринку праці такий попит, щоб набрати 2008 р. необхідні 50 тис. людей? Не забуваймо, що таке підвищення зарплат планується здійснити за рахунок виведення бізнесу з тіні і підвищення його привабливості — отже, саме туди передусім, а не до лав Збройних сил, потечуть трудові ресурси;

• якщо ж додаткових фінансових надходжень у необхідних обсягах і в необхідні строки домогтися не вдасться, то як бути «штучно скороченій» армії? Адже навряд чи знайдеться багато охочих підписати контракт на військову службу, де в пунктах «зарплата» і «житло» на першому місці стоїть «обіцяю». Водночас поставлених перед армією завдань ніхто не скасовував. Так, один контрактник за своєю ефективністю «коштує» кількох строковиків. Але армійська служба будується на чітких технологічних процесах і нормах. На пост із охорони об’єкта не поставиш 0,3 контрактника замість одного призовника, екіпаж танка не скоротиш до двох осіб замість чотирьох і біля пульта радіолокатора потрібні дві руки, а не одна, навіть дуже професійна;

• як бути з підписом представників БЮТ у коаліційній угоді, де в одному з додатків (Програма коаліції демократичних сил, розділ 2. 5) сказано: «забезпечити державне фінансування Збройних сил відповідно до параметрів, визначених Держав­ною програмою розвитку Збройних сил України», котра, як уже йшлося, не розрахована на зміну параметрів переходу на контрактну систему та відповідне «стискання строків» виділення передбачених на неї коштів.

Варто було б дослухатися і до аргументів О.Кузьмука з приводу строків підготовки контрактників: за умови набору вказаної вище кількості контрактників і з урахуванням пропускної здатності системи їхньої підготовки (в ідеальному випадку близько 8 тис. на рік, реально — 3,2 тис.) вкластися в зазначені строки ніяк неможливо.

Хотілося б отримати відповіді на ці запитання. При цьому, будь ласка, аргументи «а-ля Вінський», типу «ми — українські козаки, нас хлібом не годуй, дай погони поносити» або «за кордоном перебуває 2—7 млн. гастарбайтерів, яких досить, аби забезпечити набір контрактників» (ну прямо розігналися!) краще не наводити, оскільки це не аргументи, а емоції. Посилання на те, що оборонний бюджет наступного року становитиме 2% ВВП, тобто відповідатиме бюджетному запиту МО, теж не проходить — цей запит готували виходячи з існуючих планів, а не в розрахунку на форсмажорну відмову від призову.

Загалом, 2% ВВП на оборонні потреби — це мінімум коштів, необхідних армії 2008 р. За оцінка­ми МО, наступні три роки вимагатимуть значної мобілізації фінансових коштів на її потреби: 2008 р. — 2% ВВП, 2009-й, 2010-й — по 3% ВВП — і на цьому робота не закінчується. Наведена динаміка витрат зайвий раз свідчить про напружений графік переходу армії на професійну основу. Саме «антипризовної» ініціативи тут і бракувало!

Мета виправдовує засоби?

Ініціатива щодо скасування призову до армії є явним втручанням у президентські повноваження, яке може бути якоюсь мірою дозволене «однопартійцям» гаранта (коли ініціативу висувають «під президента»), але не його конкурентам, навіть зі складу коаліції. На що розраховували ініціатори скасування призову:

• на мовчазну згоду союзників по коаліції? Навряд чи. Маючи одним із лідерів міністра оборони — послідовного прибічника професіоналізації української армії, котрий не на словах знає всі тонкощі і складності цього процесу, блок «НУ—НС» якщо на передвиборному етапі і не протидіяв відкрито, то після виборів не мовчатиме з приводу «антипризовної» авантюри;

• на карт-бланш із боку президента в обмін на «корисні» конституційні зміни? Але навряд чи можна всерйоз розраховувати на позитивну реакцію президента — верховного головнокомандувача Збройних сил України після відвертого втручання в його повноваження. Підтвердженням цього став президентський указ про призов на військову службу 2008 р. Не кажучи вже про відповідні «ніззя», котрі пролунали і з його вуст, і з вуст глави його секретаріату В.Балоги;

• на можливість згладити кути за рахунок якогось проміжного варіанта (відмови від призову аж 600 осіб у Прикордонну службу, котра й так закінчує перехід на контрактний принцип комплектування, або скорочення призову у Внутрішні війська — близько 11 тис. — за рахунок передачі окремих об’єктів під позавідомчу охорону)? Але занадто вже чітко заявлено об’єкт «партійного експерименту», його кінцеві результати і строки, після чого непросто уникнути відповідей на посталі запитання.

Так-так, строки. Швидше за все, саме в них, а не в інших параметрах ініціативи слід шукати від­повідь. 2009-й — рік президентських виборів. І на успіх у них лідер БЮТ може розраховувати лише самостійно, а не в коа­ліції з «НУ—НС» — упереджене ставлення (і ревнощі) окремих представників цього блоку до ватажка політичних союзників добре відоме, а в результаті підвищення передвиборної активності ЮВ тільки посилюється.

За таких обставин можна припустити, що негативне ставлення до «антипризовної» ініціативи з боку президента і «НУ—НС», схоже, є для БЮТ не несподіванкою, а запрограмованою реакцією в розрахунку на передбачений сценарій:

• президент небезпідставно «ображається» на втручання в його парафію;

• «НУ—НС», природно, його підтримує, провідні спеціалісти у сфері безпеки також, домагаючись через РНБО (або через «самостійний» указ президента, який і з’явився 24 жовтня) припинення ініціативи. Головне завдання БЮТ на цьому етапі — не допустити аргументованих широких дебатів (або постаратися звести їх у площину неаргументованих емоційних перепалок) із метою не скомпрометувати себе в очах співвітчизників;

• за таких умов БЮТ — під тиском союзників по коаліції і «в інтересах збереження її єдності» — «вимушено» погоджується забути про свою ініціативу, успішно сповзає з теми (заодно звільняючи оборонний бюджет від обіцяних 5 млрд. грн.) і виступає в очах виборців у ролі рятівника коаліції;

• провал «антипризовної» ініціативи (і, швидше за все, не її однієї) дає ЮВ як майбутньому претендентові на президентство привід для апеляції до вибор­ців: мовляв, дані вам обіцянки не виконано через протидію з боку не лише опозиції, а й союзників.

Розрахунок досить простий. От тільки державні інтереси та інтереси громадян у цій схемі, як кажуть в Одесі, «не особенно при чем».