Що нам російський ОПК готує?

Останнім часом в Україні завзято поширюються міфи, з одного боку, про рятівну для оборонної промисловості України роль тісної кооперації з Росією, про невідворотну загибель українського оборонно-промислового комплексу (ОПК) у разі вступу України до НАТО і згортання російською стороною «критичних» спільних військових проектів; а з другого — про райдужні перспективи, що відкриваються перед ОПК України після вступу її до альянсу. Варто визнати, що частка правди в таких заявах є, і це сприяє не зовсім адекватному їх сприйняттю. Насправді, крайні, як песимістичні та оптимістичні, прогнози стосовно українського ОПК навряд чи реалізуються. Європейський вектор — тема окремої розмови (докладна інформація міститься у щорічниках СІПРІ, що видаються українською мовою Центром Разумкова). А поки що проведемо короткий огляд деяких аспектів функціонування ОПК Росії та наслідків можливих варіантів розвитку україно-російського військово-технічного співробітництва.

Насамперед кілька слів про зміни кон’юнктури на світовому ринку озброєнь, що визначають нині і в перспективі вигляд оборонної промисловості, на фоні яких у світі відбуваються масштабні процеси приватизації, консолідації і транснаціоналізації компаній:

— переглядаються вимоги до озброєнь унаслідок зміни природи загроз у бік асиметричних способів застосування сили;

— змінюються погляди на форми гарантування безпеки, підвищується увага до операцій з підтримки миру, антикризових місій, що веде до змін у структурі сил та їх оснащенні;

— підвищується питома вага засобів і технологій антитерористичної боротьби (спостереження, розвідки, зв’язку, оповіщення), освоєння яких зумовлюватиме місце оборонних підприємств на ринку озброєнь;

— відбувається швидке моральне старіння основних засобів збройної боротьби (передусім авіації, артилерії, бронетанкової техніки, систем розвідки тощо), багато яких стають узагалі непридатними в сучасних воєнних діях і, залишаючись на озброєнні армій, зумовлюють їх економічну неефективність;

— минає пік модернізації армій держав, що розвиваються, внаслідок чого попит на старі озброєння падатиме, поступаючись місцем підвищенню попиту на нові технології;

— «стискуються» часові інтервали, відведені оборонним компаніям на реакцію у відповідь на нові вимоги ринку;

— центр технологічного розвитку перемістився від сектора традиційної оборонної промисловості (особливо, що перебуває під державною опікою) до більш мобільного комерційного сектора;

— посилюється конкуренція з боку таких країн, як Китай, Ізраїль, Південна та Північна Корея, Бразилія, Індонезія, ПАР — останнім часом присутніх у тридцятці найбільших постачальників зброї.

Російський оборонно-промисловий комплекс

Перш ніж охарактеризувати теперішній стан ОПК Росії, наведемо кілька цифр, що свідчать про тенденції останніх 15 років (станом на 2004 р.):

— частка реалізованої військової продукції у загальному промисловому обсязі знизилася до 6% (у 1990 р. — 12%);

— порівняно з 1992 роком інвестиції в оборонну промисловість скоротилися майже на 84%;

— якщо в 1990 р. співвідношення основних фондів з терміном експлуатації до 10 років і 15—20 років становило відповідно 4:1, то у 2004 р. — 5:6;

— завантаження виробничих потужностей у 2004 р. ледь перевищувало 30% (помітно зросло порівняно із серединою 90-х, коли воно становило близько 16%);

— обсяг експорту військової продукції, порівняно з 1990 р., знизився майже втричі (хоча майже у два рази перевищує рівень середини 90-х років);

— з початку 90-х років чисельність працюючих у сфері ОПК скоротилася із 7,8 млн. до 1,8 млн. осіб, зокрема у сфері військової науки — з 1,4 млн. осіб до майже 450 тис. осіб; середній вік працівників на виробництві — 54 роки (в дослідницьких установах — 57 років);

— поступово втрачається контроль держави як над якістю продукції, так і над самими підприємствами — внаслідок зміни форм власності та неефективного державного менеджменту.

Процес розвитку ОПК у Росії визначається державними програмами, перша з яких (на період 1996— 2005 рр.) була прийнята в 1996 р. й успішно провалена — її фінансування здійснювалося на рівні близько 23% від запланованого обсягу. Друга програма (на 2002—2010 рр.) була прийнята в січні 2002 р. У ній передбачена масштабна та кардинальна реструктуризація ОПК Росії за рахунок створення 70 вертикально інтегрованих компаній (ВІК), приватизації і конверсії решти підприємств оборонної промисловості. На результатах її виконання позначилася характерна для всіх пострадянських програм хвороба — відсутність реалістичного врахування наявних ресурсних можливостей та обмежень. Так, зі згаданих 70 ВІК було створено лише п’ять: холдингові компанії «Сухой», «Иркут», корпорація «Тактическое ракетное вооружение», «Аэрокосмическое оборудование», Балтійська суднобудівна компанія. Тенденція укрупнення триває, зокрема по лінії створення Об’єднаної авіабудівної корпорації.

Прийняті у 2002 р. «Основи політики Російської Федерації в галузі розвитку оборонно-промислового комплексу на період до 2010 р. і подальшу перспективу» та федеральна цільова програма «Реформування і розвиток ОПК на 2002—2006 рр.» визначили лише загальні підходи до проведення реформ. Фактично ж тільки завдяки експортним контрактам на постачання озброєнь до Китаю, Індії та ряду інших країн удалося почасти вирішити завдання збереження науково-виробничого і кадрового потенціалу галузі.

Недостатнє ресурсне забезпечення є важливою, але не єдиною, причиною зриву програм і труднощів з реструктуризацією російського ОПК. До основних негативних чинників, з якими зіштовхнулася Росія (і з якими зіштовхується та ще має зіштовхнутися Україна), можна віднести такі:

брак фінансових ресурсів:

— недостатній обсяг державного замовлення — ні для задоволення потреб Збройних сил, ні для завантаження ОПК;

— недостатнє та неритмічне фінансування програм у сфері розробки та виробництва окремих видів озброєнь і військової техніки;

— недоступність кредитних ресурсів, передусім для державних підприємств унаслідок того, що не вирішено питання із заставною базою;

— недосконалість фондового ринку, відсутність інноваційних фондів, нерозвиненість венчурного бізнесу;

— недостатні обсяги іноземних інвестицій;

адміністративно-організаційні бар’єри:

— розбіжність інтересів впливових фінансово-економічних груп;

— опір процесові централізації управління підприємствами ОПК з боку регіонального керівництва;

— протиріччя між різними рівнями управління (центральним, корпоративним, виробничим), а також між розробниками (конструкторськими бюро, науково-технологічними організаціями) та виробниками (серійними заводами, виробничими об’єднаннями);

— ускладнені процедури взаємин між підприємствами з різними формами власності;

— порушення коопераційних зв’язків унаслідок банкрутства окремих підприємств;

недоліки конкурентного середовища:

— значний розрив у конкурентних перевагах іноземних і вітчизняних підприємств;

— відсутність конкуренції на внутрішньому ринку;

— політичні бар’єри на шляху просування російської продукції на західні високотехнологічні ринки.

П’ять російських компаній з 2002 р. належать до сотні найбільших світових виробників військової продукції (за даними Стокгольмського міжнародного інституту дослідження миру, СІПРІ). У 2003 р. ними були: компанія «Аэрокосмическое оборудование» — 74-те місце, обсяг продажу озброєння 490 млн. дол.; «Иркут» — 76, 480 млн. дол.; Уфимське МПО — 86, 390 млн. дол.; MMПП «Салют» — 94, 340 млн. дол.; «Уралвагонзавод» — 96, 320 млн. дол. (через відсутність достовірної інформації до цього переліку не потрапили ще кілька російських оборонних підприємств).

Для вдосконалення управління галуззю замість комісії з військово-промислових питань при уряді РФ створена військово-промислова комісія. До її компетенції належать організація та координація діяльності федеральних органів виконавчої влади з питань реалізації основ військово-технічної політики Росії, а також контроль над експортно-імпортними поставками продукції військового та подвійного призначення. Саме останнє, за оцінками незалежних експертів і керівників самих підприємств, є головною причиною централізації управління в ОПК.

Діяльність оборонних підприємств із забезпечення потреб МО фінансується через держзамовлення, що розподіляється між п’ятьма профільними федеральними агентствами: «Росавиакосмос», РАВ (звичайні озброєння), «Росбоеприпас», «Россудостроение», РАСУ (системи управління). Для координації діяльності та управління їх майном при Міністерстві промисловості та енергетики РФ створене Федеральне агентство промисловості.

Останнім часом співвідношення обсягів продукції, виробленої на держзамовлення та на експорт, коливається в межах від 25—35% до 65—75%, відповідно, і має тенденцію до збільшення розриву. Обсяги держзамовлення на озброєння та військову техніку постійно зростають — темпи зростання становлять близько 1 млн. дол. на рік (експорт — 0,7—1,0 млрд. дол. на рік). У структурі держзамовлення завжди переважали витрати на закупівлю озброєнь з поступовим зростанням частки витрат на розробки, що досягла піку в 2003 р. — 41,4%. Це відносилося на рахунок позитивного впливу інноваційної політики держави, хоча великою мірою було зумовлене зміною структури основних фондів — виходячи зі структурних індикаторів ОПК за 2003 р., припинили існування близько 35% промислових підприємств і 10% наукових установ. Однак останніми роками тенденція змінилася на протилежну, і в держзамовленні на 2006 р. частки на закупівлю та розробки становлять відповідно 69,3% і 30,7%.

Останній факт пов’язаний, зокрема, із завершенням або переходом до завершальної фази кількох найбільш «дорогих» і пріоритетних проектів: крилата ракета далекої дії Х-555 (2005 р., корпорація «Тактическое ракетное вооружение»), балістичні ракети Р-30 «Булава» підводного базування та «Тополь-М» — наземного (2007 р., Московський інститут теплотехніки), зенітна ракетна система С-400 «Триумф» (2008 р., компанія «Алмаз-Антей»).

Стан справ із фінансуванням ускладнюється наявністю 23 державних замовників і величезної кількості відкритих проектів (лише через Міноборони Росії фінансуються понад три тисячі НДДКР). Це викликає труднощі з усуненням паралелізму та концентрацією бюджетних ресурсів на пріоритетних напрямах.

Основним експортним продуктом російського ОПК є авіаційна техніка, на яку припадає понад 75% усіх поставок. Непогані експортні позиції зберігаються в ряді підприємств, що виготовляють звичайні озброєння (бронетанкова техніка, керовані ракетні комплекси), у радіопромисловості (апаратура систем ППО типу С-300) та суднобудуванні. Однак для більшості російських оборонних підприємств, що не мають виходу на світовий ринок, перспективи збереження суто військової товарної номенклатури майже відсутні. Очевидно, саме на основі експортно орієнтованих підприємств і будуть надалі створюватися холдинги, що формують «ядро» ОПК. Решта підприємств будуть змушені переходити на випуск цивільної продукції. При цьому конкурентоспроможність існуючих оборонних підприємств на зовнішньому ринку поки що явно недостатня.

Істотною проблемою російського ОПК є низька якість чималої частини його продукції. Міжнародним стандартам ISO 9001 відповідає не більш ніж 1% продукції усіх підприємств ОПК. Найбільш вагомими були претензії до експортної продукції з боку: Індії — стосовно ракетних систем споруджуваного фрегата та двигунів до Су-30МКІ; Китаю — щодо комплектації поставленого йому есмінця; Чехії — стосовно вертольотів Ми-35. За словами заступника начальника управління озброєння Збройних сил РФ А.Пахомова, до 21% усієї оборонної продукції бракується: 9% — внутріфірмовими системами контролю якості та 12% — військовими представниками Міноборони. Незважаючи на прийняту в Мінпромполітики в серпні 2003 р. програму підвищення якості оборонної продукції, віз, так би мовити, й нині там. Головними причинами проблем з якістю вважаються вже згадуване недостатнє фінансування і забезпечення людськими ресурсами — порівняно з 1990 р. чисельність військових представників на підприємствах ОПК скоротилася зі 130 тис. до 24 тис. осіб.

Унаслідок відсутності достатніх інвестицій темпи відновлення основних фондів у російському ОПК становили останніми роками близько 1% (при мінімально необхідних 10%). Через невеликі, порівняно з потребами, обсяги держзамовлення та, відповідно, відсутність масштабних постачань власним Збройним силам явно недостатнім є «полігон» для підвищення якості озброєнь у процесі експлуатації — запорука успіху в «розкручуванні» бренда та забезпеченні конкурентоспроможності продукції російського ОПК.

Ще однією немаловажною причиною називається висока залежність російських оборонних підприємств від постачань комплектуючих із країн СНД — деякі джерела називають 22 тис. найменувань комплектуючих. До речі, це одна із передумов для переходу Росії до політики поступового «замикання» циклів виробництва (не виключаючи, звичайно, чинників політичних ризиків і внутрішнього лобіювання інтересів вітчизняних виробників). З огляду на це, не дивними (та «образливими»), а швидше прогнозованими є відмови росіян від українських авіаційних ракет, двигунів для літаків, вертольотів, кораблів і т.д. Без сумніву, за умови вмілого розпорядження «газо- та нафтодоларами», російський ОПК не зупиниться на цьому переліку і вже найближчим часом істотно його розширить.

Перспективи російського ОПК пов’язуються з новою програмою озброєння на 2007—2015 рр. За словами начальника Генерального штабу Збройних сил РФ генерала армії Ю.Балуєвського, «понад 60% фінансових ресурсів цієї програми спрямовуються на закупівлю тих зразків озброєнь, що були створені попередніми роками в рамках дослідно-конструкторських робіт і які сьогодні прийняті на оснащення Збройних сил, але не увійшли в серію. Це — ті перспективні зразки, що дадуть нам можливість адекватно та асиметрично реагувати на зміни, що відбуваються у воєнно-політичній ситуації у світі. В першу чергу, це — системи та засоби стратегічного і регіонального стримування, системи та засоби розвідки, управління і зв’язку. Це — нові та модернізовані зразки озброєння для всіх видів Збройних сил і родів військ, що визначають їх боєготовність і боєздатність».

На реалізацію програми передбачається витратити 4 трлн. 939 млрд. руб., з яких 4 трлн. руб. підуть безпосередньо на Міноборони. Держоборонзамовлення одержать передусім підприємства, орієнтовані на потреби Збройних сил і виробництво високотехнологічної продукції. У програмі збережеться згадана раніше тенденція переваги витрат на закупівлю озброєнь.

Що стосується експортного потенціалу ОПК, то Росія ще з середини 90-х років узяла курс на співробітництво: у високотехнологічних галузях — із компаніями США, Великобританії, Німеччини, Франції; у сфері збуту продукції — з Китаєм, Індією, країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону, Латинської Америки й Африки, що швидко набирають силу. У виробництві продукції, призначеної для низькотехнологічних ринків, при необхідності використовується кооперація з країнами СНД, зокрема з Україною. У міру виснаження цих ринків така кооперація в середньо- та довгостроковій перспективі має тенденцію до згортання.

Обрії україно-російського військово-технічного співробітництва

Військово-технічне співробітництво між Україною і Росією супроводжувалося зльотами та падіннями (що збігаються, як правило, з підвищенням і зниженням активності в економічній і воєнно-політичній сферах), періодами як тісної кооперації (переважно у сфері спільного виробництва, військово-технічних послуг і модернізації існуючих озброєнь), так і відкритої конкуренції (пов’язаної з виходом на ринок однотипних зразків).

У цей час у товарообороті між Росією та Україною, які належать до шістки найбільших світових експортерів зброї (щорічні обсяги експорту сягають близько 4—6 млрд. дол. і 450—600 млн. дол., відповідно), спостерігається тенденція спаду. Якщо у 2004 р. загальний товарооборот за номенклатурами продукції Мінпромполітики України становив близько 2 млрд. дол., то у 2005 р. в рамках спільної кооперації планувалися взаємні постачання на суму 330 млн. дол. Причому нарощування обома країнами обсягів торгівлі зброєю свідчить про те, що деклароване згортання кооперації поки відчутно не вплинуло на їх експортні потенціали.

Ні Україна, ні Росія не практикують закупівель одне в одного закінчених зразків озброєнь — взаємні постачання обмежуються комплектуючими виробами. В оборонно-промисловій кооперації, за даними деяких джерел, з обох сторін беруть участь близько 1300 підприємств (з них із української сторони — близько 100). При цьому 70% підприємств українського ОПК перебувають у критичній залежності від постачань російських партнерів. У свою чергу, експорт українських підприємств до Росії не вичерпує всього потенціалу вітчизняного ОПК і обмежений переважно номенклатурою авіаційних і корабельних двигунів, радіоелектроніки та інших комплектуючих для РЛС і засобів ППО.

На відміну від Росії, в Україні відсутня стратегія і реальні результати реструктуризації оборонної промисловості. За наявності концепції реформування ОПК (2002 р.) реалістичні стратегії і програми її здійснення не були розроблені (існуючі документи не можна вважати програмами, оскільки вони мають переважно декларативний характер і за рівнем деталізації заходів поступаються навіть концепції). Про успіхи реформування галузі авіабудування (створення вертикально інтегрованої корпорації «Антонов») говорити поки зарано.

Експортна орієнтація багатьох оборонних підприємств на переважно технологічно відсталі зовнішні ринки (постачання та модернізація застарілих озброєнь ще радянської розробки та послуг з їх обслуговування), відсутність вагомих інвестицій у реструктуризацію та модернізацію виробництва призводять до швидкого морального старіння їх виробничих потужностей і зниження конкурентоспроможності в умовах мінливої кон’юнктури світового ринку озброєнь.

Незважаючи на те, що для України тісна кооперація з російським ОПК є чинником швидше виживання, ніж розвитку, україно-російське військово-технічне співробітництво має істотний потенціал:

— розвиток співробітництва в ракетно-космічних проектах;

— розширення кооперації авіаційних концернів України і Росії з метою утримання конкурентних позицій на зовнішньому ринку;

— підтримка та розширення ініціативи зі створення спільних підприємств у сферах розробки і виробництва засобів ППО, радіотехнічної і ракетної техніки, радіоелектроніки, модернізації і ремонту існуючих озброєнь (у тому числі із залученням третіх сторін);

— використання при виході на зовнішні ринки переваг колишньої участі підприємств ОПК наших країн у забезпеченні повного життєвого циклу озброєнь (розробка, виробництво, обслуговування, ремонт, модернізація);

— взаємоузгодження стратегій реструктуризації ОПК з урахуванням цих особливостей;

— спільний вихід на зовнішні ринки в сегментах, де відсутня конкуренція між російськими й українськими підприємствами;

— розширення спільних проектів з утилізації надлишкових озброєнь і військового майна;

— сприяння участі в спільних проектах з іноземними партнерами.

У кооперації російського та українського ОПК провідна роль належить Росії, де зосереджене виробництво завершених зразків озброєнь. Вона здійснюється за окремими, досить вузькими, напрямами: космічні програми, розробка та виробництво авіаційних двигунів (де потенціал України є вагомим), корабельне двигунобудування, радіоелектроніка, модернізація і ремонт існуючих озброєнь (через те, що Росія ще не готова ввести замкнуті цикли або через відсутність для цього ресурсів і довгострокових перспектив). Причому така кооперація дедалі більше набуває вигляду економічної експансії в Україну російського капіталу в особі розвинутих (не без підтримки держави) компаній. За умов, коли російська бізнес-еліта набагато меншою мірою, порівняно з українською, уражена компрадорськими настроями, нема сенсу розраховувати на те, що «освоєні» російським капіталом підприємства України дбатимуть про українські інтереси (яскравий приклад — втрата державного контролю над нафтопереробними заводами України, приватизованими російськими компаніями).

Євроінтеграційний курс України не є причиною такої політики Росії. Ця політика зумовлена прагненням російської держави адаптуватися до нових світових реалій і максимально убезпечити себе від масштабних потрясінь, що стали можливими в умовах суперечливих тенденцій глобалізації та регіоналізації. Політика України є в цьому разі лише стимулом прискорення реалізації обраної Росією стратегії, а за необхідності — виправданням «не зовсім популярних» заходів.

На підтвердження сказаного можна навести такі факти. Недовіра до НАТО не перешкодила Росії відмовитися від українських двигунів виробництва «Мотор Січ» для установки на вертольоті Ка-226 на користь продукції британської компанії Rolls Roys (тобто компанії країни — члена НАТО). Така недовіра не заважає російським компаніям «Иркут» і «МиГ» кооперуватися з європейським оборонним концерном EADS. Перелік спільних проектів Росії і НАТО можна продовжити. Але найбільш значущим за глибиною кооперації є підписання 13 січня 2003 р. у Москві спільної угоди про участь Росії в системі каталогізації НАТО. Росія, відкрито прагнучи перейти на стандарти НАТО, за оцінками західних, російських та українських експертів, набагато обігнала Україну в масштабах і глибині оборонно-промислової кооперації. На цьому тлі дисонансом лунають докори Росії у бік України стосовно наслідків її вступу до альянсу.

Отже, коли говорити про розширення масштабів україно-російського військово-технічного співробітництва, то в середньостроковій перспективі воно може лише частково компенсувати відсутність у партнерів достатніх ресурсних можливостей, водночас підвищуючи вимоги щодо наповнення статей власних оборонних бюджетів, порушуючи питання про вагомі внутрішні і зовнішні інвестиції. У перспективі перевага в українському ОПК російського вектора може призвести до поглинання українських оборонних підприємств, що матиме переважно негативні наслідки. За відсутності власної стратегії таке «партнерство» (утім, як і поглинання українських підприємств західними компаніями) означає втрату Україною державного суверенітету — спочатку в окремих сферах, а поступово — і в повному розумінні цього поняття (особливо з огляду на аналогічні процеси в інших галузях економіки).

З другого боку, вступ України до НАТО навряд чи в найближчій перспективі відкриє широкі можливості для розвитку українського ОПК. Проблема полягає не у відсутності сумісності технічних стандартів озброєнь — крім сумісності за параметрами засобів розвідки, управління, зв’язку та логістики, інших обмежень, за великим рахунком, не існує. Не є проблемою і політичні переваги країн НАТО в закупівлях озброєнь. «Існує не більше ніж 15% стратегічних систем, що для держави — члена НАТО бажано закуповувати у західних виробників, решта 85% — це озброєння та військова техніка, що можуть бути закуплені і не в країнах альянсу», — вважає директор Центру інформації і документації НАТО в Києві М.Дюре. Насправді, окремі, вже сьогодні орієнтовані на експорт підприємства українського ОПК можуть із мінімальними проблемами інтегруватися в європейську оборонну промисловість. Решті доведеться все ж таки провести глибоку реструктуризацію, якої вони уникали протягом останніх років (до речі, від неї не врятує і кооперація з російським ОПК), або «вмерти», тобто — залишити ринок озброєнь.

Головними, тісно пов’язаними між собою проблемами українського ОПК, є:

— нагромадження наслідків «відкладеної» реструктуризації економіки, галузі та підприємств — нерозвиненість фінансових ринків, зокрема венчурних інвестицій, домінування державної власності на активи оборонних підприємств, їх структурна та функціональна надмірність, тобто наслідків, що перетворилися на системну кризу галузі (до речі, реструктуризація має охоплювати форми власності, виробничі потужності, фінансові потоки, ринки сировини, комплектуючих і збуту продукції, менеджмент і кадри);

— відсутність стратегії реструктуризації ОПК, прагматичного підходу, уміння реалізовувати такий підхід в умовах твердих ресурсних обмежень і політичного тиску;

— неефективний менеджмент (на державному, галузевому та виробничому рівнях). До речі, у 2005 році прийнято Державну програму розвитку озброєнь до 2009 року, розроблену Міністерством оборони. Вона визначає пріоритети та обсяги державного замовлення. Але за відсутності аналогічної програми розвитку оборонної промисловості успіх державної військово-технічної політики є досить сумнівним.

Усі ці проблеми мають переважно внутрішній характер і не зумовлюють жорсткої необхідності кооперації ні з НАТО, ні з Росією. Останні чинники, звичайно, важливі, але в інших аспектах розвитку ОПК — кінцева орієнтація (місія), забезпечення мобільності, конкурентоспроможності підприємств, консолідація і концентрація виробництва, вихід на ринки. Наявність прозорих, реалістичних, зрозумілих і взаємоприйнятних стратегій розвитку ОПК України і Росії саме й передбачає перехід до пропонованого обома сторонами прагматизму у відносинах, дає основу для усунення можливих протиріч, пошуку найбільш ефективних форм взаємодії — навіть за умов розбіжності політичних курсів держав. У цьому сенсі, на наш погляд, назріла необхідність переведення взаємин НАТО—Україна, НАТО—Росія у формат тристоронніх — НАТО—Росія—Україна.

Якщо уряд і політичні сили України всерйоз розраховують відновити майже втрачений потенціал ОПК і перетворити його на високоефективну галузь, їм доцільно зосередити увагу на таких моментах:

— припинити самим і закликати російських колег до припинення спекуляцій навколо розриву партнерства — про вихід із ринків можуть говорити лише недалекоглядні суб’єкти, далекі від реальної економіки та реалістичної політики;

— припинити розробляти концепції і приступити до розробки довгострокової стратегії і середньострокової програми реструктуризації і розвитку ОПК; остання має бути доведена до докладного (на короткострокову перспективу) алгоритму дій з реалістичною оцінкою необхідних ресурсів і джерел їх надходження, до яких належать і зв’язки з існуючими та потенційними партнерами;

— стратегія і програма мають бути зосереджені на пріоритетних напрямах розвитку, а не на «проїданні» існуючого потенціалу ОПК — з урахуванням тенденцій у світовій (особливо європейській) оборонній промисловості та кон’юнктури зовнішніх ринків озброєнь: засоби антитерористичної боротьби, високоточні засоби стримування агресії, модернізація існуючих озброєнь та їх виробництво за західними ліцензіями, трансферт технологій.

Отже, серйозність можливих втрат від вступу України до НАТО для Росії великою мірою має надуманий характер. Негативні наслідки для України пов’язані не з політичним курсом, а з неготовністю державного апарату прагматично вирішувати системні завдання розвитку ОПК (та економіки в цілому). Україно-російське військово-технічне співробітництво має могутній потенціал, що найбільшою мірою міг би бути реалізований за умови погодженої євроорієнтованої політики України і Росії.