Україна—НАТО: проблема свідомого вибору

В Україні відбувається складний процес пошуку консенсусу серед політичних еліт і суспільства навколо моделі забезпечення національної безпеки України та її зовнішньополітичних аспектів.

Як політичні сили, так і громадяни країни тяжіють до двох головних зовнішньополітичних векторів: західного (європейська та євроатлантична інтеграція, вступ до ЄС і НАТО) та східного (союз із Росією, вступ до ЄЕП). Одним із найбільш контраверсійних питань залишається законодавчо встановлений курс на вступ України в НАТО. Розбіжності позицій із цього питання у процесі останніх виборчих кампаній набули ознак розколу суспільства, що ускладнює загальнонаціональну консолідацію не лише навколо проголошеного зовнішньополітичного курсу, а й у реалізації національних інтересів країни.

Одна з головних причин такої ситуації — вкрай низький рівень поінформованості громадян про суть і стандарти діяльності НАТО, потенційні переваги та проблеми від набуття членства в Альянсі. Залишається значним вплив стереотипів холодної війни, які активно відновлюються сьогодні окремими політичними силами. Водночас спостерігається відсутність цілеспрямованої і скоординованої інформаційної діяльності влади з роз’яснення громадськості визначеного чинним законодавством курсу країни з метою забезпечення його стабільної суспільної підтримки.

У вітчизняному експертному середовищі переважає думка про необхідність приєднання України до НАТО. Проте серед громадян її підтримують лише 15–20%; близько 60% — її противники. Спостерігається поляризація суспільства за ознакою ставлення до Альянсу і вступу до нього України.

Водночас немає підстав вважати зазначені суспільні позиції результатом самостійного, свідомого і компетентного вибору громадян. Насамперед — через вкрай низький рівень їх поінформованості про Альянс.

За результатами жовтневого соціологічного опитування Центру Разумкова, лише 3% респондентів визнали рівень власної поінформованості про НАТО високим, майже половина — низьким, 12% — повідомили, що не мають жодної інформації. Лише 0,2% опитаних виявили знання реальних вимог, що їх висуває Альянс до України у разі її приєднання.

На шістнадцятому році нашої незалежності можна констатувати — політична еліта України не навчилася поважати свій народ, вбачаючи у ньому лише електорат — виборчий матеріал короткотермінового вжитку. НАТО — лише один із багатьох тестів на повагу влади до громадян, але досить чутливий, оскільки «східно-» та «західнозапрограмовані» еліти добре розуміють, що від цього, за великим рахунком, залежить майбутнє України, а головне — успіх їхньої політичної кар’єри чи бізнесу.

У теорії проектного менеджменту є така аксіома — успіх проекту залежить від його свідомої підтримки виконавцями та від наявності попиту на його результати серед потенційних споживачів. У сучасному «українському політичному менеджменті» все навпаки: чим менше виконавці та споживачі (тобто громадяни) розуміються на питаннях державної політики — це справа вождів, — тим краще.

Декларуючи той чи інший політичний курс, наші лідери дуже дивно поводяться з громадською думкою. Стосовно прискореного курсу євроатлантичної інтеграції, вони вважають, що неосвіченість громадян у цьому питанні заважає їм брати участь у формуванні «правильної» державної політики. Але цей самий факт (неосвіченість громадян, помножена на стереотипи та потік викривленої інформації, на яких і будується недовіра до НАТО) не заважає політикам з іншого табору використовувати його на користь ревізії чинного зовнішньополітичного курсу. Поширення міфів, чуток, відвертої брехні про НАТО погано з двох причин. Це, по-перше, породжує упереджене, негативне ставлення до самої ідеї євроатлантичної інтеграції, а по-друге — принижує громадян, зводячи їх до споживачів низькопробної інформації. Але це схоже на нечесну гру з «крапленою колодою». Спробуємо хоча б частково відкрити карти.

Міфи про НАТО — pro

Прибічники вступу до НАТО беззастережно запевняють, що у разі вступу України до НАТО українські оборонні підприємства вийдуть на європейський ринок озброєнь, будуть залучені до проектів із розробки, виробництва та придбання озброєнь, в Україну прийдуть новітні технології. У найближчій перспективі на такий сценарій можна не сподіватися з двох причин: по-перше, європейські держави дбають передусім про власні робочі місця; по-друге, просування на високотехнологічні ринки можливе за умов високої конкурентоспроможності продукції, що для більшості українських підприємств є поки що недосяжним критерієм. Однак у разі вступу до НАТО для вітчизняних підприємств ОПК відкриється можливість виходу на ринки інших держав у кооперації із західними або російськими партнерами. Успіх залежатиме від результатів удосконалення державних механізмів стимулювання діяльності оборонної промисловості, реструктуризації галузі та підприємств. Із набуттям досвіду міжнародної кооперації з’являться й перспективи для просування українських підприємств до певних сегментів європейського ринку озброєнь.

Так, вступ до НАТО відкриває шлях спільним проектам та новітнім технологіям, які можуть прийти в Україну. Але, знову ж підкреслимо, — лише відкриває шлях, а не приводить до автоматичної появи цих проектів та технологій. Розраховувати на їх реалізацію в Україні можна тільки за умови забезпечення привабливості українського ринку та підприємств для західних партнерів. Реалізація такої можливості потребує політичної волі, перегляду засад політики стосовно оборонного замовлення, державної власності на стратегічно важливі підприємства, зосередження значних ресурсів на їх реструктуризацію, впровадження ефективного менеджменту. Тобто попереду — велика праця, а не очікування на преференції.

Поширена теза стосовно кардинального впливу вступу до НАТО на прихід в Україну інвестицій також не беззастережна. Насправді досить переконливі результати демонструють східноєвропейські країни першої і другої хвиль розширення НАТО, в яких темпи зростання інвестицій в економіку напередодні і після вступу до Альянсу становили: 40%—70% — у Словаччині, Словенії, Угорщині та 90%—140% — у Болгарії, Польщі, Чехії. Але не можна не брати до уваги того факту, що в цих країнах паралельно відбувався процес інтеграції до ЄС, за рахунок чого країни-аспіранти отримували пряму фінансову допомогу. До того ж європейська економічна політика є прерогативою ЄС, а не НАТО. Але й применшувати важливість вступу до Альянсу не варто: для цих країн він був єднальною ланкою в технологічному циклі вступу до ЄС — і в політичних, і у військових, і в економічних аспектах. З цього погляду показовий інший приклад: за даними Світового банку, ВВП на душу населення, за паритетом купівельної спроможності, у 2005р. становив: у Польщі — 12 994 дол., Словаччині — 16 041 дол., Угорщині — 16 823 дол., Чехії — 18 341 дол.; в Україні цей показник дорівнював 7 213 дол.

Чи можна Україні очікувати на таку перспективу? Відповідь — неоднозначна: перспектива є, але її реалізація — не автоматична. На зростання інвестиційних потоків можна розраховувати за умови впровадження в Україні комплексу реформ, тобто реалізації цілей, визначених у Плані дій Україна—НАТО, та завдань відповідних річних Цільових планів, пріоритетами яких є, зокрема, економічне і політичне оздоровлення України. Певним сигналом про покращання інвестиційного клімату в Україні могло б стати її приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). Додатковим стимулом при цьому є те, що здійснення всіх згаданих планів відповідає національним інтересам України.

Міфи про НАТО — contra

Згідно з результатами жовтневого соціологічного опитування Центру Разумкова, більшість громадян України (понад 53%) сприймають НАТО як агресивний блок. Цьому сприяє поширення не достатньо аргументованої (а найчастіше — взагалі не аргументованої) інформації про участь Альянсу в «дуже непопулярних» заходах: бомбардуванні Югославії, операціях в Афганістані та Іраку. Причому заперечувати цих фактів не можна — вони були і є. Але це — не вся правда. Так, бомбардування Югославії, людські втрати — все це було й викликало серед країн НАТО не меншу критику, ніж поза межами Альянсу. Але чомусь замовчуються інші факти: те, наприклад, що це була перша військова операція за весь час існування НАТО (це — стосовно агресивності блоку).

При цьому бойові дії започаткувала операція не НАТО, а сербської армії — операція з вигнання албанців і знищення Армії визволення Косово (березень 1999р.). Діями сербської армії був зруйнований мирний переговорний процес у Рамбуйє. Операція НАТО була відповіддю на ці дії й отримала схвалення ООН, оскільки ситуація в Косово загрожувала перетворитися на широкомасштабний регіональний конфлікт. (Слід нагадати, що втрати мирного населення від геноциду режиму С.Мілошевича становили: близько 10 тис. загиблих; 850 тис. біженців. Військові втрати СРЮ внаслідок операції НАТО (за даними СРЮ) становили: 524 військових, 114 поліцейських, 2 000 поранених. Втрати цивільного населення (за даними правозахисної організації Human Right Watch) — 500 осіб. До вересня 1999 р. 770 тис. албанських біженців повернулися у Косово. Понад 200 тис. сербів залишили край).

Країни, котрі входили до складу колишньої Югославії, тепер є членами НАТО або перебувають у процесі вступу до нього: це демонструє, наскільки постраждалі країни «незадоволені» діями НАТО.

Воєнні дії в Афганістані та Іраку ведуть США за підтримки окремих країн, у т.ч. тих, які входять до НАТО, — але не Альянс. Зараз НАТО очолює миротворчі Сили сприяння безпеці в Афганістані, до завдань яких належать забезпечення безпеки і стабільності, боротьба з наркоторгівлею, роззброєння та контроль над озброєннями. Значна увага приділяється спільним діям з ЄС у відновленні економіки і правопорядку в провінціях Афганістану. Місію НАТО в Іраку взагалі важко назвати військовою — вона полягає в підготовці іракських сил безпеки. Обидві місії здійснюються за мандатом ООН. (Доречно буде згадати, що загальні втрати НАТО в усіх операціях становили: в Косово, з 1999р., — 71 особа; в Афганістані, з 2001р., — 110 осіб; Втрати України за 14 років миротворчої діяльності становили 44 особи. Для порівняння: втрати СРСР в афганській війні 1979—1989рр. становили близько 14 тис. осіб. У тій війні брали участь 150 тис. українців; із них: загинули — 3 290, поранені — понад 8 000 осіб).

Дуже популярним серед політичних опонентів євроатлантичного курсу України та поширеним серед аудиторії їхніх слухачів є міф про наближення «військових армад НАТО» до кордонів Росії й України, розміщення баз Альянсу на нашій території. Насправді Нато не має постійного угруповання військ. Об’єднані збройні сили НАТО — це структура, яка заповнюється за необхідності. НАТО має змогу формувати і формує певні сили для проведення конкретних миротворчих, антитерористичних операцій за рахунок відрядження військ держав-членів — виключно за їхньою згодою. До часу відрядження ці сили перебувають у національному підпорядкуванні (за винятком Підрозділу дальнього радіолокаційного попередження, що діє на постійній основі). Найпотужніше угруповання із сил, які надаються державами-членами, НАТО може розгорнути на випадок масштабної агресії проти його членів (відома 5 стаття Північноатлантичного договору).

Аналогічно, сумнівною є теза про розміщення баз НАТО на території України. Якщо членство в НАТО і передбачає розгортання військових баз на території держав-членів, то виключно за згодою цих держав на засадах Конвенції «Про статус збройних сил країн-учасниць НАТО» від 19 липня 1951р. Її положеннями визначається, що допуск іноземних військ на територію інших країн здійснюється за окремими угодами в кожному конкретному випадку. (Нагадаємо, що між Росією і НАТО діє угода про статус збройних сил країн Альянсу та країн-учасниць програми «Партнерство заради миру» на території одне одного.)

У цьому контексті варто підкреслити, що розміщення іноземних військових баз на території України заборонене ст.17 Конституції. Оскільки одна іноземна військова база в Україні все ж таки існує — Чорноморський флот Російської Федерації, — постає запитання: чи логічно протестувати проти надуманого розміщення іноземних баз і не виступати проти намагань залишити в Україні наявну іноземну базу?

У Росії поява спільних кордонів із країнами НАТО розглядається не як встановлення зони безпеки та стабільності, а як наближення військової могутності НАТО з тим, аби виправдати зростання власних військових витрат на модернізацію армії. І все ж офіційний курс Росії спрямований на розширення і поглиблення партнерських відносин із НАТО. У цій сфері вона проводить активну (активнішу, ніж Україна) політику воєнно-політичного та військово-технічного співробітництва з НАТО. Окремі західні й російські політики розглядають раду Росія—НАТО як прообраз нової структури безпеки в євразійському регіоні.

Якщо говорити про загрозу для України з боку НАТО, то краще згадаймо, чим «загрожував» Альянс, коли надавав Україні допомогу в 1995 р. — під час аварії колекторних споруд у Харкові, в 1998 р. та 2001 р. — під час повеней на Закарпатті, у 2006 р. — під час утилізації в Україні величезних запасів надлишкових озброєнь та боєприпасів.

Особливо «вдалою» знахідкою опонентів НАТО вважається посилання на надто дорогу ціну для України її вступу в Альянс. Уважні аналітики від політичних сил, для яких усе «Не так!», наводять величезну суму — 92 млрд. грн.(!) Звідки взялася ця сума — нікому не відомо. Навіть якщо підсумувати всі оборонні бюджети з 2004р., з урахуванням офіційних (оптимістичних) прогнозів Кабінету міністрів до 2010 р., то можна набрати не більше 65 млрд. грн. Але ж ця сума призначається на утримання та розвиток Збройних Сил України, а не на забезпечення вступу до НАТО. За такою логікою, чому б не зарахувати до цієї суми весь обсяг державного бюджету? Реальні витрати, які стосуються реалізації євроатлантичного курсу України, у державному бюджеті на 2006 р. становлять 204,6 млн. грн. — або 60 копійок на дорослого жителя країни на місяць (це — не враховуючи того, що 182,1 млн. грн. на миротворчу діяльність України компенсує секретаріат ООН).

Що стосується ціни членства в Альянсі, то стандарт оборонних витрат НАТО (2% ВВП) — сума для нормального забезпечення війська (мілітаризація коштує набагато більше — наприклад, на військові потреби Ізраїлю в мирний час іде до 10% ВВП). Розміри оборонних бюджетів України останніх років — 1,4—1,7% ВВП, що становить приблизно 50—60% мінімальних потреб Збройних Сил.

Саме членство в НАТО передбачає внески його членів до бюджету Альянсу загалом на рівні 05—1,0% їхніх військових витрат. Якщо орієнтуватися на прогнозні розміри ВВП України у 2010р. (близько 940 млрд. грн.) і розмір оборонного бюджету — 2% ВВП, то річні витрати становитимуть максимум 190 млн. грн. Крім того, частина витрат із бюджету НАТО спрямовується на допомогу країнам-членам у модернізації збройних сил. Що стосується нових членів НАТО, то ця допомога перевищує їхні власні внески до спільного бюджету. Наприклад, Чехія, чий внесок до бюджету НАТО становить близько 16 млн. дол., отримала від НАТО інвестицій в інфраструктуру на суму 120 млн. дол.

Як аргумент проти вступу України до НАТО часто використовується твердження, що це призведе до розриву коопераційних зв’язків із Росією, втрати її ринків, руйнування вітчизняного ОПК. Такі заяви можна почути з боку як представників російського лобі в Україні, так і самої Росії.

В оборонно-промисловій кооперації з обох сторін беруть участь близько 1300 підприємств (із них з української сторони — близько 100). При цьому 70% підприємств українського ОПК перебувають у критичній залежності від постачань російських партнерів. Росія здійснює політику поступового заміщення поставок комплектуючих з-за кордону виробами власного виробництва. Але така політика російської сторони — не новина: з різними рівнями інтенсивності та результативності (відповідно до економічних і політичних поступок з боку України) вона проводиться з середини 90-х років і є цілком виправданою, з погляду захисту внутрішнього російського ринку, вітчизняного виробника та конкурентних переваг на зовнішніх ринках.

У виробничій кооперації Росія орієнтується на партнерство з провідними компаніями країн НАТО (а не України), а вихід на натовські стандарти офіційно вважається пріоритетом розвитку російського № 46 (625) 2 декаОПК. Якщо у 2004р. загальний товарообіг між Україною і Росією за номенклатурами продукції Мінпромполітики становив близько 2 млрд. дол., то у 2005р. в рамках спільної кооперації він був на рівні 330 млн. дол. Причому нарощування обома країнами обсягів торгівлі зброєю на зовнішніх ринках свідчить про те, що деклароване згортання кооперації поки що істотно не вплинуло на їхні експортні потенціали.

Опоненти ідеї євроатлантизму діють за правилами теорії інформаційних впливів на суспільну свідомість: недоцільно звертатися лише до негативних почуттів громадян, треба дати їм якусь позитивну альтернативу. Такою альтернативою виступає зараз ідея нейтралітету України. В хід ідуть будь-які аргументи: від не раз розвінчаного міфу про наявність відповідної законодавчої бази — до уявних переваг нейтрального статусу. З усіх потенційних переваг, які наводять прихильники нейтралітету (усунення розколу суспільства, гарантії безпеки, налагодження партнерських відносин з іншими державами, значне покращання інвестиційного клімату), заслуговує на увагу як реалістична лише перша — усунення розколу суспільства. В умовах недовіри громадян до інтеграції України в будь-які воєнні союзи набуття нейтрального статусу (або принаймні збереження позаблоковості) сприймається як «золота середина», «найменше зло». Лише цим можна пояснити той факт, що майже 42% громадян віддають перевагу саме цьому напряму забезпечення національної безпеки.

Але утвердження зазначеної альтернативи як напряму офіційної державної політики небезпечне з кількох причин. По-перше — через практичну неможливість забезпечення гарантій статусу постійного нейтралітету. Якщо гарантами такого статусу могли б, у принципі, виступити країни ЄС і США, то Росія навряд чи погодиться на це (принаймні до 2017р.), оскільки муситиме у такому разі вивести свій Чорноморський Флот у із Криму. Будь-які тимчасові домовленості в цьому випадку не працюють.

По-друге — через уразливість країни із самопроголошеним позаблоковим статусом. Дуже повчальним є досвід Угорщини. Під час революційних подій 1956р. вона проголосила нейтралітет, який наступного ж дня порушив СРСР, що скинув революційний уряд І.Надя і привів до влади маріонетковий режим Я.Кадора.

По-третє — з огляду на намагання Росії не випустити Україну зі сфери свого впливу, у разі набуття Україною нейтрального статусу їй знадобляться неабиякі «захисні можливості»: міцна й чисельна призовна армія, мобілізаційний людський та промисловий потенціал, високий рівень консолідації суспільства, резерви матеріальних і фінансових ресурсів, диверсифіковані джерела постачання енергоносіїв тощо — саме те, чого їй тепер бракує.

По-четверте — в умовах сучасних геополітичних процесів, коли Україна шукає своє місце в новому світовому ладі й не має можливостей для маневру, нейтральний статус не дає належної відповіді на реалізацію стратегічних інтересів та мінімізацію загроз національній безпеці країни.

Практично, в такому випадку Україна залишається віч-на-віч із Росією, що, враховуючи асиметричні відносини й несумірні потенціали, означатиме поступове втягування її в орбіту російського впливу.

Очевидно, для забезпечення свідомого, виваженого вибору у питанні інтеграції України до Альянсу слід поступово позбуватися штучних стереотипів, формувати толерантну, неупереджену атмосферу діалогу в суспільстві й серед державно-політичної еліти. Зрозуміло, що останнє слово — за громадянами країни. Але це слово має бути сказане на підставі об’єктивної, максимально повної та неупередженої інформації про переваги й недоліки приєднання до НАТО. Тоді й «казки» залишаться лише «казками», а просування України до високих соціальних, економічних, безпекових стандартів євроатлантичної спільноти стане усвідомленим і незмінним.