ПЕНТАГРАМА-2002 ФОРМУЛА ОСОБЛИВОСТЕЙ ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ ВИБОРЧОЇ КАМПАНІЇ

Нещодавно я одержав запрошення від однієї з американських агенцій до участі в семінарі, присвяченому особливостям парламентських виборів в Україні 2002 року. Гаслом семінару наші романтичні американські друзі взяли слова: «Молоде вино в старі міхи».

Мене вкотре вразила грайливість американської політологічної думки, яка змогла так романтично й ніжно порівняти наше вже шумуюче виборче сусло (де майбутні виборці видають себе за чавлений виноград, а партія — за дріжджі) із легким молодим винцем.

Ну а по суті наші проникливі заокеанські гуру, як завжди, мають рацію: дещо новеньке в майбутній виборчій кампанії справді відчувається, більше того, уже з’явилося і в нашому політичному житті. Це нове складається з химерного поєднання й хитросплетіння як старих тенденцій, що під час нинішньої виборчої кампанії вийдуть на новий і, певне, останній рівень свого логічного оформлення, так і принципово нових елементів.

Оскільки мені подобаються магічні цифри, то я виділив би своєрідну пентаграму основних чинників, які вносять у нинішню виборчу кампанію відчуття лякаючої новизни.

Назву їх у послідовності, яка відповідає їхній значущості й силі впливу на загальну інтригу «Виборів-2002».

1. По-перше, це, ясна річ, максимізування адміністративного ресурсу, тобто те, про що так довго й наполегливо говорили й попереджали парламентські «меншовики». Сьогодні тільки лінивий і політично неграмотний не вживає цього терміна у різних варіаціях. Однак адмінресурс, як і раніше, залишається якимось артефактом, я навіть сказав би — певною містичною субстанцією.

З одного боку, він те саме, що Марксів «Капітал», про який усі чули, але якого ніхто не може роз’яснити. З другого — його щось ріднить із горезвісною потенцією, котра, як відомо, на словах і в пересудах виявляється значно яскравіше й несамовитіше, ніж на ділі. Однак адмінресурс — це все-таки явище з царини сильних реалій, а не туманних фантомів нашого політичного життя. І, як і кожна реальність, хоч і явно міфологізована, він піддається системному аналізові.

Мої особисті спостереження, а також консультації з колегами з цього приводу дозволяють умовно поділити його на такі складові:

Прямий адмінресурс — це звичайні вульгарні командно-наказові методи, коли підпорядкованим центру чиновникам на місцях указується, як і за кого голосувати, кого підтримати, а кого загальмувати на виборах. На такий прямий безпосередній вплив адміністративної вертикалі на виборний процес припадає приблизно 10% потужності всього адмінресурсу. В основу розрахунків покладено кількість чиновників, котрі беруть участь у виборчому процесі, і міру їхньої старанності й відповідальності перед начальством.

Прихований адмінресурс — це, знову-таки, вульгарні маніпуляції вже з результатами голосування (тобто з бюлетенями, підрахунками тощо). В умовах перехресного контролю процесу голосування різними політичними силами, а також міжнародними організаціями, потенціал цього механізму не перевищує 5%.

І, нарешті, непрямий адмінресурс. Відразу скажу, що на цей механізм припадає понад 80% потужності загального ресурсу і він має кілька напрямів.

Це, передусім, бюджетне фінансування підтримуваних владою виборчих проектів. Ще на попередніх виборах мені вдалося у зв’язку з цим сформулювати своєрідний постулат української політики, у який, як і раніше, свято вірю. Звучить він так: «Бюджетне фінансування виборчих проектів, підтримуваних владою, завжди більше (й ефективніше) від будь-яких приватних інвестицій». Класичним підтвердженням цього постулату можна вважати, зокрема, билинні протиборства на київських мерських виборах двох велетнів вітчизняної політики — Омельченка й Суркіса.

Коли дилетанти говорили, що Григорій Михайлович просто «розчавить» Сан Санича своїми фінансовими можливостями, фахівці тільки посміювалися. Вони знали, що жоден приватний бізнесмен в Україні ніколи й ні за яких умов не зможе вкласти у виборчу кампанію стільки грошей, скільки може вкласти підтримуваний владою чиновник. Чому? По-перше, тому що наш бідний платник податків сумарно завжди багатший від будь-якого окремо взятого олігарха. А по-друге, тому що чиновник вкладає бюджетні гроші, тобто чужі, а бізнесмен — свої (тобто не чужі).

Психологія й основи існування наших бізнесменів такі, що жоден із них ніколи не вкладе у виборчий проект, та й загалом у політику, більше 10—20% своїх фінансових активів (є лише два винятки в українській політиці, але про них розмова окрема).

Крім того, у нашій країні просто немає такого обсягу відносно легальних приватних грошей, які могли б конкурувати з бюджетними в соціально-економічних проектах, спроможних вплинути на результати виборів (таких, приміром, як реконструкція центральних вулиць міст, вокзалів, будівництво лікарень, інститутів, соборів тощо).

І, нарешті, приватні, але небажані гроші влада просто ніколи не пустить у проекти, які мають електоральну цінність. Смішно навіть припустити, що, приміром, Юлії Володимирівні, якби вона схотіла стати київським головою, дозволили б навіть за власний кошт реконструювати Хрещатик або споруджувати пам’ятники в центрі Києва, а тим паче облаштовувати міські СІЗО.

Другий постулат, що стосується опосередкованої частини адмінресурсу, звучить приблизно так: «Вплив влади на мас-медіа завжди більший (і відчутніший), ніж вплив на них їхніх же власників», і базується на таких передумовах.

Влада має можливість акумулювати на той чи той інформаційний проект, знову-таки, завжди більше грошей, ніж приватні власники. Хоч би скільки скаржився пан Долганов на брак коштів, але для керованої ним державної телекомпанії він завжди міг залучити суму більшу, ніж будь-який приватний власник того чи іншого телеканалу.

Крім того, у нашій країні контроль влади над пресою завжди був, є і буде в досяжному майбутньому вищим від рівня незалежності преси (до речі, це особливість усіх посттоталітарних держав). Така система контролю має колосальну кількість важелів (ліцензування, податки, держтаємниця, оренда тощо), кидати виклик якій у наших умовах, можливо, й почесно, але явне божевілля.

Нарешті, влада в наших умовах має майже повну монополію на найсвіжішу, найцікавішу та найзначимішу політичну (економічну, соціальну тощо) інформацію. Доступ до цієї інформації можна легко регулювати механізмом акредитації бажаних і неакредитації небажаних при тих чи тих інституціях влади, через відбір журналістів у групи супроводження під час міжнародних візитів державних осіб тощо. А, як відомо, телебачення, відторгнуте від такої інформації, гине через тиждень, а газета — через місяць.

Підсумовуючи тему адмінресурсу, можна сформулювати, так би мовити, сумарний постулат. Звучатиме він приблизно так: «Суб’єкт, котрий володіє адмінресурсом, завжди переможе на виборах будь-яку кількість суб’єктів, що ним не володіють».

Дуже прикро констатувати це, але що вдієш, реалії поки що саме такі. До речі, навесні нинішнього року мені випало консультувати щодо виборчих технологій романтичну до непристойності й дивовижно некомпетентну білоруську опозицію. Перше запитання, поставлене ними, стосувалося можливості та способів перемогти адмінресурс на білоруських президентських виборах. На їхнє превелике розчарування, мені довелося констатувати, що перемогти його в їхніх умовах (як і в наших також) практично неможливо. Винятками на цей час можуть бути хіба що пряме зовнішнє втручання (на кшталт бомбувань НАТО) або фатальні помилки самої влади. Але ми поки що говоримо про правила, а не винятки.

2. Наступний за важливістю чинник впливу на особливості виборів-2002 — корпоратизація українських мас-медіа. Центрифуга політичних інтересів у принципі вже сепарувала раніше досить аморфну й невпорядковану масу українських газет, радіоканалів і радіостанцій у три-чотири компактні конгломерації. Докладно перелічувати їх, очевидно, немає потреби, позаяк уже всі знають, до якої політичної корпорації — «київської», «дніпропетровської» чи «донецької»— входить будь-яка з більш-менш відомих газет або телеканалів.

У центрі, тобто в столиці, цей процес уже давно завершився, відбувається його завершення в регіонах, і залишилися лічені тижні до того, як зникне поняття самостійної (не плутати з незалежною) газети, телеканалу чи FM-станції.

Процес корпоратизації (або холдингізації, кібуцизації тощо) українських мас-медіа в умовах передвиборних перегонів має як позитивні, так і яскраво виражені негативні сторони.

Позитивні стосуються, передусім, економічного моменту, а саме зниження фінансових видатків при виробництві інформації. Будь-яка газета чи телеканал, з економічної точки зору, — це фабрика виробництва новин. Відповідно, при укрупненні цього виробництва, як правило, падають його видатки. Позаяк усередині окремо взятої мас-медійної корпорації є можливість заощаджувати за рахунок єдиного для кількох газет видавничого циклу, єдиної політики розповсюдження, багатопланового й багаторольового використання творчих кадрів тощо. Тож у всьому світі мас-медіа, в принципі, корпоратизуються. Тим паче це актуально для України, де майже всі газети й телеканали самі собою збиткові за визначенням.

З другого боку, уже виразно проявилися негативні політичні й особливо творчі аспекти цього процесу. Один мій знайомий, дуже відомий журналіст із не менш відомої газети, так визначив суть і результат продажу його газети новим господарям: «Вони показали всій Україні, що публічне групове згвалтування в особливо збоченій формі в нас не тільки не карається, а, навпаки, всіляко заохочується».

Річ у тому, що більшість нових власників одержували ті чи ті мас-медіа не «для душі», навіть не для бізнесу, а «з нагоди» і «до нагоди» — до майбутніх виборів. Відповідно, їх абсолютно не цікавить репутація журналістів куплених видань або каналів. Цю репутацію розглядають не як стратегічний капітал, який треба плекати й нагромаджувати, а, радше, як розмінну дрібну монету, оперативний кеш для разових покупок.

Для жодного з нових власників українських мас-медіа інформаційний бізнес не був, не є і, очевидно, не стане профільним. Газети і ТВ-канали для них лише ритуальний елемент українського VIP-набору, прикладний засіб політичної боротьби, звичний інструмент політичної інтриги, перевірений канал політичного доносу та прямий спосіб спілкування з Головним читачем і Головним глядачем.

Відповідно, ніхто з них не ставиться до своїх «фабрик новин» настільки трепетно й побожно, як, скажімо, Берлусконі до своєї телеімперії. Він, я впевнений, ані секунди не вагався б, якби йому запропонували вибір між його телебізнесом (ясна річ, на його користь) і посадою прем’єра Італії. Більше того, він навряд чи поміняв би свої телеканали навіть на НАК «Нафтогаз України».

А практично кожен наш магнат здасть із потрухами, з полегшеннячком і журналістами будь-яке своє видання за сам лише натяк на можливість одержати за це якусь преференцію для просування в політичній або фінансовій ієрархії.

3. Традиційно досить істотно впливає на вибори-2002 так званий російський чинник. У росіян, охочих у якийсь спосіб взяти участь в українській внутрішній політиці, є принаймні два потужних інструменти впливу на український політикум. Передусім це російські мас-медіа, які дивляться й читають у нашій країні.

Ні для кого не таємниця, що в кожного представника української так званої політикотворної верстви домашнє телебачення підключене або до «тарілки», або до кабелю й настроєне на російські програми. Тож такі російські канали, як ГРТ, РТР і особливо НТВ, давно використовують як самі росіяни, так і українські політики для внутрішніх розбірок в Україні. Уже зараз, за кілька місяців до виборів, ці основні канали, а точніше люди, котрі за ними стоять, у принципі визначилися, кого з українських політиків, які українські політичні партії вони підтримуватимуть, а які «мочитимуть».

Попередні парламентські та президентські вибори засвідчили, що в деяких центральних, а надто в східних регіонах підтримка російських телевізійних мас-медіа давала приріст, щонайменше, 10—20% відносного рейтингу. Сьогодні, приміром, чітко відчувається підтримка російською стороною «трудовиків» і «регіоналів», хоча все ще може змінитися.

Інший механізм впливу на виборчу кампанію — команди російських політтехнологів та піарників, які обслуговують низку партій і «вишколюють» окремих знакових політичних персон.

Відверто кажучи, я поки що не знаю прикладів успішної й результативної роботи московських команд. У принципі, особливих результатів від них, очевидно, чекати не можна, оскільки, врешті-решт, у них завжди є «залізна відмазка» від будь-яких претензій і звинувачень своїх київських патронів. Це передусім посилання на недофінансування тих чи інших виборчих проектів. Принаймні всі відомі мені попередні відносини київських замовників і московських виконавців закінчувалися практично однаково: перші звинувачували других у тому, що ті забезпечували незначну кількість голосів від обіцяного, а московські підрядники закидали киянам, що ті заплатили за передвиборні проекти значно менше, ніж обіцяли.

Іншим чинником їхньої низької результативності є вторинність і неадаптованість концептуального продукту, пропонованого українським споживачам. Досі не траплялося, щоб московські команди запропонували нам якийсь інноваційний виборчий проект. Як правило, це все якісь рімейки минулих російських політичних баталій, і їх реалізація на українській землі залишає тільки відчуття дежа вю.

До речі, усі виборчі проекти і, так би мовити, концепти (тут це слово-паразит буде, напевно, доречним) москвичів можна умовно розбити на три види. Перший назвемо — «Великий шум». Це різноманітні гучні передвиборні заходи типу масових молодіжних тусовок, концертів, бієнале, хепінінгів, виставок і, одне слово, всього того, що входить у набір типової російської виборчої компанії, яку завжди традиційно розглядають як великий балаган.

Другий вид концептів характеризується поняттям «гіперактивність» (ще їх можна ласкаво назвати проектами типу «зайчик Дюрасель»). Такого штибу проекти охоплюють усі види стимулювання (жадібність, заздрість, марнославство, амбіції, алкоголь, жінки тощо), з допомогою яких розкручуваного політика доводять до стану гіперактивності. У цій ситуації він, роблячи політичних рухів на порядок більше, ніж його супротивники, примудряється за рахунок голої статистики у числі хибних передвиборних ходів зробити і якісь ефективні.

Третій вид можна назвати «малі капості». Це коли запускаються ті чи інші інтриги проти конкурентів, але не великі, а дріб’язкові, зате відразу багато. Технологія полягає в тому, що в умовах цейтноту передвиборної гонки опонент у змозі відповідати тільки на значні «наїзди», але не має бажання, часу й можливості реагувати на численні малі провокації та інсинуації.

Оце, власне, й увесь, узагальнено кажучи, набір московських виборчих технологій. Однак такий-сякий вплив російської політичної ментальності та стилістики через цей механізм проводиться.

Але головне те, що наявність в арсеналі «найкрутіших» політичних партій якоїсь таємної російської зброї додає партіям і їхнім лідерам помітну дещицю впевненості, точніше — самовпевненості, і надає їм викінченого олігархічного шарму. (Я оцінив би потенціал впливу російських технологів приблизно 1—2% у плюс (відносно, ясна річ, загального виборчого потенціалу партії) або 4—5% у мінус від актуального реального рейтингу того чи іншого політика або партії.)

4. Не можна не згадати серед особливостей нинішньої парламентської виборчої компанії наявності так званого американського чинника. Ще два-три місяці тому вважалося, що цей чинник буде дуже потужним і дійовим. Інструменти його впливу очікувалися такі. Це, звісно, потужна фінансова допомога прозахідним лідерам і партіям. На відміну від чуток, американська допомога майже ніколи не надходить у стерильному кешовому вигляді, а завжди у вигляді непрямих ресурсів: грандів, відрядних, техніки тощо. Проте це не тільки не зменшує, а навіть підвищує їхню дійовість, оскільки в усіх політичних реципієнтів допомоги вдома вже давно стоять комп’ютери та факси, а от живі гроші довіряти їм інколи небезпечно.

Ще один вид допомоги — численні інтелектуальні й навчальні проекти: семінари, «круглі столи», «мозкові штурми» (з одного з таких семінарів я і розпочав цей матеріал).

Третє — це мас-медійна підтримка в найшанованіших світових виданнях, із яких завжди можна організувати передрук у внутрішніх виданнях.

Ну і, звісно, четвертий козир — це монополія на знамениті плівки та практично необмежена можливість їх трансляції в Інтернеті й на відповідних радіостанціях.

Усе це багатство розгорталося та налаштовувалося на вибори, але сьогодні вже очевидно, що його застосовуватимуть у дуже зрізаному й куцому обсязі. Головна причина, природно, — це переключення уваги США з численних локальних тем на одну глобальну — боротьбу з тероризмом.

Якщо раніше Україна перебирала значну частину уваги відповідних штатівських інституцій як можливий буфер між Росією та цивілізованим світом і під це виділялися великі кошти, то тепер уже сама Росія стає новою буферною ексклюзивною забавою Сполучених Штатів як можливий санітарний бар’єр між тим самим цивілізованим світом та ісламським викликом. Якщо американським політикам вдасться іще раз ввести Росію в Афганістан як свого форейтора (що фактично вже відбулося), то це означатиме різке поліпшення відносин цих країн і перекидання ресурсів з інших проектів на зазначений напрямок.

(У цих умовах є лише один шанс повернути громадську увагу США до українського виборчого проекту — якщо на відомих плівках буде виявлено голос бін Ладена).

Відповідно, якщо раніше американська підтримка могла додати до рейтингу тієї чи іншої партії або лідера відсотків десять, то в нинішніх умовах я особисто не дав би й відсотка.

5. Нарешті, остання істотна особливість виборів 2002 — їх тотальна квазіпрофесіоналізація. Інакше кажучи, суб’єктами цих виборів і їх переможцями стануть в основному давно вже відомі люди. Ніяких нових облич ми вже не побачимо. Український політикум остаточно набрав вигляду або каст, або закритого акціонерного товариства. Це, на мій погляд, пов’язано передусім із тим, що в наш політикум досить складно потрапити (з фінансових, організаційних та інших причин), але головне — з нього ще складніше випасти.

Причина тут, мабуть, у тому, що в нас уже майже склалися юридичні й фінансові критерії та правила гри в політику, але майже немає моральних. Якщо в тій-таки Росії не горять лише рукописи, то в нас не горять і мости. Принаймні жоден з українських політиків, котрі намагалися спалити за собою мости або образивши своїх опонентів, або проявивши зухвалість до Президента чи неповагу до парламенту, так і не зробив цього.

Мабуть, відбулася вже певна загальнонаціональна селекція, й існуюча ситуація вже відібрала типажі, які хочуть, можуть і готові брати участь в українській політиці. І поки сама ситуація принципово не зміниться, персонажі залишатимуться ті ж самі. Тож, принаймні найближчим часом, ми і в політиці житимемо за Камасутрою, де змінюються лише пози, а не персонажі.

Ця пентаграма української виборчої кампанії дозволяє зробити глобальний і короткий прогноз. Наступні вибори принципово нічого не змінять в українській внутрішній і, ясна річ, зовнішній політиці. Зміни, безумовно, будуть, але пізніше, і приведуть до них цілком інші механізми, причини й персонажі нашого політичного життя, але про це розмова окрема.