Пам’ятка Єрмаку: що не так із мінськими домовленостями

08 лютого, 2022, 17:20 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Чим ризикує Україна, якщо влада піддасться на шантаж Кремля

Пам’ятка Єрмаку: що не так із мінськими домовленостями
© Sputnik/Mikhail Klimentyev/Kremlin via REUTERS

Напередодні наступної зустрічі радників лідерів країн «нормандської четвірки», які говоритимуть про долю України, проросійські пропагандисти закликають українців капітулювати й виконати всі вимоги президента Росії Владіміра Путіна. Тим часом із неофіційних джерел з'являється інформація як про підготовку прямих перемовин із підконтрольними Кремлю сепаратистами на Донбасі, так і про загрозу зради українських інтересів із боку наших західних партнерів. І все це відбувається на тлі світової «Карибської кризи-2», величезної концентрації військових сил Росії поблизу кордонів України, а також публічних погроз їх застосувати.

Саме час укотре обмінятися думками — в тому числі з керівником офісу президента України Андрієм Єрмаком, який відповідає за «нормандські» перемовини з Росією — щодо небезпек політичної частини мінських домовленостей, виконання яких шантажем вимагає від нас російська влада.

Пастка з історією

Слід нагадати, що мінський протокол («Мінськ-1»), Комплекс заходів щодо виконання мінського протоколу («Мінськ-2») та кілька супутніх їм документів було силоміць нав’язано українській владі після вторгнення російських регулярних військ на територію України з подальшими великими воєнними поразками України у 2014–2015 роках. Тимчасом «Мінськ-1» і «Мінськ-2» були підписані українською стороною так, що станом на сьогодні в України немає міжнародних чи національних правових зобов'язань їх виконувати.

Офіційний сайт Кремля

Російська влада ніколи офіційно не визнавала себе стороною цього конфлікту, як не визнавала і власних зобов'язань щодо «Мінську». Із моменту підписання цих домовленостей Кремль увесь час намагається виглядати посередником між підконтрольними йому сепаратистами і українською владою. Україна ж досі опирається такому брехливому позиціюванню.

Нагадаю також, що і Росія, і Україна всі роки цієї гібридної війни займаються, як висловився б Путін, «хронічним саботажем» виконання пунктів мінських домовленостей. Двома різними саботажами, бо обидві сторони з різних на те причин систематично не виконують різних їх пунктів.

У Кремлі, щоб продовжувати контролювати захоплені території, ігнорують пункти про виведення власних військ, найманців та військової техніки з Донбасу. Крім того, з метою шантажу періодично ігнорують і пункти про звільнення заручників, припинення вогню та наступальних дій.

Українська ж влада здебільшого ухиляється від виконання так званої політичної частини мінських домовленостей. І теж небезпричинно. Кремль загнав Україну в пастку ситуації, коли наша влада не може ані виконати, ані офіційно відмовитися від виконання цієї частини «Мінська». Бо перший варіант може спричинити справжню громадянську війну та/чи державний переворот із подальшою глибшою російською воєнною інтервенцією. А другий — як мінімум серйозну ескалацію під виглядом проросійських сепаратистів десь на сьогоднішній лінії фронту.

У Кремлі на свою користь використовують і український саботаж. Бо питання мінських домовленостей зараз відіграє парадоксальну роль аргументу в багатопланових торгах зі США, НАТО і країнами ЄС щодо перерозподілу ринку газу та перестановки меж військово-технічної присутності цих сторін у Європі.

Концентрація ж військових сил поблизу наших кордонів дає Росії ще й можливість «маленької переможної» воєнної операції у бік, зокрема, «неслухняного» Києва. Тож, як і в часи ухвалення мінських домовленостей, Кремль зараз вимагає виконати всі свої забаганки, тримаючи російський пістолет біля української скроні.

Проте нашій владі варто вчитися на попередніх помилках переляку перед сусідньою державою-терористкою. Оскільки виконання ультиматуму Кремля не менш небезпечне, ніж його невиконання. Чому? Відповідь — у самих текстах «Мінська-1» і «Мінська-2» за умови, що читач уміє моделювати логічні наслідки тих або інших подій.

Але, перш ніж навести приклади такого моделювання, необхідно зробити «ліричний відступ», переклавши цитату з інтерв'ю експомічника Путіна з питань окупації України Владислава Суркова, який називає себе співавтором мінських домовленостей:

Це одне з найвищих досягнень російської дипломатії… Власне особливий статус [окупованої частини Донецької та Луганської областей] — це те, заради чого це затівалося… Закон про особливий статус — це... Так, це закон України. Але це закон України про те, що на Донбасі не діють закони України… Це головне в цих угодах… Якщо їх [мінські домовленості] виконати по-максимуму... У російських та донецьких інтересах, так?.. То можна досягти того, про що я говорив, ще коли був на службі… Максимум, на що може претендувати Україна, на мій погляд, згідно з цими угодами — це так зване... те, що я називаю... символічним суверенітетом над Донбасом. Ну, приклад тут важко навести, але можна. Наприклад — Канада, Австралія. Там голова держави — …британський монарх. Але насправді, як ми розуміємо, це — ні про що, так? Але це там написано. І чи є при цьому Канада сателітом чи підлеглою територією Британії? Звичайно ж, ні. Тому десь у якомусь папері України може бути написано, що це типу їхня територія. Заради Бога!.. Це і є особливий статус.

Сурков це сказав у публічній розмові. Тому «скромно» промовчав, що Кремль має значно більше планів на Україну, ніж «Мінськ». І здогадатися про ці плани можна не лише з його недавньої статті, шмат якої нагадує мені опис ракової пухлини:

«Російська держава з її суворим і малорухливим політичним інтер'єром збереглася виключно завдяки невтомному прагненню за власні межі. Вона давно розучилася, а швидше за все ніколи й не вміла виживати в інший спосіб. Для Росії постійне розширення — не просто одна з ідей, а справжній екзистенціал нашого історичного буття».

Офіційний сайт Кремля

«Всі імперії роблять це», — виправдовує Сурков як злочини своєї держави, так і злочини власні. Виправдовує й анонсує нові.

Зміст і прогнози угоди з дияволом

Вищезгаданий «особливий статус» ще називають «особливим порядком місцевого самоврядування» окупованої частини Донбасу. І це, як каже Путін, — «по суті автономія», критерії якої прописано у відповідних пунктах «Мінська-1» і «Мінська-2». Причому важливо розуміти, що узаконення у правовому полі України сепаратистських «народних» «республік» потрібне не лише для забезпечення «права на мовне самовизначення», можливості їх автономного від центральної влади «економічного, соціального та культурного розвитку» і «транскордонного співробітництва з регіонами Російської Федерації» (пп. 2, 4, 6 приміток до «Мінська-2»). Бо Кремль цікавить не тільки збереження та зміцнення економічних зв'язків, впливу на освіту, культуру й ідеологію захоплених територій, — керівництво Росії прагне не втратити тут військову й політичну присутність.

Саме тому всі рупори російської держави вибірково наполягають на «покроковому» («поетапному») трактуванні виконання частини пунктів домовленостей, котрі стосуються амністії, виборів і демілітаризації. Згідно з кремлівською інтерпретацією цих процесів, «відновлення повного контролю над державним кордоном з боку уряду України» (п. 9 «Мінська-2»), «виведення всіх іноземних збройних формувань, військової техніки, а також найманців з території України» та «роззброєння всіх незаконних груп» (п. 10 «Мінська-2», п. 10 «Мінська-1») має відбутися вже після проведення місцевих виборів на окупованих частинах Донецької та Луганської областей (пп. 9, 12 «Мінська-2», п. 9 «Мінська-1»). Тобто у Кремлі хочуть, аби вибори на окупованій частині Донбасу відбувалися в умовах російської та проросійської військової присутності, під дулами російських автоматів.

Варто наголосити: процеси виведення іноземних військ і контролю над кордоном у текстах цих документів пов'язані з «територією України». Проте окупований і мілітаризований росіянами Крим Кремлю зручніше розглядати поза мінськими домовленостями.

Російське «поетапне» трактування диктує також, що амністія сепаратистів (п. 5 «Мінська-2» та п. 1 приміток до «Мінська-2», п. 6 «Мінська-1») теж мусить відбутися до виборів на окупованій частині Донбасу. А вже легалізована влада цих територій має формувати з них автономні від центральної влади України «загони народної міліції» (п. 7 приміток до «Мінська-2»). Причому формувати ці загони вочевидь із сепаратистів, котрі мають бойовий досвід. Бо Кремлю важливо продовжити керувати тут підконтрольними силовиками.

Та «покроковість» вимикається, коли керівництву Росії вона невигідна. Це стосується не лише невиконання пунктів про припинення вогню, відведення важкого озброєння, забезпечення моніторингу і верифікації цих процесів (пп. 1–3 «Мінська-2», пп. 1–2 «Мінська-1»). Всупереч «мінським домовленостям», уже сформовано «народні міліції» сепаратистських «республік», а Кремль наполягає на їх легалізації ще до виборів. Тому на практиці реалізація цієї частини «Мінська» може звестися хіба до певної реорганізації вже наявних «міліцій». Які до того ж — не правоохоронні формування, а офіційні збройні сили сепаратистів. Та прикриття для двох армійських корпусів об'єднань збройних сил південного військового округу Росії, що мають у своєму складі, крім місцевих мешканців, ще й російських найманців та кадрових російських військовослужбовців.

Але повернімося до проблем виборів, після яких незмінною залишиться і політика автономії. У мінських домовленостях завбачливо не передбачили період часу до місцевих виборів, необхідний, щоб нівелювати вплив пропаганди з боку насамперед російського телебачення та «віджатих» місцевих каналів. Наявні ж соціологічні дані з цієї частини Донбасу дозволяють прогнозувати, що навіть якби такі вибори були чесними, після них тамтешня влада залишиться проросійською. Тож лідери бойовиків і окупаційних адміністрацій після своєї легалізації в «українському» статусі не лише затвердять там наявні й підконтрольні Кремлю «народну міліцію», прокуратуру та суди (пп. 3, 7 приміток до «Мінська-2»), а й увірвуться в публічну політику, в тому числі всеукраїнського рівня.

Продовження цього плану певною мірою розкривають слова експолковника ФСБ, воєнного злочинця та колишнього головнокомандувача проросійських бойовиків Ігоря «Стрєлкова»-Гіркіна, який під час заходу депутата державної думи Росії Євгєнія Фьодорова в 2015 році стверджував, що план управління Україною принаймні тоді полягав у наступному:

«Якщо Донецьк і Луганськ повертаються у вигляді автономій, то Україна фактично стає федеральною державою. Таким чином ставиться запобіжник на її входження в НАТО. Росія отримує в особі автономних регіонів союзників і важелі впливу на Київ.»

Під важелями впливу Гіркін міг мати на увазі реалізацію пунктів 9 і 11 «Мінська-2», які передбачають створення конституційних гарантій існування автономії відповідних окремих районів Донецької та Луганської областей. На виконанні цих пунктів постійно наполягають політичні лідери та дипломати Росії. Проросійська партія України «Опозиційна платформа — За життя» обіцяла це в політичній програмі під час останніх парламентських виборів. А один із її лідерів, кум Путіна Віктор Медведчук, на своїх телевізійних каналах неодноразово пропонував назвати новий розділ Конституції — «Автономний регіон Донбас». Але доповнення ним Основного Закону України загрожує появою такого постійного конституційно-правового механізму як «право вето» проросійської автономії на рішення нашої центральної влади щодо, наприклад, участі держави в міжнародних військово-політичних та торгових союзах.

Тут час наголосити, що останні події яскраво свідчать: впливати на внутрішні й зовнішні процеси України керівництво Росії може і без внесення змін до нашої Конституції. Та й без ухвалення Верховною Радою бодай такого варіанта закону про автономію, який влаштував би Кремль. Наприклад, заступник міністра закордонних справ Росії Олександр Грушко під час пресконференції за підсумками недавнього раунду перемовин із керівництвом НАТО дав зрозуміти, що як аргумент використовував тезу про те, буцім будь-яка військова й військово-технічна допомога Україні з боку наших західних партнерів є порушенням мінських домовленостей. А Путін після пів року нарікань нашим західним партнерам на, мовляв, невідповідність «Мінську» українського законопроєкту «Про засади державної політики перехідного періоду», що стосувався реінтеграції окупованої частини Донбасу, все ж домігся його відкликання в обмін на зустріч радників «нормандської четвірки» 26 січня.

Проте думається, що з легалізованими «ДНР» і «ЛНР» у тілі української держави впливати на нашу політику Кремль міг би все-таки і швидше, і з меншими зусиллями. Бо вищезгадані приклади зараз можливі через насамперед загрозу великої війни в Європі.

План Б чи план А Путіна?

Наївно думати, буцім Кремль має лише один план на те чи інше своє стратегічне завдання. Коли ж відштовхуватися від розуміння, що одне зі стратегічних бажань російської влади — так чи інакше взяти під контроль усю або більшу частину України, то стає зрозуміло, що в Кремлі може бути кілька варіантів дій, залежно від реакції президента України Володимира Зеленського та його команди на шантаж. Ймовірно також, що існують плани, як підштовхнути Зеленського і його партію до тієї чи іншої реакції.

Ми з однодумцями дотримуємося теорії, що кремлівські гравці поставили й на сценарій примусу української влади до капітуляції, щоб спровокувати цим справедливі, з морального погляду, масові заворушення проукраїнської частини громадянського суспільства.

Опосередкованим свідченням цього можна вважати неадекватні максималістичні вимоги спікерів Кремля. Бо скидається, що ці вимоги сформульовано так, аби, в тому числі «роздраконити» активну частину наших громадян. Які, на відміну від російських, на владу в державі впливають.

Розглянемо це на прикладі проблематики примирення сторін.

У мінських домовленостях записано, що українська влада має «забезпечити помилування й амністію» та «звільнити від покарання, переслідування і дискримінації осіб», «пов'язаних з подіями» та «у зв'язку з подіями», «які відбулися в окремих районах Донецької та Луганської областей України» (п. 6 «Мінська-1», п. 5 та приміток до «Мінська-2»). Нормальна людина, яка вперше прочитає зараз ці цитати, подумає, що такі формулювання відіграють роль лише загальної декларації намірів, а вже у відповідному спеціальному законі має бути прописаний диференційований підхід до різних злочинів. Щоб якісь вчинки держава повністю простила, а, наприклад, катування й зґвалтування — ні.

Проте впродовж уже багатьох років гібридної війни що Путін, що Лавров, що дипломати й неофіційні перемовники Кремля нижчого статусу вимагають від України «амністію для всіх», «поголовну амністію», «амністію без жодних винятків», «амністію щодо всіх громадян, які там проживають», «повне амністування всіх, хто брав участь у бойових діях», «безумовну амністію всіх учасників подій (коли були воєнні дії)» і таке інше.

"МИНИСТЕРСТВО ВНУТРЕННИХ ДЕЛ ДОНЕЦКОЙ НАРОДНОЙ РЕСПУБЛИКИ"

І можна було б припустити, що це — торг у стилі приказки «будь реалістом — вимагай неможливого». Що, мовляв, коли українська влада піде на глобальні поступки, то в Кремлі, можливо, й змінять риторику. Припущення припущенням, та імовірнішою причиною все ж таки є небажання лякати сепаратистів, а також демонстрація їх підтримки в очах російського електорату Путіна. І тут слід підкреслити, що ці причини не зникли б навіть у разі істотних поступок нашої влади в питаннях узаконення проросійської автономії Донбасу! Логічно буде припустити також, що, навіть пом'якшивши вимоги, Кремль спробує зробити амністію максимально широкою для симпатиків, а також домагатиметься безумовної амністії для ряду особливо потрібних Кремлю людей.

Багатолітня жорстка манера перемовин із боку Кремля свідчить: «вимагатимуть неможливого» від України й надалі. «Особи, пов'язані з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей», з частини «Мінська-2», яка стосується амністії, можуть без жодного сум'яття трактуватися і як осілі на окупованих територіях суто російські громадяни — найманці, кадрові військові та спецслужбісти з паспортами «ДНР» і «ЛНР». Російська влада також зможе трактувати «участь» амністованої й легалізованої після виборів місцевої влади «у призначенні голів органів прокуратури та судів» (п. 3 приміток до «Мінська-2») як участь, максимально автономну від центральної влади України. А потім наполягати, щоб ці підконтрольні їй прокуратура й суди займалися питаннями амністії.

Як уже було сказано вище, відповідно до «Мінська-2», після тамтешніх виборів буде повністю або частково затверджено склад наявної «народної міліції» з амністованих бойовиків, які отримають статус українських правоохоронців і, мабуть-таки, вогнепальну зброю. Причому логічно припустити, що Кремль у перемовинах вибиватиме максимальну автономію цих загонів від правоохоронної системи нашої центральної влади.

Завершення ж імплементації мінських домовленостей означатиме і повне відведення українських військ на бази їхньої постійної дислокації мирного часу. А «народні міліціонери», а також бойовики без правоохоронного статусу та російська агентура у всій своїй чималій кількості почнуть користуватися свободою пересування по всій території України…

Тепер зробімо фантастичне припущення, що українці просто не помітили якогось вдалого кремлівського примусу нашої влади до капітуляції. Або ж що проукраїнська частина суспільства магічним чином простила всіх проросійських бойовиків — від катів, ґвалтівників і терористів до менш заплямованих комбатантів.

Чи врятувало б це від повномасштабної громадянської війни по всій Україні, крім хіба окупованого Криму й «Автономного регіону Донбас»? Ні. Бо мстилися б самі проросійські сепаратисти. Мстилися б та виконували криваві спецзавдання Кремля. Тож бої були б якщо й не серед білого дня на вулицях, то точно затемна біля під'їздів домівок.

Реалістичнішою реакцією на здачу країни ворогу був би швидкий і, ймовірно, кривавий державний переворот у столиці України. Причому його не зупинили б ані переляк від, наприклад, російського бомбардування Києва, ані навіть превентивні точкові арешти проукраїнських лідерів. Бо в країні досить багато розумних людей усвідомлюють не лише небезпеку тотальної амністії, а й згубність реалізації ідей автономізації та федералізації для України.

Тимчасом провокація таких подій може бути навіть не планом Б, а планом А Путіна. Бо імперській, авторитарній, фашизоїдній і поліцейській державі-сусідці захоплювати Україну значно легше тоді, коли наші країна й держава воюють між собою. Що показав ще 2014 рік.

Між штучними «або»

Отже, Кремль поставив Україну перед вибором — з'їсти нас швидко або повільніше. А з «видимих» варіантів майбутнього: глибша російська інтервенція, переворот чи громадянська війна.

Проте нав’язаний нам вибір між «або» і «або» — штучний. А декларована безальтернативність повного виконання мінських домовленостей безальтернативна лише тому, що керівництво Росії відмовляється від інших варіантів передомовитися, які були б не згубними для нас. Допитливий читач, наприклад, може легко знайти альтернативи, які рекомендували нашій владі проукраїнські громадські та політичні організації. Та й обидва останні президенти України і їхні команди теж уже пропонували як альтернативи «Мінську», так і свої трактування тих чи інших пунктів домовленостей і послідовності їх виконання.

Тож проблема — не в нас, а в російській владі, яка нам створює проблеми. І, зрештою, — в самій Росії, народ якої дозволяє їй вести імперіалістичні загарбницькі війни.

А українським владі та суспільству слід пам'ятати, що російськомовне гасло «Лишь бы не было войны!» як виправдання за потурання сильнішому не гарантує відсутності війни. Не гарантує і власного виживання чи вільного майбутнього для себе, близьких та нащадків.

Офіс президента

Слід пам’ятати: якщо можливостей виходу з глухого кута не маємо зараз, то вони можуть з'явитися в майбутньому. І бути готовими до настання цього майбутнього.

Тому інколи слід просто перечекати. Бо з заручника, коли терорист підняв усю свою зброю, — кепський перемовник.

Слід не піддаватися на вбивчий для майбутнього України тиск як із боку Кремля, так і з боку навіть наших західних партнерів (якщо такий уже є чи раптом виникне). Слід надалі пояснювати цим партнерам, що керівництво Росії саме порушує «Мінськ», причому найважливішу його частину. І слід чесно й аргументовано пояснювати їм, чому ми не можемо виконати той або інший пункт.

Слід систематично займатися обороною і, коли що, захищатися.

Далі буде…

Related video

Більше статей Михайла Лебедя читайте за посиланням.

Дивіться спецтему: У Міноборони Британії вважають, що метою Путіна є захоплення усієї України, але "Росія не досягла жодної зі своїх головних цілей" Одна з важливих невдач Москви - поразка в намаганні захопити стратегічно важливий аеропорт. Ймовірно, йдеться про атаку на Гостомель.  У США розповіли, скільки ракет Росія учора випустила по Україні При цьому там не вбачають підстав вважати, що ворожа армія просунулася вглиб країни, або на Захід  Це не вторгнення РФ на схід України, а повномасштабна атака з кількох напрямків – Кулеба Глава МЗС зазначив, що Україна продовжує захищатися. Зеленський закликав росіян висловити свою позицію у зв'язку із вторгнення РФ в Україну Президент України зазначив, що настав час вийти росіянам й заявити протести проти цієї війни Ворог зазнав серйозних втрат, буде ще більше – президент України Зеленський зазначив, що бої продовжуються.
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК