Мирний договір за результатами референдуму: чому цього не буде

В інтерв’ю «Суспільному» президент України Володимир Зеленський заявив таке: «Остаточно компроміси на переговорах між Україною та Росією буде вирішувати всеукраїнський референдум. Це стосується питань гарантій безпеки, тимчасово окупованих територій Донбасу та Криму».

Що може означати ця заява президента і чому, на мій погляд, референдуму, швидше за все, не буде, спробую пояснити читачу такими сімома аргументами.

1. Будь-які публічні висловлювання офіційних осіб української держави зараз розраховані на одразу кілька різних аудиторій. Увагу всього світу нині спрямовано на Україну, тому Зеленський через журналістів звертається не тільки до українців, а й до суспільств та урядів західних держав-партнерів, а також до керівництва Росії. Остання ж, нагадаю, і до повномасштабного етапу війни слідкувала за заявами з України, щоб одразу висунути нам і нашим партнерам свої претензії, а також обіграти це якось у сюжетах пропаганди для російського населення.

Тобто Зеленський, Єрмак, Подоляк і Арестович не можуть сьогодні щось сказати публічно так, щоб це почули лише українці. І водночас неможливо подати якийсь публічний сигнал у Кремль так, щоб українці цього не почули.

Виходячи з цього міркування, я стверджую, що меседж про референдум був публічним сигналом Кремлю, який подав президент, не побачивши проблеми в оголошенні цієї інформації і на внутрішню аудиторію. Питання, навіщо він це зробив? І тут резонно перейти до другого аргументу.

2. Слова про всеукраїнський референдум є свідомою переговорною позицією проти ультиматумів Путіна. Стверджувати це мені дозволяють відомості про нещодавню схожу історію — Зеленський уже казав про можливість всеукраїнського референдуму щодо Донбасу і Криму відразу після розмови з президентом США Джо Байденом в грудні минулого року. Пізніше радник голови офісу президента Андрія Єрмака Олексій Арестович у своєму інтерв’ю досить прозоро натякнув, що Зеленський так відреагував на тодішній тиск із боку когось з адміністрації Байдена, хто вимагав погодитися на умови автономізації окупованої росіянами частини Донбасу відповідно до кремлівського бачення політичної частини мінських домовленостей.

Із згаданого інтерв’ю Арестовича також можна зрозуміти, що тоді цей меседж Зеленський навмисно адресував як владі США, так і керівництву Росії. Мовляв, якщо тиснутиме і далі, то перекладу відповідальність за прийняте рішення на українську націю. Однак Зеленський і його команда насправді знали, що соціологічні опитування та внутрішньоукраїнська політична ситуація тоді показували: більшість українців проти легалізації проросійської автономії.

Офіс президента

3. Останні соцопитування в Україні також указують на те, що Кремль програє референдуми з «питань гарантій безпеки, тимчасово окупованих територій Донбасу та Криму». Бо ми — українці — природно виявилися не дуже зговірливими, коли росіяни нас бомблять, розстрілюють, катують, ґвалтують, виганяють зі знищених осель.

Результати проведеного в березні опитування дослідницької агенції Info Sapiens свідчать, що 79% українців виступають проти визнання частиною Росії раніше окупованих районів Донбасу, 75% — проти визнання Криму частиною Росії. Легко здогадатися, що всі ці люди також категорично проти того, щоб віддати росіянам Херсон, Маріуполь, Харків і всі інші населені пункти, які зараз атакують або днями окупували російські війська.

Щодо питання членства в Північноатлантичному альянсі та інших оборонних союзах. Хоча в українському суспільстві і спостерігається певне розчарування мірою допомоги нам із боку НАТО в цій війні, а українська влада сьогодні дійсно відкрито здійснює політику підготовки настроїв суспільства до можливого виключення норм про курс на набуття повноправного членства в НАТО з Конституції України, але якби референдум на цю тему проходив зараз, то Кремль його також не факт, що виграв би. Дані Info Sapiens кажуть, що 56% українців виступають проти заборони Україні вступати в НАТО, а прийняти такий сценарій готові 30% опитаних. Березневе ж дослідження соціологічної групи «Рейтинг» показує, що вступ до НАТО підтримують 44% українців. Проте за продовження оборонної співпраці з НАТО без вступу виступають 42%, а за створення і участь у військово-політичному союзі з Польщею і Великою Британією — 85% опитаних. Тобто навіть якщо на гіпотетичному референдумі українці оберуть виключити пункти про НАТО з Конституції, вимогу Путіна про «нейтральний статус» усе одно буде проігноровано. Тим більше що військово-політичне керівництво України публічно виступає проти позаблоковості в питаннях оборони.

4. Росія відмовиться від проведення такого референдуму. Речник Путіна Дмітрій Пєсков уже прозоро натякнув, що президент Росії вважає свої ультиматуми важливішими за «якісь там внутрішньодержавні процедури» України. Відмовились у Кремлі від ідеї референдуму і після вищезгаданого меседжу Зеленського в грудні 2021 року. Спікерша російського міністерства закордонних справ Марія Захарова публічно відповіла тоді, що в окупованому Криму, мовляв, свій вибір зробили ще 2014-го, а на окупованій частині Донбасу Зеленський буцімто вирішив проводити цей референдум без участі тамтешніх жителів. А міністр закордонних справ Росії Лавров сьогодні вже уточнив, що «заяви Києва щодо проведення референдуму націлені на те, щоб затягнути переговорний процес».

Якщо відкинути брехню Захарової, то справжня причина цих тез проста — у Кремлі теж чудово знають, що там у тих українських соцопитуваннях. А щоб погодитися, треба, аби і попередні опитування їх влаштовували, і референдум відбувся за їхніми правилами, і результат було визначено заздалегідь. Коротше, псевдореферендуми на території, яку вони контролюють, з людьми, яких вони контролюють, — це російський ідеал. Нагадаю, що такий «референдум» окупанти зараз планують провести в захопленій Херсонській області.

5. Провести референдум у законний спосіб зараз нереально. Наша Конституція забороняє вносити в себе зміни про порушення територіальної цілісності чи ліквідацію незалежності України. Закони «Про правовий режим воєнного стану» та «Про всеукраїнський референдум» забороняють проведення референдумів під час воєнного стану. Останній закон додатково забороняє референдуми, спрямовані на порушення державного суверенітету та створення загрози національній безпеці України.

Закон «Про всеукраїнський референдум» також визначає, що на один референдум можна виносити лише одне питання. А вимог у Путіна, нагадую, більше однієї.

Тобто для того щоб реалізувати ультиматуми Путіна, зокрема щодо «нейтрального статусу» і українських територій, потрібно не лише Верховній Раді «вимкнути» правовий режим воєнного стану та внести зміни до вищезгаданих законів, а ще й провести окремий всеукраїнський референдум для того, аби змінити правила внесення змін до Конституції. В законний спосіб це все було б робити довго і без гарантій конкретних результатів. А в незаконний спосіб це все не дасть зробити наше громадянське суспільство. Отже, українська демократія вкотре сама себе страхує від капітуляції.

6. Провести референдум зараз неможливо технічно. Бо значні частини населення або потрапили в окупацію, або є зараз вимушеними переселенцями всередині країни чи біженцями за кордон. Тим, хто захоче провести референдум в умовах війни, потрібно буде організувати цих людей, організувати територіальні виборчі комісії та/або створити надійне програмне забезпечення для електронного голосування, знайти на все це кошти, прописати нові нормативні документи і домогтися їхнього ухвалення в парламенті… І все це — під ракетними і артилерійськими обстрілами та авіабомбами.
7. Відкладення війни буде використане ворогом для її продовження. Навіть якщо Путін раптом скаже, що готовий зупинити війну, щоб Зеленський провів референдум, то справжньою метою для такого кроку в очільника країни-агресорки буде пауза для перегрупування та залучення нових військових ресурсів у майбутніх атаках. І наше військово-політичне керівництво цю небезпеку усвідомлює.

Насамкінець хочу додати, що референдуми з гострих і болючих питань завжди політично розколювали суспільства. А такі розколи під час війни — ще небезпечніші. Тому нашій владі потрібно швидше усвідомити, що сліпо вірити в наявність її хитрого стратегічного плану в перемовинах із ворогом сьогодні готове не все наше травмоване війною суспільство. І що самотужки дійти до висновків, які я наводжу в цій статті, здатні, на жаль, теж не всі. Тож, попри справедливі обмеження, які сьогодні накладають перемовини на топ-спікерів держави, потрібно в спілкуванні з українською нацією все ж шукати альтернативні моделі комунікації та навіть просвітництва.

Більше статей Михайла Лебедя читайте за посиланням.