НОВА МЕКСИКА

«Демократія тим є добра, що при демократії не держава руйнує людину, а людина будує державу. І саму себе, і своє гідне життя, і гуманітарну ауру своєї нації».

Ліна Костенко. «Гуманітарна аура нації або дефект
головного дзеркала»

Я не випадково взяв епіграфом до цієї статті цитату з лекції Ліни Костенко, що була прочитана у Києво-Могилянській академії ще 1999 року. У цій лекції велика українська поетеса розмірковує над тим, як саме знайти українській нації своє гідне місце у світі, як в умовах жорсткої конкуренції між розвинутими державами перетворити Україну не лише на незрозумілу територію між Росією та Заходом, а й на гідну європейську країну.

Американці твердять, що демократія відрізняється від республіки тим, що люди, які мають владу, тобто обрані, несуть значно вищу відповідальність перед країною за її майбутнє, аніж звичайні громадяни. Саме з цією метою громадяни їх обирають. Отже, не просто кожна людина у демократії будує державу, а людина обирає кращого, який цю державу повинен будувати. Звичайні люди контролюють «будівничих» через інститути громадянського суспільства. Вони, «прості люди», у демократії теж повинні хотіти будувати державу, хоча їхня відповідальність є значно меншою, аніж відповідальність громадян «при владі». Ліна Костенко цитує також у своїй доповіді Монтеск’є, який говорив, що «спочатку треба бути поганим громадянином, щоб потім стати хорошим рабом». Отже, протягом цих 11 років, мабуть, ми всі були не дуже хорошими громадянами. І ті, хто при владі, і звичайні «прості люди».

У радянській тоталітарній державі, звичайно, були люди, які хотіли змін. Але та держава жорстоко розправлялася з такими людьми. Перебудова, розпочата радянською елітою, дала певну свободу громадянській ініціативі. Я пам’ятаю перші мітинги у Львові, коли людей розганяли, натравлюючи на них собак, перші публікації чорноволівського «Українського вісника», перші вільні розмови на інтелігентських кухнях. Але всіх цих рухів було замало для того, щоб якимось чином змінити державу і суспільство. Цього також було замало для досягнення української незалежності. Незалежність знову ж таки була здобута згори, оскільки було бажання старих комуністичних еліт знайти вихід із глухого кута соціалістичного господарювання і збагатитися. За іронією долі вони вибрали саме такий вихід. Якщо порівнювати стартові можливості України, Росії і Польщі на початку 90-х для проведення реальних суспільних змін, то можна побачити цікаві закономірності, які перш за все визначалися наступними факторами: наявністю національних еліт, досвідом державотворення та рівнем розвитку громадянського суспільства.

Росія по суті була правонаступником Радянського Союзу та Російської імперії. Найбільший інтелектуальний потенціал було зібрано в Москві, російська культура залишалася надзвичайно високо розвинутою, з нею ніколи так не розправлялися, як з культурою українською. Росіяни, які монополізували у Союзі усі контакти з Заходом, були готові до їх продовження. Я не хочу акцентовувати увагу на величезних російських природних ресурсах, завдяки яким Захід завжди з інтересом дивився на Росію, оскільки їхня відсутність в Україні не може бути виправданням для нашого сучасного стану. Разом з тим Росія завжди залишалася тоталітарною державою, і говорити про якісь особливі прагнення чи політичну культуру її громадян не доводиться. Отже, рівень розвитку громадянського суспільства в Росії був надзвичайно низьким. Після революційних перетворень 91-го року Єльцин почав замислюватися над формами побудови нового суспільного устрою. Те, що вийшло, можна назвати олігархічною монархією, поєднаною з феодалізмом регіональних князьків. «Круглий стіл» по-російськи полягав у пошуках перерозподілу колишнього державного майна. Одним з ідеологів цього перерозподілу був Чубайс. Ідеологія полягала не лише в економічних формах перерозподілу, а й у створенні механізмів домовленостей між різними олігархічними кланами. Саме тоді на чолі російської держави стала «сім’я», яка об’єднала навколо себе людей з різноманітними політичними та економічними інтересами. Пошук балансу між ними почали шукати з часів «семибанкірщини». Російські олігархи могли нещадно воювати один з одним. Війни між Березовським, Гусинським, Потаніним, Примаковим та іншими не припинялися, але ніхто з них ніколи не воював з «сім’єю». Навіть тепер Березовський із-за кордону може сварити Путіна, але ніколи не увійде у конфлікт з Єльциним. Сучасні політико-олігархічні групи, серед яких пітерські силовики Путіна, пітерські ринковики Чубайса з його СПСом, лідери «Альфи» або «Сибірського алюмінію», конфліктуючи між собою, грають за певними правилами. «Сім’я» продовжує, змінюючи конфігурацію оточення, шукати баланс. Разом з тим Путіну, не вступаючи в конфлікт із «сім’єю» вдалося налагодити стосунки з Заходом і розпочати процеси економічного реформування. Сучасний політичний устрій Росії є хитким. Російська державотворчість тримається на домовленостях між олігархічними та регіональними елітами, але все ж таки тримається.

«Круглий стіл» у Польщі носив зовсім інший характер. Польща, на відміну від України, ніколи не переживала таких хвиль національного терору і винищення національної еліти. Польща мала досвід побудови державності часів Пілсудцького. Польське суспільство, на відміну і від російського, і від українського було значно ближчим до того, що ми зараз називаємо громадянським суспільством. Польща одразу вибрала прозахідний шлях розвитку, створивши за західною моделлю законодавчий механізм чіткого розподілу влад. Польська культура, як і ро_сійська, протягом останнього сторіччя ніколи не мала жодних обмежень у власному розвитку. Порозуміння в Польщі, яке назвали «круглим столом» укладалося між старою комуністичною елітою і представниками «Солідарності», які по суті, стояли на позиціях розвитку західної демократії. Сьогодні політична ситуація у Польщі уже зовсім інша. До влади, як у багатьох колишніх соцкраїнах, приходять популісти, але вони уже не в силах щось змінити з двох причин. По-перше, поляки провели ефективну законодавчу, адміністративну, пенсійну, судову та інші реформи; по-друге, на Польщу, як, до речі, і на Угорщину, і на Чехію, і на Словаччину уже значно більше впливають численні західні інвестори, аніж власні політики.

Україна була і залишається у найважчій ситуації. Вона не мала власної еліти, оскільки все, що могло нею називатися, за останні сто років або розстрілювалося, або перетягувалося до Москви. Україна не мала власного громадянського суспільства, оскільки була частиною зрусифікованої тоталітарної держави. Україна не мала власної сучасної культури, за виключенням дозволеної псевдоетнічної шароварщини. Інфантильне українське суспільство дуже хотіло дешевої вареної ковбаси, але поняття не мало, що треба зробити, щоб вона раптом з’явилася. Разом з тим, на нашій території зберігався потужний науково-технічний, техно-інтелектуальний, промисловий та аграрний потенціал. Нас майже не знали в світі, на відміну від Росії, до якої ми входили. Ще ми мали трубу. Ця газова артерія і небезпека нових чорнобилів робила нас помітними для європейців. Пропустимо 11 років «державотворення». Зупинимося на штрихах до портрета тієї держави, яку ми побудували.

Отже, сьогодні ми живемо в одній з найбідніших європейських країн, яка за рівнем свого розвитку значно поступається майже всім сусідам. Наші громадяни, що виїхали на заробітки, складають ледь не найбільші національні меншини у Португалії, Іспанії, Греції, Польщі, Чехії, Італії. Багато з них нелегально працюють і в інших країнах, зокрема в Росії. Нас сприймають на Заході як країну, у якій не лише вибухають атомні станції, а й падають свої літаки і підбивають чужі, де Президента підслуховують усі, кому не лінь, а він наказує розправлятися з багатьма, на кого впаде око. Західний бізнес оминає Україну як незрозумілу варварську територію, а російський почувається тут як у себе вдома, навіть краще. Наші політики постійно розчаровують власних виборців і воюють одне з одним, шукаючи підтримки або на Заході, або в Росії. Ми слухаємо лише російську музику, читаємо російські блокбастери і дивимося російські серіали. Деколи ми ще дивимося американські фільми. Ми ще відомі у світі наркомани, повії та носії СНІДу. Фактично у сучасному геополітичному розподілі Україна перетворилася на бідну проросійську Мексику, набагато біднішу, аніж справжня, проамериканська. Російський бізнес приватизував найбільші нафтопереробні заводи, кольорову металургію. Фактично вирішено питання із контролем над газопроводом. Активно відбувається приватизація росіянами енергетики та машинобудування. Ці процеси виглядають незворотними, оскільки, якщо ми самі не в стані розвивати власну економіку і не в стані залучити до неї західних інвесторів, то краще, щоб вона працювала знаходячись у російській власності. Щоправда, Росія ніколи не буде зацікавлена у розвитку або збагаченні українського суспільства та громадян. Скоріше, навпаки, — бідним населенням дешевше керувати, а дешева робоча сила потребує менших капіталовкладень. Опоненти можуть зауважити, що будь-які інші інвестори теж були б зацікавлені у збідненні нашої країни. Це не зовсім так, оскільки у європейському співтоваристві законодавчо закріплені умови по забезпеченню мінімального рівня життя їхніх громадян, а країни мають рівні права. Отже, наша альтернатива (чи безальтернативність?) виглядає максимально просто: або бути проросійською бідною Мексикою, у якій російська влада і російські іміджмейкери, як у відомих американських фільмах про своїх південних сусідів, будуть ставити власні маріонеткові уряди, або бути у ЄС. Можливий, звичайно, варіант, у якому Україна могла б, поступово наближуючись до ЄС, залишатися поки що поза межами європейського співтовариства, продовжуючи те, що ми раніше називали багатовекторною політикою і, що, насправді, було відсутністю зовнішньої політики. Сьогодні, після касетного скандалу, про багатовекторну політику, схоже, можна на якийсь час забути. Одновекторна економіка не передбачає багатовекторної політики. Вона не передбачає самостійної політики взагалі.

Якщо ми все ж зацікавлені у якійсь самостійній політиці, то відповідальність за неї повинна лежати не лише на першій особі, яку намагаються шантажувати і якою намагаються маніпулювати усі, кому не лінь, а й на тих, хто, власне, шантажує та маніпулює — і на владі, і на опозиції, і на бізнесі. Один мій знайомий поляк, коли дехто дуже вже захоплюється його країною, нагадує: «Польща — не Данія». Україна навіть не Польща і не Росія, тому український шлях може передбачати будь-які нетрадиційні реформи, якщо їхньою метою буде побудова країни, а не збереження себе улюбленого у будь-якому кабінеті на Печерську будь-якою ціною. Україні необхідна як інтелектуально сильна виконавча влада, так і політичні домовленості між олігархічними і регіональними елітами, які б могли забезпечити стабільність у роботі влади виконавчої.

Країну неможливо побудувати без власної буржуазії. Буржуазія не існує без ринку, тобто без конкуренції. Росія створила цю конкуренцію навколо «сім’ї», Польща — завдяки партнерству з західними (як, наприклад, бізнесмен Кульчик) або російськими (як бізнесмен Гудзоватий) партнерами. Україна лише знищувала власну буржуазію. Один клан боровся з іншим, і союзниками завжди були іноземні «партнери», які лише використовували цю боротьбу. На різних етапах конкуруючі політико-бізнесові сили намагалися створити монополію. Спочатку це була монополія Лазаренка, потім — спроби монополії «Трудової України», згодом — спроби монополії «соціал-демократів». Усі ці монополії закінчуються однак трагічно, але нічого не вчать ані українську політичну еліту, ані тих, хто до них прагне.

Україна неспроможна побудувати олігархічну монархію за російським прикладом. Є маленька надія, що це стане можливим після наступних виборів. Чи в змозі Україна побудувати політичну демократію за східноєвропейським зразком — із чітким розподілом влад, покаже найближчий час. Але українські «політики» так само не хочуть бачити власної і державної перспективи, як і українські «олігархи». Зараз взагалі складно сказати чи існують ще у цій корумпованій нашими спільними зусиллями бідній державі якісь державники у достатній кількості. Вони не можуть існувати у країні без національної самосвідомості. А її визначає культура. Останнім часом мені часто доводилося цитувати митрополита Андрея Шептицького, який говорив, що якби йому довелося вибирати між нацією з державністю та без власної культури і між нацією з потужною культурою, але без держави, то він би вибрав друге. Бо нація з культурою державу побудує, а нація без культури — її втратить. Це певною мірою пророчі слова для сучасної України.

Згадаємо початок 90-х. Саме тоді з’явилися на сцені перші українські зірки —Пономарьов, Скрябін, Руслана, Повалій, Білик. Тоді ми ще деколи могли побачити по телебаченню навіть Віктора Морозова або інтерв’ю з Юрієм Андруховичем. Той короткий спалах появи перших українських зірок уже майже згас. Навіть найпопулярніших з них не побачиш на екранах і не почуєш по радіо. Ми знову спостерігаємо трагедію культурного покоління. Щоправда, на російських екранах можна побачити зараз «Океан Ельзи» або «ВВ». Тільки тому їх чути і видно в Україні. Такі собі сучасні «Софії Ротару».

Відсутність власних героїв та зірок породжує відсутність власних цінностей. Політизація мовного і національного питання віддає одним партіям перевагу називатися українськими, а в інших це право відбирає. Монополія на патріотизм, монополія на проросійськість або прозахідність так само шкідлива, як і монополія у бізнесі для всіх учасників великої гри, позбавленої сенсу, під назвою «українська політика». Ті, хто заробляють собі капітал патріотичними гаслами, так само нічого не роблять для розвитку культури, як і їх політичні суперники. Наявність власних «зірок» і міфів не обов’язково повинна бути пов’язана із мовним питанням. Адже в Україні відсутня і російськомовна ідентична культура. Сучасні музичні телепрограми щоранку показують тільки російські кліпи. І деколи — ще західні. Те саме стосується українського кіно, театру, літератури. Я особисто завжди вважав, що без розвитку саме україномовної культури не можна побудувати державу. Але готовий прийняти і інші приклади. Англомовний «Бітлз» завжди вважався англійською групою, англійське кіно і література ніколи не вважалися американськими і були запорукою існування англійської культури і держави. Українські ринки повністю віддані саме російському державному інформаційному та культурному впливові. Українські російськомовні газети не мають такої змоги розповсюджуватися у Росії, як російські — у нас. Галузь культури — і масової і елітарної — регулюється законодавством. Жодна з українських політичних сил не пропагує і не готує ніяких законів, які б реально захищали національну культуру. Зате всі заробляють собі на цьому дешевий лицемірний авторитет, пропонуючи або захищати суспільну мораль, яку іншою рукою успішно розвалюють, або «стучати» один на одного за матеріальну винагороду. Протягом цього року (Року України в Росії) ми остаточно перетворилися на культурну провінцію Росії, доносячи до масової свідомості громадян головне послання — все найкраще у Москві, ми — частина Росії. Головне, що ніхто не понесе за це ніякої відповідальності. Хоча вина влади і опозиції у цьому суцільному розвалі культурних і національних цінностей абсолютно однакова. І перші, і другі дбають лише про те, щоб електронні медіа надавали їм слово, забуваючи що окрім них у цій державі живуть інші люди, які завдяки їм забувають, де саме вони живуть.

Це національне лицемірство, яке уже стало модою і навіть нормою поведінки, призводить до трагічних наслідків. Остання катастрофа з львівським літаком та її політичні наслідки є найяскравішим свідченням розкладу усієї системи влади і моралі. Спочатку органи польотного регулювання дають дозволи літати над людьми, місцева влада теж цього не заперечує, військові дозволяють польоти без репетицій на неперевірених літаках, заливають забагато пального, льотчики безвідповідально поводять себе у повітрі над головами тисяч людей. Винні всі. І голова комісії, який повинен був би наперед знати про стан нашої безпеки і оборони, і цивільні та військові відомства, що відповідали за ці польоти, і місцева влада. Вона ж заперечує свою вину. Юридично я навіть схиляюся думати, що місцева влада не винна, і що з нею хочуть розправитися з політичних міркувань. Але з моральної точки зору і з точки зору здорової людської логіки я не можу зрозуміти одного: невже, знаючи про польоти над містом військових літаків, мер не міг передбачити, що цей літак може впасти на голови тисяч людей? Я розумію мера і депутатів, які хочуть його захистити, задаючи запитання «а судді хто?», але виникає інше запитання: «Чим підсудні кращі від суддів?» Вони будуть ще довго намагатися помінятися місцями, змінювати суддівську мантію на арестанську робу, доки не прийде «лісник», який всіх розсудить… Хто буде цим «лісником» і чи буде він українським, що він зробить з цією країною і з цими елітами — залишається поза свідомістю і знанням самих еліт.

Закінчу знову цитатою з Ліни Костенко: «Держава — це система, яка зберігає себе. І якщо ми держава, а отже, система, то чому ж ми дозволяємо її розвалювати?..»

P.S. «Ви знаєте, — говорив мені відомий львівський філософ Мирослав Маринович, — живучи в Україні не можна мислити раціонально. Навіть у найгірші часи обставини завжди складалися так, що допомагали нам вижити і зберегти себе.»