Із практики «демократичних реформ»

Скандал з частотами телеканалу ТВі триває. Наша справа зараз перебуває у Вищому адміністративному суді, і рішення в ній має бути прийняте відповідно до закону протягом найближчих двох тижнів. Вищий адміністративний суд — знову ж таки, якщо керуватиметься законом, — повинен скасувати абсурдне рішення Київського міського апеляційного суду і, відправивши справу на новий розгляд, дозволити нам мовлення в ефірі. Підстав для цього більш ніж достатньо. По-перше, Апеляційний суд визнав додатки до наших ліцензій такими, що втратили силу. А закон імперативно стверджує, що ліцензія може втратити чинність лише у зв’язку із закінченням терміну її дії. Додатки ж до ліцензії взагалі не можуть втратити силу ні за рішенням суду, ні за рішенням будь-якого іншого державного органу. Тому що таке рішення, згідно із законом, називається цензурою, а цензура в нас заборонена. І, крім того, у додатках до наших ліцензій, що їх незаконно скасував Апеляційний суд, вказані не тільки частоти, які прагнуть забрати в нас канали, що належать голові СБУ Валерію Хорошковському, а й інші частоти, отримані нами на попередніх конкурсах. Апеляційний суд, не спираючись на жодну з норм закону, обмежив не тільки наше мовлення, а й мовлення ще сімнадцяти інших телекомпаній, три з яких також подали касаційні скарги до Вищого адміністративного суду. Це ТКБ «НБМ», ТРК «Експрес-інформ» та телекомпанія «СТБ». Незважаючи на нашу очевидну правоту, нам важко сподіватися на справедливий розгляд скарг, доки суди, після так званої судової реформи, прямо залежать від Вищої ради юстиції, членом якої продовжує залишатися власник найбільшого у країні медіахолдингу, голова СБУ Валерій Хорошковський, чиї канали ініціювали організацію заборони нашого ефірного мовлення. Якщо для наших колег, у яких також відібрали право мовлення на деяких частотах, судове рішення не є фатальним, то для нас неможливість мовлення в ефірі ставить під загрозу виживання телеканалу ТВі. Адже суд спробував забрати всі до єдиної наші частоти. Мовлячи лише в кабелі та на супутнику, ми не можемо бути самоокупними, а отже, мусимо або постійно дотуватися, або закритися, зазнавши мільйонних фінансових збитків і звільнивши десятки відомих усій країні журналістів.

Нашу суперечку з Хорошковським, який після численних ефірів на українських телеканалах з участю особисто глави СБУ став публічним і персоніфікованим, влада намагається представити як звичайний бізнес-конфлікт. Можливо, група «Інтер» справді боїться конкуренції з нашого боку. Наші рейтинги постійно зростають, і серед активного міського населення ми регулярно випереджаємо за телепереглядом не тільки всі українські кабельні канали, а й, наприклад, державний телеканал УТ-1, що має найбільше у країні ефірне покриття. Але складно назвати суперечку комерційною, коли в ній використовується адміністративний ресурс. Концерн РРТ незаконно відмовляється транслювати наші програми, за мною, як і за нашими журналістами, ведеться стеження, що його відмовляються розслідувати і прокуратура, і міліція, і СБУ.

Фактично, ми публічно відчуваємо на собі всі принади останніх «демократичних реформ» української влади. Ми не можемо домогтися справедливого судового рішення після «демократичної судової реформи», ми не можемо домогтися розслідування зафіксованих і знятих на відео фактів незаконного стеження за журналістами через те, що правоохоронні органи позбавлені будь-якого контролю і з боку опозиції, і з боку суспільства.

На що ми розраховували, вкладаючи в медіа серйозні інвестиції і беручи участь у конкурсах на частоти? Зовсім не на перемогу Тимошенко, як це стверджують деякі сьогоднішні прихильники Партії регіонів. Бо і Тимошенко, і Ющенка, які на той час були владою, ми критикували значно більше, ніж тих-таки регіоналів. І це природно, оскільки останні були опозиціонерами. Особисто я не сумнівався, що Янукович набере більше голосів, але вірив також у те, що країна залишиться демократичною, бо Тимошенко та іншим опозиціонерам вдасться не тільки контролювати владу в парламенті, а й, можливо, створити власний уряд. Рішення Конституційного суду про можливість створювати коаліцію «тушками» вже поклало край надіям на збереження тих слабких паростків демократії, які народилися за такої недосконалої попередньої влади. Знищення незалежності судів стало наступним кроком до побудови «нового суспільства» — вертикально інтегрованої системи, що залежить від однієї людини, а точніше — від її оточення. Після цього було не просто повернення до Конституції 1996 року, саме собою, м’яко кажучи, спірне, а й виведення силових органів, і насамперед СБУ, з-під парламентського та громадського контролю, — чого не було навіть при Кучмі, який, використовуючи схожу вертикально інтегровану систему, все ж таки не тільки будував систему стримувань і противаг у власному оточенні, а й спирався на консенсус різних регіональних еліт, сприймаючи країну як різноманітний, але єдиний організм.

Нова система влади будується інакше. На чолі — лідер з абсолютною владою, який, на відміну від Кастро чи Чавеса, не має такої ж всенародної підтримки, бо його оточення не замислюється над необхідністю цієї підтримки, утримуючи владу виключно на страху. Навколо — півтори олігархічні групи, які намагаються збагатитися швидко-швидко, доки Захід і партнери не встигли остаточно ізолювати країну, і, мабуть, сподіваючись на подальшу безкарність.

Але така система збагачення у країні, в якій, на відміну від Венесуели чи Росії, немає ресурсів для задоволення власних і народних апетитів, призводить, природно, до різкого зубожіння й невдоволення громадян. Якщо взяти до уваги ігнорування культурних потреб цих громадян, більшість яких виховані в українських традиціях, як для влади неважливих, — можна припустити, що фінал такої державної конструкції буде драматичнішим, ніж фінал системи, побудованої Кучмою.

Саме тому, хоч як це дивно, така система повинна не влаштовувати не тільки Тимошенко, Тігіпка, Яценюка, Гриценка та інших демократичних лідерів, а й насамперед самого Януковича. Він, як ніхто інший, мав би бути зацікавлений у тому, щоб хоч один, хай не конституційний, а громадський, інститут задовольняв потребу українського суспільства і контролював інші державні інститути. Таким інститутом можуть бути тільки засоби масової інформації. І якщо президент погодиться все-таки зустрітися з журналістами нашого телеканалу, про що ми просили неодноразово, ми спробуємо йому це пояснити. Якщо ж такої зустрічі не буде, ми й далі намагатимемося пояснювати це нашим глядачам і надавати слово всім відповідальним українським політикам.