Перебудова без стратегії

Усе, що нині відбувається з країною, нагадує легке дежа вю. У будь-якому разі, я як журналіст уже переживав ті часи, коли можна було, абсолютно не побоюючись за наслідки, жорстко критикувати можновладців, сподіваючись на те, що ось уже нарешті наше суспільство зміниться, і заживемо ми, як більшість європейських країн, більш-менш справедливо й більш-менш заможно. Цей період тривав досить довго — десь із 1985-го до 1998-го і захопив два історичних етапи, послідовно пов’язаних між собою, — перебудову і перший етап створення української держави. Потім Леонід Данилович Кучма жорсткою рукою навів «новий порядок», і весь цей «бардак» припинився. Етап, із яким у мене пов’язані найтепліші спогади, для більшості моїх співгромадян асоціюється з абсолютно іншими речами — нестабільністю, зубожінням, крахом підвалин.

Усе, що відбувається нині, і навіть те, що відбувалося з 1985-го до 1998-го, мої батьки бачили ще раніше — за часів хрущовської відлиги. Та сама дозволена свобода слова в можливих тоді формах, відлига, розвінчання культу особи колишнього лідера, підтримка інтелігенцією ліберальних змін і здивування більшості громадян країни — а що ж насправді відбувається? І падіння економіки. І ще — часткова наступність еліт. Для Хрущова батьком рідним був Сталін, для Горбачова — усе політбюро ЦК КПРС, як, власне кажучи, і для Єльцина, і для Кравчука, і для колишнього парторга Кучми.

Як і для Віктора Андрійовича Ющенка. Між Хрущовим, Горбачовим і Ющенком дуже багато спільного. Всі вони справді намагалися зруйнувати недосконалий автократичний (а в деяких випадках — диктаторський) стиль керівництва своїх попередників. Це неможливо було зробити без підтримки інтелігенції та преси, які й мали пояснити заляканому суспільству, що «так жити не можна». Проте на наступне запитання — а як можна? — ні Хрущов, ні Горбачов, ні Ющенко відповісти не могли. Ці внутрішньо м’які «ментальні українці» (адже вони справді всі, так чи інакше, пов’язані з українством) щиро вірили, що досить зупинити автократію чи диктатуру, трохи модернізувати існуючу систему, не змінюючи її докорінно, і все само собою налагодиться.

Однак недиктаторська влада, яка не спирається на сильне громадянське суспільство, котра не реформує жорстко, шокуюче та докорінно економічний і політичний устрій, що склався, не може бути сильною. Колишні еліти модернізуються і повертаються. Хрущова зняли з допомогою внутріпартійного перевороту, те саме сталося і з Горбачовим. Проте для того, щоб зняти Горбачова, довелося зруйнувати ту слабку країну, яку він очолював.

Україна сьогодні як ніколи близька до повторення долі колишнього Радянського Союзу. Янукович і Тимошенко так само, як колись Єльцин і Кравчук, знаходять підтримку в різних частинах країни, розділеної культурними цінностями, мовою та історичним досвідом. Горбачов не розумів і не хотів прийняти того, що нова спільнота — «радянський народ» — так і не сформувалася на всій території Союзу. Українські еліти сьогодні, здається, також не до кінця розуміють і не хочуть прийняти того, що Україна — різна, багатокультурна, багатомовна й розділена різним історичним досвідом.

Проте основна подібність між часами лідерства Хрущова й більшою мірою — Горбачова з днем сьогоднішнім полягає, мабуть, у тому, що суспільство, яке прагне змін, так і не отримало виразного послання від лідера (або правлячої еліти) про те, яку країну вони пропонують побудувати. Власне кажучи, такого послання не готував і Кучма. Проте Кучма побудував власну систему управління державою, завданням якої був перерозподіл суспільних благ на користь кількох регіональних чи сімейних груп.

Мій приятель, який розпочав бізнес за часів перебудови, і побудував фірму, що стала лідером у своєму сегменті ринку, голосував за Ющенка й поповнив ряди тих, хто в ньому розчарувався. Причина розчарування — відсутність зрозумілих перспектив розвитку країни. Він як підприємець розумів: для того щоб побудувати успішну компанію, необхідно розробити стратегію. Простіше кажучи, політична еліта має запропонувати громадянам стратегію, а ті можуть її або підтримати, або ні на чергових виборах. Звичайно, ця стратегія має базуватися на цінностях, які суспільство розділяє від початку.

Ні в Горбачова, ні в Ющенка не було стратегії. Проте для їхнього часткового виправдання можна сказати те, що й у суспільстві, яким один їх них керував, а другий керує, зруйновані об’єднуючі цінності.

Україна знаходиться між двома країнами, їхній досвід, їхня історія мають бути для нас повчальними. На Заході — Польща. Після краху соціалізму польське суспільство було об’єднане спільними цінностями. По-перше, релігійними. Роль костьолу там не було знівельовано до того ступеня, до якого в нас було знівельовано роль церкви. По-друге — економічними. Більшість поляків хотіли жити в умовах вільного ринку, бути членами НАТО і Євросоюзу як європейських інститутів, у співробітництві з якими можна відстояти цінності, за котрими поляки хотіли жити.

Польська еліта, незалежно від політичних переконань (спочатку «праві», на чолі з «Солідарністю», а потім і «лівий» Квасьнєвський) послідовно реалізовували стратегію вільного ринку та євроінтеграції. Сьогодні в Польщі інша еліта — дивовижно схожа на еліту українську, почасти популістська, і також без зрозумілої стратегії. Там, як, утім, і в нас, сьогодні це однаковою мірою стосується як влади, так і опозиції. Однак польське суспільство, яке досягло своїх цілей, сьогодні може на якийсь період собі це дозволити. Обсяг внутрішнього валового продукту в Польщі втричі більший, ніж в Україні. При цьому потенціал нашої економіки, природно, значно вищий за потенціал поляків. Однак саме відсутність стратегії, зокрема, і геополітичної, й далі гальмуватиме розвиток українського ринку.

Незалежно від того, членами яких економічних і політичних союзів ми будемо, необхідно зрозуміти, що світова економіка розділена сьогодні між глобальними ринками Японії, Китаю, Індії, США, Євросоюзу та Росії. Відсутність стратегії призведе до неконтрольованого поглинання нашої економіки одним із цих ринків, якщо ми самі не визначимося, яке партнерство для нас найвигідніше й не виробимо принципів цього партнерства. Безумовно, для цього необхідно враховувати національні особливості нашого розвитку. У газеті «Дело» було опубліковане інтерв’ю з генеральним директором у раді ЄС Клаусом Гретшманном, котрий описує п’ять різних соціальних моделей, що діють у Євросоюзі. Це південна модель сімейного капіталізму, що існує в Греції та Італії, північна модель соціальної держави шведського типу, британсько-ірландська модель, традиційна модель із посиленою роллю держави, прийнята у Франції, і модель, зоорієнтована на консенсус, за якою живуть Німеччина та Австрія.

Стратегічною метою всіх перерахованих держав стало створення загальноєвропейського ринку. Тобто проблеми безпеки та економіки змогли об’єднати нації, які воювали між собою впродовж століть.

Тому дивно, що українські політики дотепер не в змозі виробити стратегію, яка об’єднує Україну всередині себе, не кажучи вже про економічне об’єднання із сусідніми ринками.

Безумовно, політики — усього лише представники суспільства, яке деморалізовано розпадом усталених цінностей і дезорієнтоване численними маніпуляторами. Проте це суспільство саме таке. Тому приклад постсоціалістичної Польщі для нас важливий, але неприйнятний. Історична відповідальність української еліти сьогодні значно більша, ніж це було в тих самих поляків. Саме еліта має запропонувати суспільству єдині цілі та стратегію, які не суперечать українським історичним цінностям.

Те, що на Заході звикли називати стратегією, у нас, як і в Росії, називають «національною ідеєю». Газета «Известия» веде навіть рубрику про пошуки національної ідеї для Росії. Чи ведеться подібна дискусія в українському суспільстві? Для пошуку відповіді на це запитання досить ознайомитися з передвиборними програмами наших лідерів і політичних партій. Майже всі вони — приклади звичайного передвиборного популізму.

Блок Юлії Тимошенко, наприклад, серйозно стверджує, що дохід найманого працівника має складатися з частини прибутку підприємства, яка повинна належати цьому найманому працівнику. У програмі не уточнюється, хто відбиратиме частину прибутку у власників підприємств і яку саме частину блок збирається відбирати, прийшовши до влади для передачі цієї частини найманим працівникам. Цікаво також, яку частину прибутку від діяльності держави Україна, якщо така буде, планує отримувати лідер БЮТ, у випадку її обрання прем’єр-міністром як найманим державним службовцем?

Між принципами програм «Нашої України» і Партії регіонів узагалі немає істотної різниці. За тим винятком, що Партія регіонів пропонує більш глибокий варіант за назвою «Стратегія економічного розвитку України», в якому, крім наукових, але не досить конкретних пропозицій суспільних реформ, містяться і деякі цілком конкретні економічні пропозиції, як, наприклад, скасування ПДВ на поставки нафти та газу.

Юлія Тимошенко взагалі йде від конкретних зовнішньополітичних пропозицій, обіцяючи проводити зовнішню політику «в ім’я своєї нації», Віктор Янукович пропонує активізувати роботу з формування ЄЕП, обіцяючи підписати документи про спрощений порядок перетину громадянами кордонів, визначення правового статусу громадян і соціальних гарантій для осіб, які працюють у державах ЄЕП. Назвати подібні обіцянки проросійськими було б несправедливо. Понад те, Віктор Янукович пропонує «твердо стати на шлях зближення з Європою, осмислено культивувати моральні цінності Заходу».

І Ющенко, і Тимошенко, і Янукович обіцяють боротися з корупцією, усі вони обіцяють реформувати судову систему та обирати суддів, усі обіцяють знизити податки.

При цьому жодна з цих програм не є повноцінною стратегією з чітким визначенням цілей і термінів реалізації їх. Швидше, це набори більш-менш популістських, більш-менш наукоподібних гасел, які незрозуміло яким чином реалізувати.

У Віктора Ющенка наразі два помітних досягнення — певне підвищення рівня громадянських свобод, зокрема свободи слова, і розвал системи силової вертикально інтегрованої корупції, що виявлялася в жорсткому тиску на підприємців із боку фіскальних і правоохоронних органів. Щоправда, стало це результатом усвідомленої політики чи проявом слабкості сьогоднішньої влади — наразі незрозуміло. Адже сама корупція і зловживання службовим становищем, непрозорість дій чиновників нікуди не зникли. Брехня, що пронизала все суспільство, виявляється то в контракті про поставки газу, то в розкішному «Мерседесі» пана Івченка, то в системі хабарів, що продовжується, за призначення на ті чи інші посади. Корупція також є результатом відсутності стратегії для України. Хто має розробити таку стратегію? Можливостей і потенціалу поодиноких спеціалізованих «фабрик думки», таких як Центр ім. Разумкова чи центр під керівництвом Віри Нанівської для цього явно не досить без політичної волі як вищого керівництва країни, так і політичних партій і політичних еліт. А подібного бажання, схоже, у влади наразі немає. Відсутність послідовного, прозорого і зрозумілого плану реформ і кардинальної зміни методів управління за законами розвитку суспільства може призвести тільки до чергової популістської диктатури.