Не тільки ковід та Росія: чого українці бояться у майбутньому

Страх не варто брати за дороговказ для майбутнього країни. Проте розуміння загроз може спрацювати як «захист від дурня».

Традиційно до 24 серпня Фонд «Демократичні ініціативи» проводить велике дослідження, присвячене досягненням і втратам за роки новітньої державності. Проте на 30-ту річницю проголошення незалежності важливо не лише дивитися у «дзеркало» громадської думки, щоб бачити свої внутрішні переваги й вади. Надзвичайно важливо зазирнути у «вікно у світ» і порівняти, наскільки ми схожі чи відрізняємося від близьких та далеких сусідів, чи поділяємо сподівання і стурбованості щодо майбутнього.

Тому нинішнього року ми вдалися до експерименту: вирішили запитати у співвітчизників, які загрози для України вони бачать на наступні 10 років.

В основі нашого експерименту лежало кілька міркувань.

По-перше, досвід попередніх 30 років навчив, що не варто нехтувати поглядом за обрій. Загрози, що 15–20 років тому більшості здавалися примарними (як, наприклад, російська агресія) чи навіть фантастичними (всесвітня пандемія), мало не зруйнували державу. Тоді як нав’язувані страхи (мовна й міжетнічна ворожнеча) тільки відвертали увагу та зусилля від важливіших питань.

По-друге, нас підштовхувало прагнення порівняти настрої в українському суспільстві з громадською думкою в інших країнах. Зокрема, ми звернули увагу на регулярні дослідження настроїв у різних куточках світу, які проводить американський Pew Research Center. Хоча американські колеги проводять опитування про нинішні загрози (у 2018-му та 2020 рр.), а наші запитання — про майбутнє, ми включили до переліку проблеми, які точно не втратять актуальності в середньостроковій перспективі.

По-третє, ми сподіваємося, що результати цього дослідження та порівняння України з іншими країнами, з нашими партнерами й ворогами, спорідненими і далекими суспільствами дозволить і громадянам, і політикам розсудливіше розпорядитися часом та обмеженими ресурсами, аби зустріти 40 річницю незалежності більш розвиненими і в безпечнішому міжнародному оточенні.

Ковід, клімат, енергетична залежність

Саме така черговість загроз майбутнього, які викликають стурбованість найбільшої кількості наших співвітчизників. І цим ми дуже схожі на західні суспільства. Наприклад, згідно з опитуванням Pew влітку 2020-го, 78% американців теж вважали поширення інфекційних хвороб найбільшою актуальною загрозою. Аналогічне ставлення продемонстрували й жителі Франції (74%) та Іспанії (78%).

На нашу думку, це можна пояснити потрясінням, яке переживає наше суспільство внаслідок зіткнення з небезпечним і слабко передбачуваним коронавірусом. Можемо навіть припустити, що цей шок матиме не менший вплив, ніж агресія Росії у 2014 році. Тоді багато людей у південних та східних регіонах пережили справжню світоглядну кризу, хтось і досі не знайшов із неї виходу.

Тепер люди знову опинилися сам на сам із багатьма проблемами, зумовленими епідемією, карантинними обмеженнями, вакцинаційною кампанією. Ймовірно, ця криза призведе до ще одного повного політичного перезавантаження на найближчих президентських і парламентських виборах. Ковід уже привів лівоцентристів до влади в Німеччині та Норвегії, створив інтригу на виборах в Угорщині та Франції. Не варто сподіватися, що це омине українську владу.

Проте загалом для європейців усе-таки більш загрозливим виглядає глобальне потепління. І насамперед — для жителів європейського півдня: по 83% опитаних в Італії, Іспанії та Франції відзначили зміну клімату як найважливішу. Хоча загалом в Україні частка опитаних, які остерігаються довгострокового негативного впливу кліматичних змін, менша (74%), однак українці із західних (79%) та південних (84%) областей згадують про ці наслідки не рідше, ніж жителі Апеннінського чи Піренейського півостровів.

Можна припустити, що наслідки глобальної зміни клімату громадяни відчуватимуть із кожним роком дедалі гостріше. А це означає, що вільна наразі ніша «зелених» рухів ставатиме привабливою як для нинішніх, так і для нових політичних проєктів та лідерів. Зважаючи на те, що найбагатші українці є водночас власниками найбільших промислових забруднювачів, захищених ланцюжками офшорних компаній, нові «зелені» виглядатимуть переконливіше як прибічники високого оподаткування та борці з офшорними схемами.

Важко сказати, чи відрізняємося ми від західних суспільств у питанні енергетичної залежності. Зазначену проблему як значущу в майбутньому назвали 70% українців. У Європі це питання розглядається переважно в контексті політичних дій, покликаних уповільнити зміну клімату та відмовитися від традиційних енергоносіїв (вугілля, нафти, природного газу).

У квітні 2021-го, згідно з опитуванням «Євробарометра», 70% європейців погодилися з тезою, що зменшення імпорту викопних видів палива позитивно вплине на стан енергетичної безпеки та економічну стабільність ЄС. Це серйозний сигнал для всіх європейських політиків, незалежно від їхньої оцінки ролі Росії в енергозабезпеченні Європи. І це добрі новини для українських дипломатів, які не втомлюються нагадувати про згубність російського енергетичного впливу

Але чи будуть українські політики такими ж чутливими до стурбованості своїх виборців, як і їхні європейські колеги? Скажемо напевно лише одне: політична сила чи лідер, котрий запропонує чіткий і реалістичний план повного заміщення російських енергоносіїв, матиме стабільну суспільну підтримку протягом 2–3 наступних виборчих циклів.

Між США і Росією. Китай у тіні

У 2018 році американські соціологи поцікавилися в респондентів із 26 країн, чи сприймають вони зростання впливу та влади США, Росії і Китаю як загрозу. Хоча відтоді в Америці змінився президент, порівняння результатів тодішнього й нашого опитувань дає певну поживу для роздумів.

Отже, близько двох третин наших співвітчизників бачать проблему в зростанні сили і Вашингтона (65%), і Москви (62%). Очікувано також, що респонденти із західних областей частіше згадують Росію, а з південних — США як проблему для майбутнього України. Однак цікаво інше: двоє з трьох респондентів, які остерігаються впливу США, так само не в захваті від сильної Росії. І найбільше таких серед людей, котрі не хочуть приєднуватися ні до ЄС, ні до Митного союзу.

Оскільки ми запитували людей про бачення на наступні десять років, в міжнародній ситуації мають статися по-справжньому кардинальні зміни, щоб думка про США чи Росію змінилася на краще. Тим часом у нас переважають настрої як у країні, котра перебуває в облозі і не має справді надійних союзників. Це ще не прагнення ізоляції та відмежування від зовнішнього світу, але доволі сприятливі умови для популістів, які заграватимуть із відчуттям образи на зовнішній світ, вказуватимуть на «зовнішніх ворогів» як «причину» політичних, економічних і безпекових невдач.

Ставлячи на один щабель «диктат Європи», «вашингтонський обком» і «руку Кремля», проповідуючи «жорстку» чи «прагматичну» розмову з великими державами, національні лідери здобуватимуть оплески й голоси, але втрачатимуть шанси для всієї країни. Не виключено, що ближче до 2024 року ми можемо побачити український варіант чи то Орбана, чи то Ердогана.

Проте шанси на нормальні відносини з розвиненою Європою нам потрібні, оскільки дві третини українців усе таки усвідомлюють загрозу і економічного занепаду, і нових глобальних економічних криз (по 64% опитаних). Ми вже неодноразово могли переконатися на власному досвіді, що розрахунок на власні сили виправданий лише тоді, коли стовідсотково не очікуєш удару в спину.

Два слова про Китай. Українці остерігаються його сили та впливу в майбутньому більше (47%), ніж жителі розвинених європейських країн, таких як Франція (40%), Німеччина (33%), Нідерланди (25%). І значно більше, ніж там, де Китай відзначився серйозними інвестиціями й позиками, як-от у Греції (38%) чи Угорщині (22%). Тож можемо тільки припустити, що оцінка Китаю українцями великою мірою залежатиме від поведінки самого Бейцзіна: нав’язування нерівноправних і невигідних умов чи контрактів закриє шлях для китайського м’якого впливу.

Небезпеки «сірої зони»

Нарешті перейдімо до загроз, які супроводжують країни, що тривалий час не можуть вирватися з кола бідності, корупції, поганої демографії, слабких внутрішніх стимулів для розвитку та надмірної залежності від зовнішньоекономічної кон’юнктури.

Попри все, громадяни не вірять, що Україні загрожує розпад (57% називають це дуже чи просто малоймовірною загрозою) та знищення демократії (50%). Це і тішить, і насторожує. З одного боку, війна з Росією згуртувала суспільство, вигнання Януковича — підтвердило віру українців у демократію. Однак утома від економічної стагнації та схильність голосувати за популістів лишає країну вразливою до нових політичних потрясінь.

Українцям невластива нав’язлива ксенофобія: більшість не бачить таких загроз як міжнародний тероризм (52%) чи наплив мігрантів із Азії й Африки (57%). Ці питання вже давно на національному порядку денному розвинених європейських держав, а ксенофобські партії засідають у парламентах Німеччини, Італії, Франції та Іспанії, правлячі еліти в Угорщині та Польщі заграють із такого роду гаслами й політиками. Але для нас ще довго більшою загрозою буде не імміграція чужинців, а еміграція мізків і робочих рук.

З нових загроз українці більше переймаються кібератаками з боку інших країн (51% вірить у таку загрозу), а зі «старих» — техногенними катастрофами (57%). Ці загрози тісно взаємопов’язані й мають бути серед пріоритетів планування та координаційної роботи Ради національної безпеки і оборони. Найважливіше ж те, що турбота про їх усунення навряд чи принесе голоси або зростання рейтингу. Але їх перетворення на реальні проблеми може поховати не один уряд і не одного президента.

І насамкінець про Росію. Сьогодні багато хто з нас (41%) вірить, що розпад Росії та пов’язана з цим процесом нестабільність на східних кордонах можливі в наступні десять років. Проте інша частина (44%) не дуже на це сподівається. Цікаво, що трохи частіше про можливість розпаду Росії згадують прибічники європейської та євроатлантичної інтеграції України. Для них країна-агресор — ще й символ занепаду та відсталості, марнування дорогих людських і матеріальних ресурсів задля хибних цінностей та цілей. Тож гасло «Геть від Москви!», суспільна вимога до політиків припинити будь-які контакти з небезпечною і внутрішньо слабкою сусідньою державою ставатиме дедалі вагомішим чинником політичного вибору. Можливо, навіть більш вагомим, ніж вимога знайти мирний, компромісний вихід зі збройного конфлікту задля повернення втрачених територій.

Більше статей Петра Бурковського читайте за посиланням.