На початку великого шляху?

Стратегічне рішення полягає... у постановці проміжної мети, яка була б найкоротшою ланкою на шляху до кінцевої мети і водночас відповідала б засобам, які є для досягнення останньої.

Російський стратег О.Свєчин

Українська трагедія зими 2014 р. - катастрофічний провал системи безпеки. Сектор безпеки України, тільки в державних структурах якого служать Батьківщині понад 700 тис. чол., не зумів захистити людей у самому центрі столиці від зазіхань на їхнє життя, честь і здоров'я. За дні вуличних боїв убито 88 людей. Структури безпеки не тільки не виконали своїх функцій, а й самі, своєю дією або бездіяльністю, поставили під загрозу права, свободи, інтереси й саме життя громадян України та іноземців. Згубна й протиправна політизація правоохоронних органів і військових формувань призвела до того, що в ситуацію було втягнуто сотні, якщо не тисячі, співробітників міліції, військовослужбовців, прокурорів.

Колишні керівники МВС і Генеральної прокуратури втекли, починається розслідування дій співробітників правоохоронних органів, що віддавали й виконували злочинні накази. Історія вкотре підтвердила гірку істину - якщо система безпеки держави нездатна надійно захистити життєво важливі інтереси людини, суспільства і держави, то вона сама перетворюється на пряму й безпосередню загрозу національній безпеці.

Аналіз причин і траєкторії, що призвели український сектор безпеки до такого стану, - завдання важливе й по-своєму навіть цікаве. Цій темі буде присвячено не одне дослідження, адже шлях до прірви розпочався не вчора й навіть не в 2010-му: гучні заяви, що маскують відсутність ефективних реформ, лунають понад десять років. Завдання цієї статті - запропонувати можливий підхід до проведення перезрілої реформи й створення справді ефективної системи забезпечення національної безпеки України.

Насамперед слід чітко відповісти на запитання: в якому середовищі безпеки ми змушені діяти і які є загрози життєво важливим інтересам України? Революційні події останніх трьох місяців укотре яскраво проявили основні загрози національній безпеці України - критично слабка держава і пострадянська суспільно-політична й соціально-економічна модель, що вже вичерпала себе. Найважливіший симптом слабкості держави, дисфункціональності її інститутів - усепроникна, практично тотальна корупція, боротьба з якою найбільше нагадує епічну битву бджіл проти меду. Нестримний популізм та імітаційність української політики, масове недотримання прав і свобод людини, нездатність до послідовного проведення зовнішньополітичного курсу, конаюча соціальна держава в країні переможної олігархії - ключові характеристики нашої пострадянської України.

У попередні роки досить сприятлива зовнішньополітична ситуація й серйозний економічний ресурс, що дістався у спадщину від попередників, так-сяк забезпечували існування цієї моделі. Нині ситуація змінилася кардинально - ресурси вичерпалися, а зовнішні гравці змушують Україну провадити більш послідовну політику.

Уже очевидно, що стратегічний курс України слід корегувати, а документи стратегічного планування, ухвалені 2012 р., потребують серйозного перегляду. Не візьму на себе сміливості виступити з розгорнутою пропозицією нагальних змін. Потрібна глибока професійна дискусія. Тим більше що наближається 20-та річниця підписання Будапештського меморандуму про гарантії суверенітету і територіальної цілісності України у зв'язку з добровільною відмовою від ядерної зброї - чудовий привід нагадати країнам-гарантам (США, Великобританії, РФ та КНР і Франції, які примкнули до них) про неефективність наявної системи.

Ясно одне: українська політика повинна змінитися, адже нині навіть старий друг України Збігнєв Бжезинський пише про фінську модель. На жаль, боюся, що має рацію російський ліберальний аналітик Лілія Шевцова: росіяни ставляться до українців трохи інакше, ніж до фінів.

Уже сьогодні можна визначити деякі принципові моменти нової політики безпеки. Серед них позначимо такі.

По-перше, нова політика безпеки повинна мати чітку, однак доволі гнучку стратегію і розроблені плани. Рішення, по можливості, не повинні мати ad hoc або, що ще гірше, випадковий характер. Причому на першому етапі, тобто сьогодні, всі зусилля мають бути спрямовані на стабілізацію ситуації, а реформи слід проводити лише після детального й усебічного опрацювання, зокрема фінансово-економічного, з урахуванням їхніх соціальних наслідків. Сказане означає не бажання зволікати з реформами, а усвідомлення їхнього радикального характеру, що потребує ретельної підготовки, а не гучних фраз, звернених до преси, та ефектних заяв на відомчих колегіях. Трансформації мають бути глибокими й швидкими. При підготовці й проведенні реформ слід широко використати можливості консультаційної та експертної підтримки з боку країн ЄС і НАТО. І позаблокова політика, якої, на жаль, не змінити парламентським голосуванням, не повинна перешкодити цьому.

По-друге, Україні необхідно розглядати й розвивати сектор безпеки як цілісність, а не набір досить незалежних органів, із функціями, що часто перетинаються, а нерідко й суперечать одна одній. З іншого боку, на 23-му році незалежності, напрямки розвитку органів сектора безпеки і, зокрема, Збройних сил повинні визначатися актуальними оцінками загроз і ризиків безпеки, а не наявною, багато в чому ще радянською, інфраструктурою.

По-третє, слід передбачити заходи щодо усунення політизації органів сектора безпеки. Варто дуже чітко розмежувати політичні й професійні посади і забезпечити певну автономність їхнього професійного, зокрема й цивільного, персоналу. Тут варто згадати й про демілітаризацію. Військовослужбовцями мають залишитися тільки військові, в інших структурах достатньо спеціальних звань і рангів, що не має позначитися на рівні соціального захисту співробітників відповідних органів. Такий крок нормалізує ситуацію, та й генеральський полк поменшає. Пріоритет у кадровій політиці має надаватися кандидатам із більш високим рівнем професіоналізму й чистою репутацією, насамперед у сенсі причетності до корупції та порушень прав людини. При цьому потрібен досить обережний і зважений підхід: рубати шаблею легко, але ж наслідки іноді складно передбачити.

По-четверте, чинна нині багато в чому декларативна система громадянського демократичного контролю має бути наповнена реальним змістом. При цьому ключову роль зобов'язаний відіграти парламентський контроль, для ефективності якого необхідне відповідне забезпечення, зокрема й інституціональне, й кадрове. У цьому випадку ключовим є вміння питати. А у сфері безпеки ставити правильні запитання далеко не так просто, як багато хто думає.

По-п'яте, документи стратегічного планування мають отримати серйозне фінансово-економічне обґрунтування. На відміну від Стратегій національної безпеки 2007-го й 2012 рр., які являють собою, скоріше, більш-менш вичерпні декларації про наміри, нова Стратегія повинна передбачати конкретні, деталізовані заходи щодо розвитку сектора безпеки. Як показує досвід автора, досягти цього складно, але, сподіваюся, все-таки можливо. Втім, як уже зрозуміло, не завтра.

По-шосте, слід забезпечити відновлення зруйнованої системи стратегічного планування й координації діяльності сектора безпеки. Рада національної безпеки та оборони України в перспективі повинна повернути собі роль інтелектуального центру розробки політики безпеки та її реалізацій. Водночас слід радикально підвищити ефективність механізмів міжвідомчої координації та обміну інформацією, забезпечивши формування горизонтальних зв'язків між органами сектора безпеки на виконавському рівні. Національний інститут стратегічних досліджень має стати компактним і ефективним аналітичним центром у сфері безпеки й зовнішньої політики. Взагалі, слід усвідомити, що сфера безпеки вимагає вміння не тільки ламати головою цеглу, що, безперечно, іноді просто необхідно, та красиво базікати, що, звичайно, значно менш цінно, а й думати.

По-сьоме, Україна, затиснута в "сірій зоні" між ЄС/НАТО і Росією, не має можливостей, насамперед фінансово-економічних, для створення Збройних сил, здатних відбити повномасштабну агресію. Тому слід ставити реалістичні завдання й готувати Збройні сили до вирішення прикордонних конфліктів і конфліктів малої інтенсивності, а не розпорошувати й так обмежені ресурси, готуючись до малоймовірних сценаріїв, у яких перемогти без зовнішньої допомоги позаблокова Україна не може в принципі. Гадаю, що пріоритет слід надати розвитку систем попередження й оцінки загроз і ризиків, а також механізмів їх нейтралізації на якомога більш ранній стадії. Зокрема розвідці й силам спеціальних операцій.

По-восьме, найважливішим завданням має стати формування в Україні ефективного розвідувального співтовариства, у тому числі й спеціальних механізмів координації розвідувальних органів. Особливу увагу слід звернути на підвищення інституціонального потенціалу української контррозвідки. І тут, на жаль, нікуди не дітися від доволі неприємного, навіть почасти з поганим душком, питання лояльності до України. Наголошую, до країни й держави, а не до політичних персон і фінансових кланів. Ну не може співробітник українських органів сектора безпеки казати "за нами Москва". Не може - і край.

По-дев'яте, ключовий і найбільш суспільно чутливий напрям - реформа правоохоронної системи України. Треба усвідомлювати, що справжня радикальна реформа міліції потребує надзвичайно ретельного опрацювання, величезних коштів на її проведення, та й часу теж. Ця реформа не може бути здійснена у відриві від відновлення судової системи й радикальних трансформацій прокуратури. Однак уже сьогодні треба якомога чіткіше й голосніше заявити, що суттю реформування повинна стати докорінна зміна пріоритетів у діяльності міліції: з карального меча держави ця структура повинна перетворитися на надійного захисника прав, свобод і законних інтересів громадян. Доцільно провести децентралізацію. І, нарешті, слід завершити реформу внутрішніх військ, і лише їх перейменуванням проблема не вирішується. МВС із міністерства міліції має стати цивільним міністерством, відповідальним за розробку й здійснення внутрішньої політики України.

По-десяте, слід обговорити питання створення добровільного народного ополчення (можливо, за моделлю естонського Кайстейліту), яке забезпечувало б підготовку резервів для Збройних сил України й одночасно виконувало роль нинішнього Товариства сприяння обороні України. Основою для такої організації могла б стати Самооборона Майдану. Негайно постає питання про озброєння народу і вогнепальну, зокрема й нарізну, зброю. Проблема складна й суперечлива, потребує серйозного вивчення, та й справжньої необхідності вирішувати її з голосу немає. Тут саме той випадок, коли ліпше сім разів відміряти й один раз відрізати.

Ця стаття не претендує на вичерпний і детальний виклад підходів до розробки нової політики безпеки і навіть реформ у секторі безпеки. Автор цілком усвідомлює суперечливість і навіть провокаційність деяких положень матеріалу. Адже ця стаття - скоріше, запрошення до публічної дискусії, результатом якої має стати професійний консенсус щодо нинішніх проблем безпеки й державного будівництва в цій галузі.