Правозахисник vs правоохоронець?

У кожній мові є чимало парадоксів. Хіба не дивно, коли двоє складних слів, маючи спільну першу частину і синоніми - в другій, на виході позначають не тільки не синонімічні, а й мало не полярні поняття?

Візьмімо, наприклад, слова "правозахисник" і "правоохоронець". Перше позначає особу, котра обстоює права людини. Друге - співробітника правоохоронних органів. Правоохоронними органами, у свою чергу, заведено називати установи та організації (суди, прокуратура, адвокатури, Мін'юст, МВС, СБУ і т.п.), що функціонують у суспільстві й державі і, серед іншого, покликані забезпечувати законність, захищати гарантовані Конституцією та іншими законами соціально-економічні, політичні й особисті права та свободи громадян, боротися зі злочинністю та іншими правопорушеннями.

І, хоча формальна різниця між словами "правозахисник" та "правоохоронець", безумовно, є, суперечностей між ними, теоретично, бути не повинно.

Однак у сприйнятті українців дистанція між людьми, що підпадають під ці поняття, величезна. Суперечності між ними впродовж років української незалежності лише посилювалися, оскільки дедалі більше ширилася практика використання правоохоронних органів як інструменту політичних переслідувань та обмеження фундаментальних свобод. Свого апогею у свідомості українців цей розрив сягнув внаслідок прийняття Верховною Радою та подальшого підписання президентом резонансного закону, який обмежує права пересічних громадян на вираження протесту і захищає правоохоронні органи. А вже цими днями на вулиці Грушевського слова "правозахисник" і "правоохоронець" фактично перетворилися на антоніми…

Про різницю у сприйнятті цих слів українцями DT.UA розмовляло з філософом, соціальним психологом, правозахисником і колишнім політв'язнем лікарем-психіатром.

Мирослав Попович, директор Інституту філософії ім. Г.Сковороди:

Специфічні правозахисні організації діють у тоталітарних або певною мірою поліцейських державах. У нормальних умовах вони теж потрібні, але виконують зовсім інші функції - так би мовити, шукають вихід із безвихідних ситуацій.

Мушу зізнатися, що сам я досить тривалий час сприймав правоохоронні органі як правозахисні. Пригадую, як відразу після перебудови лідер однієї з правозахисних організацій подав заяву про відставку, мотивуючи це тим, що ситуація тепер нормальна, є адвокати, суди, є все, що має бути в цивілізованих суспільствах. Отож і захист прав людини має тепер стати справою правоохоронців, а не правозахисників. Але цього не сталося, бо права в Україні, взагалі-то, так і немає. А тому правозахисники (чия психологічна риса - йти, як на заклання) і правозахисні організації все ще мають і кусень хліба, і свої проблеми. Існуватимуть вони ще довго, оскільки, у світлі прийняття резонансного закону, очевидно, що Україна стане більше схожою на поліцейську державу.

Олег Покальчук,
соціальний психолог:

Усі питання, що стосуються сприйняття, треба розглядати не в контексті двох десятків років суверенної України, а в сюжеті покоління, яке формує установки та месиджі світовідчуття. Адже навіть коли обставини змінюються, сформовані ними установки продовжують функціонувати у свідомості людей, які ними живуть і ностальгують.

Самі словосполучення "правоохоронець" і "правозахисник" - досить радянсько-пострадянські. У перекладі будь-якою іншою мовою вони не матимуть якоїсь зловісної чи драматичної конотації. Проте у нас відмінність між цими двома словами полягає насамперед у тому, що правозахисник перебуває всередині такого собі уявного об'єкта захисту і є його частиною, а правоохоронець - зовні. Він - сторож об'єкта. Тому в нашому сприйнятті ці два поняття, власне кажучи, завжди поділяються на "ув'язненого" і "охоронця".

З огляду на дисидентське минуле, термін "правозахисник" має у нас характер робінгудівський, народний, з наголосом на "захисник". Це завжди було не так захистом права, як дотриманням закону (оскільки закон був і залишається в нас інструментом придушення особистості), як захистом права особистісного, народного.

Натомість термін "правоохоронець" - реакційно-регресивний. Він мало змінюється, бо більш агресивний. Це відхід у смислову конструкцію минулого століття, в певному сенсі - умовну, а тому слово "правоохоронець" вимовляється частіше з певною іронією. Правоохоронець - завжди найманець влади. Він охороняє її право на самовідтворення, захист власних інтересів, розширення повноважень.

Оскільки загальна грамотність підвищується і ситуація примушує людей полемізувати у рамках юридичних термінів (особливо після прийняття резонансного законопроекту №3879), то слово "правозахисник" наповнюється сьогодні новим смислом. Наголос більше робиться на частину "право" - захист прав, юридичних можливостей, їх роз'яснення.

У слові ж "правоохоронці" ще більше посилюється акцент на частині "охоронці", тобто це група людей, яка охороняє статус-кво.

Євген Захаров, голова правління Української Гельсінкської групи
з прав людини,
співголова Харківської правозахисної групи:

Це взагалі різні терміни. Правоохоронець є представником держави і повинен діяти виключно відповідно до процедур і в рамках законодавчо визначених повноважень. Тобто робити тільки те, що йому дозволено законом. При цьому в нас, згідно з Конституцією, утвердження і захист прав людини є основним обов'язком держави. Тому правоохоронці мали б захищати людину від імені держави у межах, визначених законодавством та їхніми повноваженнями. Наприклад, прокурор не може відмовити у розгляді справи людині, котрі скаржиться на обмеження своїх прав.

Правозахисник - це представник громадянського суспільства, що самостійно вибирає способи й механізми захисту прав людини, не заборонені законом.

Отож, хоч предмет діяльності правозахисника і правоохоронця один той самий, вихідні дані - щодо способу поведінки, механізму, можливостей - різні. У державного правоохоронця - повноваження, а в правозахисника - права і обов'язки.

У сприйнятті ж рядового українця правоохоронець найчастіше є порушником прав людини. Тому що, на жаль, наші правоохоронні органі постійно використовуються як інструмент у боротьбі проти представників громадянського суспільства, журналістів, опозиції, профспілкових лідерів, тих-таки правозахисників тощо. Оскільки правоохоронці - люди підневільні, то вкрай рідко трапляється, щоб вони відмовилися виконувати наказ, навіть якщо вважають його злочинним (хоча закон від них цього прямо вимагає). Бо наслідком для них, як мінімум, стане втрата роботи.

Після президентських виборів 2010 р. правоохоронні органи стали в нас інструментом політичних переслідувань, порушення та необґрунтованого обмеження фундаментальних свобод, і насамперед - свободи мирних зібрань. Парадокс полягає в тому, що, з одного боку, основним обов'язком державних правоохоронних органів є захист прав людини. З іншого - вони, за визначенням, їх головні порушники.

У справді демократичних правових державах правоохоронні органи діють виключно в межах закону. Парадокс, коли правоохоронці одночасно є і захисниками, і порушниками, залишається. Але при цьому коли одні органи порушують, то інші - відновлюють законність. Наприклад, суд. Або омбудсмен - теж державний орган.

Семен Глузман,
лікар-психіатр,
колишній політв'язень:

Різниця істотна. Отож, коли кілька років тому один із черги наших генпрокурорів назвав себе правозахисником, мене ледь не знудило. Якщо стисло й грубо, то правозахисник захищає права громадянина від зазіхань держави, яка намагається в чомусь не виконати свої зобов'язання, напасти і щось відібрати. А правоохоронець - представник держави, який охороняє право від того, щоб людина ним скористалася.

Звісно, така драматична різниця властива тільки нам. По-перше, ніхто із західних юристів, які працюють у системі правоохоронних органів, ніколи не посміє називати себе правозахисником. По-друге, головний правозахисник у будь-якій цивілізованій країні, котра захищає громадянина від зазіхань держави, - це суддя. Саме він має вирішувати всі правові питання, хоч би хто і яку проблему порушував (чи то зелені - у зв'язку з екологією, чи то представники будь-яких меншин - у зв'язку з обмеженням їхніх прав). Це не означає, що суддя завжди визнає громадянина правим. Люди поводяться по-різному, і закон теж необхідно захищати від їхніх посягань…

У нас же країна - зі спотвореними поняттями. Я не люблю, коли мене відрекомендовують правозахисником. На мій погляд, такої професії не повинно бути. Крім того, якщо в країні є правозахисники-мільйонери, то це - порочна країна і порочне слово, до якого я не хочу мати стосунку.

Жахлива подробиця нашого правового життя з часів радянської влади - це ще й те, що суддя є одним із персонажів правоохоронної системи.

Прийнятий ВР і підписаний президентом закон свідчить, що Україна так і не стала демократичною державою. У нас можливі базові порушення Конституції, здорового глузду, конвенцій, підписаних під час вступу до Ради Європи. Це свідчить про те, що в нас абсолютно радянський парламент. Тоді ж теж підняттям рук голосували за прийняття законопроектів, ідеї яких формувало політбюро ЦК КПРС. Однак нинішній варіант законотворчої діяльності цинічніший, оскільки в СРСР це робилося потай, із дотриманням зовнішніх атрибутів, і ніби демонструвалися правила гри. Тепер же представникам влади на це наплювати. Це - їхня країна, а ми з вами - бидло. І, на жаль, ми, напевно, - справді бидло, якщо обираємо таких людей у парламент і дозволяємо так із собою поводитися. Події на Грушевського мені малосимпатичні. Але це - результат діяльності панів Януковича та Чечетова. Це відповідь людям, яких насправді не двоє, а досить багато.