Вектор страху

Влада правителя може триматися на різних речах.

У цивілізованих країнах вона спирається на суспільний договір. Громадяни бачать вигоду в існуванні держави - апарату чиновників та керівників, тому дозволяють їм собою управляти. В деяких краях вона стоїть на традиції. У тоталітарних державах - тримається на насильстві: за спробою заперечити правлячій кліці йде негайне покарання.

Підписавши недавній "пакет законів", Віктор Федорович Янукович провів реформу, значно глибиннішу, ніж конституційні зміни 2010 р. Він уніс корективи в самі принципи існування держави Україна. Те, що раніше трималося на інерції, на патерналізмі, на угодовстві більшості українців, відтепер цілком офіційно тримається на страху. Страх - сила Януковича, його валюта і його охоронець.

Страх - не насильство. Для насильства необхідно мати вишколений репресивний апарат. А він у сучасній Україні неможливий просто через катастрофічний стан її державної машини. Тому поспішаємо обнадіяти скептиків - для організації ГУЛАГів у країні немає ні фізичних, ні організаційних, ні фінансових можливостей.

Немає сенсу очікувати, що "закони про диктатуру" враз запрацюють проти всіх противників нинішньої влади. Це просто неможливо. Хіпі, які "тусувалися" свого часу на Андріївському узвозі, знають цікаву гру у "хто останній - їде стоячи". Коли до місця їхніх пиятик підкочував міліцейський бобик і правоохоронці намагалися затримати кількох людей за антисоціальну поведінку, вся компанія (як правило, з кількох десятків веселих нетверезих осіб) зривалася з місця і з криками "Хто останній - їде стоячи!" бігла здаватися в полон. Міліціонери злобливо плювали собі під ноги і їхали геть - стільки місць у них не було ні в бобику, ні в "мавпятнику". Ці закони тільки впродовж кількох останніх днів порушила добра сотня тисяч людей. У бюджеті-2014 закладено багато цікавих новел, але там немає коштів на нову в'язницю завбільшки з Бердичів.

Тому - страх. Точкове застосування сили проти тих, хто "висовується", з метою привчити маси до хазяйського чобота. Груповий та індивідуальний терор з розрахунком на те, що де один постраждає, двісті зроблять висновки. Першого б'ють, решту "беруть на понт" демонстрацією сили. У цю логіку вписується все - і рейди тітушок нічним містом, і викрадення Ігоря Луценка, і стрільба самотнього снайпера з даху готелю "Дніпро" (медики-волонтери Майдану запевнили кореспондента DT.UA, що прострелені литки двох активістів на Грушевського не спишеш ні на яку травматичну зброю), і точкові затримання активістів, і викрадення їх із лікарень. Тактична, стратегічна й практична вигода від таких дій їх просто не виправдовує. Іде психологічна війна, війна нервів.

Ця стихія Віктору Федоровичу і його команді знайома, вони знають її тонкощі. Вони не просто вижили у 90-х на Донбасі, вони вижили і підім'яли під себе Донбас. Якщо хтось і вміє поставити себе на районі, настрахати конкурентів та видресирувати населення, - то це вони. Автор цих рядків неодноразово повторював колегам: багато дій влади, у яких спочатку важко добачити якийсь резон, зовсім не алогічні. У них завжди є думка. Просто для того, щоб її зрозуміти, треба згадати босоноге дитинство (у кого воно, звичайно, було) і психологію важких підлітків. Ця стратегія чистої силової сенсорики перенесена правлячою партією у велику політику в чистому вигляді. Саме тому вони не йдуть на діалог зі слабшими, не відступаються, не визнають власних помилок і найбільше бояться показати слабину. Кажуть, людям властиво переносити принципи роботи з одного місця на інше. Саме тому Кучма перетворив усю країну на радянський завод, Лукашенко - на колгосп, а Путін - у вотчину КДБ. Дії нинішнього президента в такому ключі сумнівів не викликають.

Виходячи з цієї гоп-стратегії, страх - ключ до контролю. Залякай і пануй.

Що ж у такій ситуації робить Майдан?

Хоч як дивно, суто інстинктивно він робить те, що є найбільш логічним у цій ситуації. У повстанців Майдану немає ні єдиного керівництва, ні адекватного політичного представництва, ні достатньої технічної переваги над противником. Та все ж вони роблять головне: розвертають вектор страху. Мовляв, ви запропонували нам погратися в залякування? Це гра для двох!

Український народ взагалі не варто страхати - менталітет трохи не той (що людям, котрі виросли в краях з менталітетом радянським, інколи важко усвідомити, і що вже доводило до краху не один розрахунок - особливо з тих, у розробці яких брали участь росіяни). Цей народ одночасно відчайдушний і трохи віктимний: будь-яку спробу залякування він сприймає як бажаний тест на міцність. "Я боюся боятися" - щиро зізнається напис над одним із наметів Майдану. Хто останній - їде стоячи. Закони, за якими кожному можна дати до 15 років? Вийдемо в такій кількості, що у вас в'язниць не вистачить. За пікет дають стільки ж, скільки й за підпал? Домовилися, підпалюємо. За два місяці народ нагромадив достатній запас енергії і "коктейлів Молотова". Деякі пересічні майданівці стверджують, що похід під Раду був санкціонований опозицією і мав бути очолений Кличком, доки той в останній момент не позадкував. Можливо. Хай там як, похід під порожнє приміщення парламенту, та ще й у виконанні натовпу без політиків, видавався взагалі дивним… Безглузда атака на "Беркут" - чисте виміщення накопиченої люті. "Бійку замовляли?".

Але в тій-таки горезвісній логіці пацанів із району ця дія виявилася напрочуд симетричною відповіддю.

Майдан несподівано показав м'язи. Народ у чистому вигляді, без політичного керівництва і під'юджування, ведений тільки своїм єдиним мотивом і поривом, відважив владі, яка вже не очікувала від Майдану чогось схожого на силовий опір, потужний ляпас. Виявилося, він уміє битися. Готовий битися. І йому для цього зовсім не потрібні багатослівні лідери або люди, котрі вважають себе ними. Спробуй підкупи розлючений натовп, спробуй із ним домовитися! Простіше кинуту цеглину переконати змінити напрямок.

Як гласить один із законів Мерфі, якщо це нерозумно, але це працює, то це не нерозумно. Народ показав, де він бачив нові закони, і постулював: до бою готовий. Незважаючи на слабкість одних лідерів і зраду інших. Народ виявився готовим іти битися "за букву", а насправді - за власні честь та гідність. Народ показав дивний приклад самоорганізації. Вдумайтеся: організація розрізненої групи майданівців виявилася ефективнішою за організацію союзу тітушок і правоохоронців - із їхніми централізацією, вертикаллю підпорядкування, єдиним керівництвом і чітким фінансуванням. Саме тому в ніч із 20-го на 21-ше потенційно найпотужніша провокація обернулася епічним провалом, а стрій тітушок, замість руйнування Києва, понуро плівся по Майдану з похиленими головами, як колона полонених нацистів.

Чи достатньо цього для перемоги? Звісно, ні. Майбутнє невизначене, майданівці роблять помилку за помилкою (втім, влада теж не демонструє вершин професіоналізму, - це двобій двох поганих фехтувальників). Та хай там як, спроба перетворити Україну на царство страху, як і провокація з масовим завезенням тітушок, поки що зазнала краху. Як скаржився Дракон у відомій п'єсі Шварца, матеріал виявився непіддатливим.

Напередодні можливого запровадження надзвичайного стану це особливо важливо розуміти. Ще не пізно зупинитися. Бо якщо й це не налякає українців - разом зі страхом зникне останній засіб контролю, і ґрунт вислизне з-під ніг. Далі залишиться тільки насильство - варіант надто небезпечний. Для всіх.