Щодо липневих тез Владіміра Путіна про Україну

Розлогий, майже 40 тисяч знаків, текст, підписаний Владіміром Путіним, містить де-факто офіційну систему поглядів на Україну та відносини з нею. Отже, ця «чуть больше, чем статья» заслуговує на уважне і вдумливе прочитання. Без розуміння позиції керівництва РФ неможливо вибудувати ефективну політику стосовно цієї держави — найбільшого сусіда і головної зовнішньої загрози національній безпеці України в окресленій перспективі.

Написана у розпал пандемічної кризи та за три місяці до виборів у нижню палату російського парламенту, стаття Путіна спрямована насамперед на російську авдиторію та орієнтованих на РФ жителів України (хоча й додано український переклад). Її буде використано у пропагандистських цілях: кампанію у найкращих радянських традиціях уже розпочато відповідями самого Путіна на питання щодо статті. Втім, у ній викладено низку думок, важливих як для України, так і для інших країн.

Майже дві третини тексту присвячено російській візії ґенези українського народу та його державності. Її путінська версія є спробою поєднати імперську ідеологему «триєдиного російського народу» і радянські підходи, що найповніше викладені у «Тезах до 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654–1954)», схвалених ЦК КПРС у лютому 1954 року.

Щодо сьогодення: Путін вважає, що «сучасна Україна — цілком і повністю дітище радянської епохи», при цьому «Росія фактично була пограбована». До того ж підкреслюється роль «польської і австро-угорської інтриги» у процесі постання українського народу, до якого, втім, слід ставитися «з повагою».

З посиланням на першого пострадянського мера Санкт-Петербурга Анатолія Собчака, визнаного фахівця з радянського господарського права, вперше на офіційному рівні вводиться доктрина умовної територіальної цілісності колишніх радянських республік, яка прямо суперечить міжнародному праву. Цей підхід підважує і кордони самої РФ, — недарма речник російського президента Дмітрій Пєсков намагався заперечити це тим, що «РФ ніколи не виходила із СРСР» (дійсно, із СРСР вийшла Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка, перейменована в РФ 25 грудня 1991 року).

Путін намагається вбити клин між українською державою і народом, владою і суспільством. Він наголошує, що український народ не винен у тому, що Україна перетворилася на найбіднішу країну Європи. «Саме українська влада розтринькала, пустила на вітер досягнення багатьох поколінь».

Російський лідер вважає, що сучасна українська державність розбудовується як «анти-Росія», в основі якої «ще старі напрацювання польсько-австрійських ідеологів зі створення «антимосковської Руси». Втілення цього підходу на практиці, на його думку, розпочалося після «державного перевороту» у лютому 2014 року і триває донині.

На переконання президента РФ, «проєкт «анти-Росія» відкинули мільйони мешканців України». Незаконна анексія Кримського півострова є «історичним вибором кримчан і севастопольців», а російська окупація частини Донецької і Луганської областей — наслідком того, що «мешканці Донецька, Луганська взялися за зброю, щоб захистити свій дім, мову, своє життя».

Російське прочитання Мінських угод передбачає прямі переговори України з «ДНР/ЛНР» і необхідність повного перегляду моделі української державності, зокрема відмову від тісних зв’язків із Заходом, які у термінології Путіна «протекторат, контроль з боку західних держав, пряме зовнішнє управління».

Путін звинувачує президента України у тому, що його обіцянки миру «виявилися брехнею». «Нічого не змінилося. А в чомусь ситуація в Україні і навколо Донбасу ще й деградувала», — пише він.

Лідер РФ погрожує: «Ми ніколи не допустимо, щоб наші історичні території і близьких для нас людей, які мешкають там, використовували проти Росії. А тим, хто вдасться до такої спроби, хочу сказати, що в такий спосіб вони зруйнують свою країну».

Однак далі пропонує як модель для двохсторонніх відносин австро-німецькі та канадсько-американські відносини. Йдеться про «їхню найтіснішу інтеграцію або союзницькі відносини», а також передбачає «вельми умовні, прозорі кордони» при збереженні суверенітету і власної зовнішньої політики.

Наприкінці президент РФ зазначає: «Росія відкрита для діалогу з Україною та готова обговорювати найскладніші питання. Але нам важливо розуміти, що партнер відстоює свої національні інтереси, а не обслуговує чужі, не є зброєю в чиїхось руках для боротьби з нами».

Після запевнянь у повазі до української мови, традицій і «до прагнення українців бачити свою державу вільною, безпечною, благополучною» Путін підкреслює, що «справжня суверенність України можлива лише в партнерстві з Росією», нагадує про єдність двох народів і звертається напряму до українського народу. Цікаво, що ця теза фактично відтворює вислів В.Леніна 1913 року: «При едином действии пролетариев великорусских и украинских свободная Украина возможна, без такого единства о ней не может быть и речи».

Путінська візія відносин не є новою, адже являє собою концептуалізацію 30-річної російської політики щодо незалежної України.

Офіційне визнання незалежності, гучні заяви про дружбу, стратегічне партнерство і добросусідство і поряд з ними — територіальні претензії з боку високопосадовців починаючи з серпня 1991 року, низка відповідних рішень російського парламенту, деструктивна пропаганда, що триває десятиліттями, масовані кібератаки тощо.

Багаторічне використання непрозорих схем у двохсторонніх економічних відносинах, насамперед у газовій сфері. Впровадження корупційних посередників. Нав’язування кабальних умов газових контрактів під час «газових війн» 2006-го і 2009 року. Торговельні війні, які розпочалися задовго до 2014 року.

І, нарешті, захоплення Криму, більш як семирічні бойові дії в Донбасі, що коштували Україні до 14 тисяч убитих і десятки тисяч поранених і скалічених, тимчасову втрату 7% територій і до 15% економічного потенціалу, страждання сотень тисяч українців, незаконні репресії на окупованих територіях, масові порушення прав людини, активну підривну діяльність, військову загроза, інші відверто ворожі дії на кшталт кампанії з паспортизації… Перелік можна продовжувати.

Унаслідок дій РФ довіру у двосторонніх відносинах підірвано всерйоз і надовго.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Розбираючи статтю Путіна: Про банкрутство і страхи імперії

Після 2014 року, коли Росія порушила основоположні норми міжнародного права, знехтувала двосторонніми договорами, а Будапештський меморандум 1994 року, який передбачав гарантії територіальної цілісності як компенсацію за відмову від ядерної зброї, просто викинула на смітник, Україна може розраховувати лише на себе і на підтримку партнерів. Саме звідси наше прагнення зміцнити свій оборонний і безпековий потенціал, саме тому ми розвиваємо відносини в оборонній сфері з державами НАТО. Саме російська агресія в рази підвищила суспільну підтримку вступу України до Альянсу, зробила європейську і євроатлантичну інтеграцію єдиною можливою стратегією нашої держави.

Ніхто більше ніж РФ, не доклався до підживлення антиросійських, та й ультраправих настроїв у нашій країні. Якщо хтось і може перетворити Україну на «антимосковську Русь», про що пише Путін, то це тільки і виключно Москва. І успіх такої політики РФ стане справжньою трагедією як для України, так і для Росії.

Україна — це не проєкт, спрямований проти когось або штучно створений у чиїхось інтересах. Головна наша мета — побудова вільного європейського суспільства, демократичної правової держави, сучасної розвиненої економіки. Людина, її життя, здоров’я і гідність проголошуються в Конституції України найвищою соціальною цінністю. Як казав ще Цицерон, благо громадян має стати найвищим законом держави.

Відновлення добросусідських відносин із Росією неможливе без повного відновлення територіальної цілісності України, що може зайняти багато часу. Водночас події весни 2021 року засвідчили, що сьогодні ключовим завданням в українсько-російських відносинах має стати їхня довгострокова стабілізація, запобігання неконтрольованій ескалації, насамперед військовій.

Вирішення цього завдання створило б умови для співіснування України і РФ (детальніше — у Тезах НІСД).

Замість середньовічного порядку денного «крові і віри» варто було б зосередитися на викликах сучасності, яких вистачає і в Україні, і в самій Росії, аби не залишитися на узбіччі глобального розвитку