"Мы ваш, мы старый мир расстроим..."

Перевірка - вона всім перевірка

"О бедном гусаре замолвите слово"

У революцій і бунтів є одна добра сторона. Вони примушують учасників бути самими собою. Бій - найкраща перевірка, війна - найкращий лакмус, навіть попри потоки брехні, що супроводжують її. Надто вже складно прикидатися, коли тебе лупцюють.

Нинішній Майдан і події, котрі його супроводжують, - перевірка для всіх. Від Яценюка до Януковича. Від священиків до футбольних ультрас. Від Росії до Європи. Від нас, журналістів, до вас, шановні читачі. Такий шанс зазирнути всередину оголеної країни нечасто трапляється, тож скористаємося ним і подивимося на державу та суспільство, явлені без макіяжу.

Що показало розкриття

Державна машина оголилася у всій своїй потворності. Відкрилися всі її слабкі місця. Про що можна говорити, коли чинна влада навіть репресій не змогла влаштувати без допомоги вільнонайманої гопоти? І це при тому що силовому блоку в роки президентства Віктора Януковича надавалися і час, і кошти, і увага. Яка різниця, жорстокі чи ні закони, якщо в держави немає можливості примусити громадян їх виконувати?

Верховна Рада також провалила всі тести. Ухвалення і скасування низки законів показали, що наш парламент більше схожий на племінне віче папуасів, ніж на європейський - та навіть і азійський! - законодавчий орган. Від голосування руками за відсутніх і до прийняттям закону про державних заручників, яких звільняють залежно від підтвердження Генпрокуратурою дій третіх осіб. Це не парламент - і в нього вже навіть немає сил прикидатися таким.

Парламентська більшість взагалі і Партія регіонів, зокрема, довели, що вони - раби государеві. Чи можливе більше приниження, ніж те, якого зазнали регіонали в день голосування за закон про амністію? У кінозалі ВР їх буквально взяли "на понт", налякавши явно нездійсненною погрозою. Однак метал у голосі Віктора Федоровича й вироблена роками звичка до слухняності зробили свою справу, - і ті, хто ще за півгодини до того гордо випинав груди, вкотре зсутулилися, визнавши за собою статус ходячого додатка до казенної картки.

Парламентська опозиція, за поодинокими винятками, розчарувала свій електорат, показавшись неміцним союзом безпомічних демагогів. Усі три її офіційних лідери за останні дві-три тижні так чи інакше намагалися маніпулювати Майданом. Усіх трьох він послав - спочатку на переговори, потім буквально. Занадто часто опозиція ставала в позу "полюби мене такою, якою я є, однак нової не завезли". Занадто багато було зроблено гучних заяв, - а коли настав час діяти, лише окремі політики "середньої ланки" виявилися до цього готові. Вони й пожинають лаври народної любові - тоді як вихід на сцену лідерів викликає досить неоднозначні звуки. Ні, свої позиції лідери збережуть - але завдяки підтримці вузького кола людей, а не широких мас.

Віктор Федорович Янукович за останні кілька місяців розчарував і розлютив усіх - і Європу, і Кремль, і більшу частину власної партії, і олігархів, котрі стали заручниками його амбіцій, непомірної жадоби та клишоногих інтриг. Про те, що він налаштував проти себе "проукраїнську" половину країни, і говорити не доводиться. Але й друга половина розчарована та роздратована: "залізний лідер" виявився слабаком, що стушувався після двомісячної гри м'язами. В очах луганчанина чи севастопольця Янукович - таке ж дуте розчарування, яким в очах львів'янина нині постає Тягнибок. І з тих самих причин: рішучий лише на плакатах, а як до бою дійшло...

Регіональна влада розділилися на безпомічних і неадекватних. Перші не змогли домовитися з обуреною громадськістю і були змушені швидко залишити приміщення, другі з переляку вдарилися то у відвертий кримінал (придушення протестів із допомогою гопників, залучення озброєних російських козаків до охорони ОДА), то в не менш відвертий маразм (закладання бетонними блоками приміщення ОДА і траси Одеса-Київ).

Зате:

Церква зуміла показати себе з найкращого боку. Ми про це вже писали, отож не будемо заглиблюватися. Скажемо лише, що в період громадянського конфлікту найбільші церкви України зуміли, як мінімум, зберегти, а як максимум - примножити свій авторитет. І це стосується навіть Московського патріархату, - всі спроби митрополита Павла розміняти репутацію своєї церкви на особисту підтримку президента розбилися об рішуче волинське "будь ласка, цілуйте його в афедрон тільки від свого імені". І тут не важливо, що сказала їх людина набагато молодшого сану: слова прозвучали й запам'яталися.

Позапарламентська опозиція зуміла добре себе показати й, можливо, навіть еволюціонувати по ходу бою. Для прикладу візьмімо бойову частину Майдану - "Правий сектор". Офіційні програми більшості його складових частин, виписані задовго до Майдану, - відверто ультраправі, інколи утопічні, інколи підкреслено антидемократичні, завжди вкрай інфантильні. Значно більшою мірою, ніж, скажімо, програма ВО "Свобода". Однак у взаємодіях із побратимами по Майдану ці радикальні сили поводилися напрочуд пристойно, висували адекватні й досяжні вимоги, не проявляли нездорових амбіцій, не пускалися в демагогію, не полювали на відьом і не займалися міжусобними розбірками, - одне слово, поводилися набагато спокійніше, ніж ряд їхніх побратимів по барикадах. Не хотілося б наврочити, але скидається на те, що їм довелося дуже швидко подорослішати. Що ж - і ОУН-УПА, на яку вони рівняються, свого часу пройшла схожий шлях.

Також із найкращого боку показав себе народ, який оперативно еволюціонував у громадянське суспільство. Про це не тільки ми - про це всі медіа останні два місяці пишуть, тож ви й так усе знаєте. Та його частина, що стоїть на Майдані, нещадно порушуючи всі закони психології мас, проявила і стійкість, і самовідданість, і здатність до самоорганізації, і готовність буквально "душу свою покласти за други своя". Одне слово, все те, чого зазвичай так бракує українцям. Але й друга його частина показала здатність рости вище себе. І проявилося це, як не дивно, у тих стихійних антимайданах "для захисту від бандерівців", які утворилися в кількох містах без допомоги й сприяння чиновників та політиків. Тут значимий сам факт "горизонтальної інтеграції", такої невластивої Homo (Post)Soveticus. І тут уже байдуже, що ніякі "бандерівці" нікуди не їдуть. Важливо, що для захисту від цього Слонопотама жителям тих міст довелося розбити свою мушлю й еволюціонувати в соціальних істот - і, самі того не помітивши, вони стали трішечки ближчими до тих самих майданівців, проти яких готові рішуче боротися. Принаймні прірва між ними вже ідеологічна, а не видова.

Який же висновок напрошується за результатами перевірки?

Перезавантажте країну

Коли значима, пасіонарна частина народу усвідомлює, що їй насправді належить набагато більше прав, ніж готова запропонувати держава, змін не уникнути. Вони можуть бути мирними чи ні, відбуватися швидко й гладенько чи захлинатися в реакції, але вони будуть. Зерно Євромайдану неминуче проросте - просто тому, що такий об'єктивний історичний процес, подобається це комусь чи ні.

Попри всі перипетії, попри бідність, постійну політичну й часті економічні кризи, в Україні таки вижив середній клас. Настав час прийняти це як даність. Середньому класу, що зародився у відсталій країні, зазвичай вистачає розуму сформулювати запит на новий громадський договір і сміливості - почати за нього боротися. Так було в революційній Франції. Так є в нинішній Україні. І навіть розгін Майдану цього не змінить: все одно залишаться мільйони громадян, які розумітимуть, що жити за старими правилами більше не можна, і самим своїм існуванням розламуватимуть стару систему відносин .

У сучасного українського бунтаря є чітко окреслений політичний противник - це Сім'я. Саме проти неї спрямоване вістря атаки, вона - персоніфікований противник, проти неї всі дружать. Але це - негативна мотивація. Із позитивною мотивацією складніше, бо складно з власним політичним представництвом: нинішнє, як ми бачимо, багато в чому себе дискредитувало. Відкрито громадський запит на нових людей, які готові й уміють грати за новими правилами.

Люди, які стоять під сценою Майдану, органічно відчувають, що навіть відносно молоді опозиційні лідери - люди вчорашнього дня, вчорашніх підвалин і принципів. Опозиціонери на сцені це й самі знають - але поки що, попри все своє бажання, не можуть примусити себе перебудуватися - відмовитися від кліше, від метушливих і дрібнокорисливих підкилимних ігор, від спроб маніпулювати натовпом, який надто добре це відчуває, від бутафорського надривного крику: "Банду геть!" Вони можуть мати гарний вигляд лише на тлі один одного і на тлі чинної влади - благо, та взагалі з дрімучого позавчора, на її тлі й плезіозавр - юнак. Але, як уже показав Майдан, не можна поважати політиків за залишковим принципом. Голосувати за них "від безвиході" можна, поважати - ні. Чинним лідерам опозиції теж невдовзі доведеться або еволюціонувати, або звільнити майданчик.

Святе місце сучасного політика, котрий матиме пристойний бекграунд, говоритиме з прихильниками про насущні проблеми і не мовою кліше, діятиме швидко й чітко, зробить формування партійного списку відкритим, а дії партії - прямо залежними від настрою виборця, - вакантне. А отже, незабаром такому доведеться з'явитися. Серед нових політичних сил, паростки яких пробиваються крізь розламану бруківку Хрещатика, є кілька кандидатур, однак жодна з них поки що не доросла до серйозних випробувань. А їх попереду - безліч, причому нинішні вогонь із водою видадуться легкою прогулянкою на тлі мідних труб - випробування спокусою. Адже кожен політичний проект, котрий доведе свою перспективність, дуже швидко натикається на охочих надати допомогу в обмін на послуги, - і цього солодкого болота за останні 20 років у нас достойно не пройшла жодна з великих політсил. Агов, плем'я молоде, незнайоме! Впораєшся?

Ще одне випробування - випробування відповідальністю. Революціонери в нас є, але чи багато серед них професіоналів? Сісти можна в будь-яке крісло, однак треба ж ще зуміти з нього керувати... Людей, котрі взагалі в держуправлінні хоч щось тямлять, у нас майже не залишилося. Останні динозаври вже давно на пенсії, а нових не завозили, - в політикумі останніх років професіоналізм, як ми неодноразово писали, не цінувався, на відміну від особистої відданості начальству, родинних зв'язків та земляцтва. Це загрожує великими проблемами і великим розчаруванням надалі, - народу знову доведеться компенсувати огріхи керівництва. Хоча, коли подивитися на цей народ тепер, то складається враження: і до цього він теж готовий. Принаймні морально.

Втім, ми поки що на самому початку шляху. І якщо Україна вийде з цього протистояння цілою й живою - нам у кожному разі доведеться буквально будувати державу заново. Старе для використання не придатне.