Ніч відкритих дверей

Фото і відео Михайлівського собору в Києві, де знайшли захист від побиття учасники Майдану, обійшли всі світові ЗМІ. Велика кількість людей - переважно молодих, - які сплять на підлозі, сидять під стінами, п'ють чай, у той час як поруч із ними вже відбувається ранкове богослужіння - цей відеоряд відкриває нову сторінку якщо не історії України загалом, то в історії української церкви напевно. Попри те, що, на відміну від Помаранчевого Майдану, на Євромайдані церкви майже не видно, цього разу вона опинилася в центрі громадської уваги.

Стати першою у "списку згадувань" судилося УПЦ Київського патріархату. Просто тому, що цій церкві належить Михайлівський собор. Просто тому, що насельники монастиря вчинили так, як заповідав Христос. Ви досі ще вірите, що ця церква "безблагодатна"? "Нелегітимна"? Що це, може, і "не церква" зовсім? А хто ж прийняв гнаних, нагодував голодних, заспокоїв наляканих? Адже "за справами їхніми впізнаєте їх". За одну ніч ця церква переконала всіх у тому, у чому їй досі відмовляли фахівці з канонічного права з УПЦ/РПЦ, а може, й інших православних церков. У чому цим фахівцям зі змінним успіхом вдавалося переконувати багатьох наших співгромадян. Можливо, колись ця "ніч відкритих дверей" увійде до хрестоматії прикладом того, як один-єдиний християнський і просто людський жест дає більше політичних дивідендів, ніж рік професійних піар-акцій.

Московські ЗМІ приділили подіям у Михайлівському більше уваги, ніж будь-хто. Для них це стало очевидним знаком того, що Україна - таки не Росія. У різних формах коментатори риторично запитували: уявляєте собі щось подібне у Храмі Христа Спасителя?

Адже ще свіжа пам'ять про клоунський процес над Пуссі Райот, відправленими на етап з подачі РПЦ "за неналежну поведінку в храмі". В УПЦ КП не знайшлося жодного вірного, "ображеного" виглядом людей, які неналежним чином спали на підлозі храму під час служби.

Натхнені прикладом Михайлівського, двері храмів учасникам вуличних акцій відкрили інші християнські церкви - УПЦ, УГКЦ, РКЦ. Усі релігійні організації без винятку - християнські і нехристиянські - дали більш-менш різку офіційну оцінку розгону Майдану і побиттю учасників мирних акцій протесту. Більш різкі були священнослужителі, виступаючи від власного імені. Ніхто не промовчав. Усі відзначили неправомірну жорстокість міліції і закликали до збереження миру.

Ця єдність слів і справ не була погоджена. Ніхто не стояв за сценою і не переконував: "треба, владико, треба". Усе відбувалося саме по собі - і це особливо цінне. У критичні хвилини багато чого стає з ніг на голову, але багато чого також стає на свої місця.

Втім, треба визнати, позиції УПЦ КП, греко- і римо-католиків, протестантів загалом, нікого надто не здивували. Складніше було УПЦ. З цілої купи причин. Зважаючи на те, наприклад, що митрополит Володимир серйозно хворий, а отже, не зміг би "прикрити" архієреїв власним авторитетом, як він це робив зазвичай. Зважаючи на те, що на цю церкву рівно тиснуть і Банкова, і Москва.

Офіційна позиція УПЦ на тлі досить різких заяв інших релігійних організацій видавалася найобережнішою. Різкими виявилися деякі владики в приватних коментарях та інтерв'ю. Митрополит Володимир у відеозверненні стримано схвалив молодих учасників майдану і різко засудив насильство, учинене над ними. Але загалом більшість представників УПЦ воліли обмежитися умовляннями "зберігати мир за всяку ціну". Якою саме ціною - не уточнювалося.

Причина цієї обережності, стриманості в оцінках і навіть подекуди демонстративної відстороненості від майданної "суєти суєт" - спроба укотре зберегти рівновагу і мир усередині церкви. Адже ні для кого не секрет, що ставлення до євроінтеграції, яка дала імпульс нинішньому Майдану, серед парафіян УПЦ, м'яко кажучи, нерівне. Скільки не відхрещуйся від "політичного православ'я", але це вірні УПЦ влаштовують "хресні ходи проти євросодому". Це під крилом її московського начальства "православні експерти" грають добре продуману істерику з вимогою до президента РФ готувати війська для порятунку всіх українських "русько-православних". Щоправда, як це зазвичай буває з істериками, незрозуміло, від чого рятувати - чи то від "євросодому", чи то від Майдану, чи то від чиряка на незручному місці. Але це й добре, що незрозуміло - потрібне ті-кому-треба самі можуть підкреслити. Це її "духовні окормленці" - депутати від Партії регіонів - вже заметушились із "захистом традиційних цінностей", які, виявляється, треба негайно внести до тексту Угоди про асоціацію - тобто поховати угоду під товстим-товстим шаром моральних дилем. Які до угоди і не стосуються - але ж в абсурдності й увесь кайф.

Так, запитань багато. І їх не можна не ставити. Наприклад, не Ківалов же з Колесніченком придумали "традиційні цінності", які вони тепер так завзято захищають у ВР. Їм би уяви не вистачило. "Традиційні цінності" - улюблена спекуляція всіх супротивників євроінтеграції на пострадянській території, яка просувається в розуми саме церковними каналами. Отож питання до священнослужителів: чому вони дозволили звести християнські цінності, які ставлять наріжним каменем гідність людини і примноження добра, до примітивних штампів про одностатеві шлюби і права батька сімейства просто так лупцювати своїх домочадців? І цілком можливо, наступне запитання випливає з попереднього: якщо панотець благословляє чоловіка бити перекірливу дружину, то чому б батькові націй не відвовтузити до напівсмерті непокірливих чад своїх, які вдома не ночують, а тусуються по майданах?

На жаль, так, це запитання насамперед знову ж до УПЦ. Тому що вона "церква влади". Це до неї наші державні мужі ходять на свята. З її ієрархами цілуються на камеру. Це вона щедрою рукою обсипає їх церковними нагородами.

Що ж, човен УПЦ розгойдують по обидва боки державного кордону. Тому не варто поспішати з різкими оцінками "м'якої" позиції священноначалія. Добре вже й те, що ніхто з представників УПЦ не виступив з підтримкою дій влади. Але ж у суботу вранці після розгону Майдану від них цього вимагали - виступити і виправдати, а за можливістю і схвалити дії влади. Але за всього конформізму, ділового партнерства, всієї спільності фінансових інтересів, партійної приналежності та інших канатів, які пов'язують деяких архієреїв УПЦ з діючою владою, ніхто не впав так низько, щоб виправдати насильство на Майдані.

Якщо комусь здається, що УПЦ дистанціюється від Майдану - так, напевно є причини так думати. Особливо на тлі рішучих дій УПЦ КП і підтримки, яку виявляє майдану УГКЦ. Але в цьому разі УПЦ дистанціюється і від влади. Якій варто було б дослухатися до цього "дзвіночка". Не тому, що для них ще має значення якась "моральна оцінка" - смішно писати навіть. А тому, що ставлення нашої влади до церкви - специфічне. Тут, як у будинку Облонських, усе змішалося - презирство і повага, містика і забобонність, бізнес і віра, політика і знову забобонність. У цьому вінегреті знайдеться і середньовічна підозра, що підтримка церкви надає легітимності самій владі. Як королям - папське помазання. Для таких марновірних людей усе, що відбувається сьогодні, має бути повите містикою. Наприклад, те, що вже вдруге Майдан починається в день святого заступника Києва - архістратига Михаїла. І, відповідно, те, що захист учасники протесту знайшли в Михайлівському монастирі. Влада в цьому історичному контексті бере на себе роль Орди. До речі, яка увірвалася в Київ крізь Лядські ворота, залишки яких нещодавно були зметені з Майдану, а на їхньому місці поставлена сухозлітна арка, увінчана, знову ж таки архістратигом Михаїлом.

Цікаво, президент і його оточення вже готують якусь багату пожертву, покликану вмилостивити цього суворого архангела-бійця з вогненним мечем? Адже від них можна і цього чекати - спробувати відкупитися від Божого Вісника, якого треба вважати заступником вже не тільки Києва, але й Майдану. А хто там у нас у політичному бомонді Михайло? Нехай частіше перевіряє гальмівні колодки. Марновірство, знаєте, страшна штука.

У ці дні цікаво спостерігати, як українська церква - узагальнено, без конфесійних уточнень - стає тим, чим досі була теоретично і риторично - частиною громадського життя. Не піднімається на трибуни, не влаштовує показових виступів на тему "церква з народом", не служить молебні на естраді, як це було 2004-го. Просто присутня і допомагає, чим може. Присутня щиро. Звичайно, у неї є для цього підстави. Після заяви про підтримку євроінтеграції, розтиражованої на всю країну, очільники релігійних організацій просто виявилися більш "послідовними", ніж українська влада.

Довіра, викликана їхньою участю у Майдані, цілком дозволяє головам УПЦ і УГКЦ стати посередниками між владою і протестувальниками, гарантами переговорів. Миротворча місія в їхньому виконанні є природною. І, можливо, цю пропозицію сьогодні могли б зробити тільки вони. Як і реалізувати. Якщо дотепер "довіра до церкви", зафіксована соцопитуваннями, була умоглядною, то нині вона знаходить ґрунт і обриси. Ми починаємо розуміти, чому і в чому саме ми їм довіряємо.

А ще цікаво спостерігати за тим, як храми-новобудови обростають власною історією. Багато років тому, коли відновлювали Михайлівський собор, я, пам'ятаю, протестувала проти практики копій-"новоробів", сухозлітних церківок, які не мають жодного стосунку до славних прообразів-оригіналів. Сьогодні я готова взяти свої слова назад. Через одну ніч, коли "новороб" на наших очах став справжнім Домом Божим.