Чайка на ім'я Євромайдан

Цю історію п'ять років тому розповів мені один знайомий лікар. Історію про дуже маленьку і дуже сильну дівчинку. Вона серйозно постраждала під час пожежі, і отримані страшні опіки ніг залишали тільки слабку надію на те, що дитина знову ходитиме. Щоб абстрагуватися від нестерпного болю, прикута до ліжка крихітна пацієнтка невтомно малювала. Вона малювала маленьких янголів із велетенськими крильми. І дуже серйозно обіцяла лікарям, що неодмінно навчиться літати. Дівчинка стала на ноги, на превеликий подив песимістично налаштованих лікарів і безумну радість змучених очікуванням найгіршого батьків. Вона просто не знала, що зробила неможливе. І, мабуть, тому таке стало можливим. "Мені здається, вона й справді змогла б злетіти, якби дуже захотіла…" - несподівано завершив свою розповідь збентежений ескулап.

Півроку тому організатори премії імені Олександра Кривенка запропонували мені прочитати "Лекцію Свободи", що передувала щорічній церемонії. Висловивши побажання - дати, якщо можна, власне визначення свободи. За півгодини до виступу без жалю викинув текст красиво упакованого спічу. Переказавши раптово згадану казкову бувальщину про найсильнішу з відомих мені людей. Непомітний подвиг невідомої, але страшно рідної дівчинки підказав найближче мені визначення свободи - здатність злетіти навіть тоді, коли весь світ сумнівається у твоїй здатності ходити.

"Не злетимо…" - стандартне резюме умудрених смутками, битих життям опозиційних політиків, яке найчастіше увінчує стомлююче обговорення планованих масових акцій. Не докір - констатація. Не злітають. Виходять обережно, ходять тихо. Слабкість кроків старанно компенсується децибелами натренованих голосових зв'язок. Дедалі глибші тріщини внутрішньої розгубленості ретельно затираються лаком показної брутальності. Крила не виростають, "нерозмитнений" багаж помилок і страхів невблаганно тягне до землі. Багато їх не читали Маркеса, але те, що левітація легко виліковується з допомогою прикладу, засвоїли давно.

Чимало тих, кому трохи за двадцять і хто сьогодні є справжнім господарем Євромайдану, не обтяжені розчаруваннями, які накрили хвилею тих, хто стояв на Майдані-2004. Вони вільні від захололих надій, обридлих розчарувань і завмерлих страхів. Вони вільні від виснажливої мантри "Другий Майдан неможливий". Бо для них він - Перший. Чесний. Головний. Вони пішли. Мені здається, вони б злетіли, якби дуже сильно захотіли.

Вони зробили неймовірно очевидний для них і абсолютно неочевидний для нас крок. І привнесли в мрячну рутину суспільно-політичного життя природне окрилення.

Студентський порив (не бажаючи образити всіх нас, решту) - чи не єдине, що дозволяє говорити про вражаючу перемогу Країни на тлі принизливої капітуляції держави. Ми погано думали про наших дітей? А може, ми виявилися кращими батьками, ніж думали?

"Революція неймовірна, тому що вона справжня", - було накреслено на знаменах студентської революції 1968-го. Наша еволюція здається неймовірною, але вона справжня. У неї з'явилося дихання. Юні, які вийшли на Майдан, ТАК дихають. Всупереч усьому, що відбувалося навколо два десятки років. Вони готові ТАК жити.

А чи готові ми - питання. Колега, що багато років як могла наближала вільнюський тріумф і сприйняла вільнюську стидобу як особисту образу, кілька тижнів тому гірко зазначила: "Я зі страхом чекаю непідписання Угоди про Асоціацію. І з не меншим страхом чекаю її підписання. Не всі з тих, хто начебто щиро ратує за угоду і ЗВТ, розуміють, що це - не квиток у рай, це жетон у чистилище. Не сита старість для нас сьогодні, а можливість завтра втамувати здоровий голод, природну спрагу наших дітей реалізувати себе…"

Великий Франко багато майданів тому просто і пронизливо прорік:

Ти, брате, любиш Русь,

Як хліб і кусень сала, -

Я ж гавкаю раз в раз,

Щоби вона не спала…

Ти, брате, любиш Русь,

Як дім, воли, корови, -

Я ж не люблю її

З надмірної любови..

Нелюбов наших дітей до нашої держави природна. Їхня любов до країни нематеріальна. А хіба любов може бути іншою? Наші діти "заходились вже будить" нас самих. Бо ми занадто довго спали. Ми сплутали анабіоз із абулією. І не помітили, як пауза в умовному волевиявленні переросла в реальний параліч волі.

Вибори і вибір... Учора незнайомий таксист щиро бідкався: "Діти. Що вони розуміють? До виборів нічого не буде…" Ми чекаємо виборів. Вони наближають вибір. Спосіб життя проти способу мислення. Що переможе? Для мене - не питання. Хіба що справа часу.

Ображена хамством Януковича політична Європа може відвернутися від України. Єдина причина, з якої вона не повинна це зробити, - тисячі дуже молодих і дуже світлих облич на Євромайдані. Вони перетворюють відкладену мрію на майже відчутну реальність.

Зустрінутий мною позавчора на Євромайдані Іван Малкович (хай вибачить мені вільний публічний переказ приватної розмови) зазначив: "2004-го я відчував піднесення. Зараз я відчуваю себе не так учасником подій, як батьком учасників подій. І я пишаюся. Мабуть, це - глибше і сильніше".

Не позбавлений слова на Львівському Євромайдані розгублений Михальчишин і не позбавлений слова біля Київського університету розгублений Кличко - найяскравіші ілюстрації стрімкого дорослішання наших дітей, які народилися в незалежній країні і виховувалися у невільній державі. Розгублена, політично німа влада - найвиразніший стоп-кадр минулого тижня. Вони безсилі проти всього, чого не можна залякати, купити і, найголовніше, зрозуміти. Арифметика хабарів, відкотів, штрафів і строків не комутується з геометрією вільного простору. Фізика вільного (чи невільного, кому як більше подобається) падіння безсила проти алхімії вільного польоту.

На Євромайдані Юності насупленість і озлобленість нелегко знаходили місце, а "Банду - геть!" або "Зека - на нари!" нелегко знаходили розуміння. Їхній Майдан зробив локальний протест проти вчорашніх образ закликом до завтрашнього примирення, побаченим та оціненим усім світом.

Погано чи добре, що дорослі невільники з табору противників режиму не знайшли реальних точок дотику з вільнолюбними дітьми? Для політичної боротьби - погано. Але набагато гірше, що уражені дорослі повелися як діти. Вожді наказали згорнути прапори, демонтувати сцену, зняти намети. І оголили Європейську площу. Зробили Майдан приманкою. Для очманілого від нервового очікування "Беркуту", для нудно жорстоких "тітушок".

До речі, про "тітушок". Вони, що похмурі, жалюгідно храбряться, - теж наші діти. Кимось не доглянуті. Вони ж у дитинстві точно не мріяли бути дешевими найманцями. Не буває поганих дітей, бувають погані батьки. Із влади вийшла погана мати, а з Януковича - поганий батько…

Авторитетам, які радять студентам іти до політиків, пропонуємо змінити кут зору. Ви повинні йти до них. Оберігати їхній порив, зрештою - просто опікувати їх. Є кого, і є заради чого.

Сьогодні багато політиків торгують не свободою, вони фарцують мандатами і картками, міфічними партіями і округами, населеними реальними людьми, дактилоскопічними візерунками на кнопках для голосування і вульгарними фразами для стенд-апів. Вони не продають свободу. Вони не здогадуються про її існування. Часто невільники вже за фактом присутності в політиці.

Я дуже жалкую, що не знайомий із дівчинкою, котра боролася з диявольським болем із допомогою намальованих янголів та справжніх крил.

Не знаю, чи можуть навчити нас літати крилаті діти Євромайдану, які ще неміцно стоять на ногах. Сподіваюся, когось вони навчать ходити, тримаючи прямо спину. І впевнений - багатьох відучать від кепської звички плазувати.