МЕРТВІ ДУШІ

Якось липкої безсонної ночі, безцільно блу- каючи римськими вуличками, я наштовхнувся на невеличку кав’ярню. На її фасаді було вигравійовано, що саме тут письменник Гоголь створив свою знамениту книгу. При цьому чомусь не було сказано, яку саме. Заінтригований, я зайшов до кав’ярні, замовив пиво й запитав у бармена, чи не про «Мертві душі» йдеться. Кинувши на мене швидкий і чіпкий погляд, він незворушно й повчально відповів: «Мертвих душ, сеньйоре, не буває».

Я не став сперечатися. Звідки знати правовірним католикам з благополучної та благочестивої Європи, якими вбивчо мертвими, якими необоротно тлінними бувають нібито безсмертні душі в нашій стороні. Але про це знав Гоголь, і, можливо, це знання блюзнірського парадокса та страшної суперечності і зводило його з розуму.

Те, що відбувається сьогодні в нашому суспільстві, точніше, у його бомонді, - це не просто підтвердження вищесказаного. Це безсоромна, зухвала, нахабна демонстрація протухлих і напівпротухлих душ. Це якийсь дикий подіум, куди з незрозумілим завзяттям і несподіваною моторністю лізуть моральні мерці, аби продемонструвати те, що в нормальному суспільстві приховують як ганебну таємницю - свої виразки та сліди розкладання. Причому лізуть навіть ті, хто, у принципі, міг би й відсидітися в натовпі, приховати те, що вони давно вже й не люди. Але лізуть, чорти...

Утім, я заговорився. У нашому суспільстві, яке надовго загрузло між прихованим атеїзмом і показною набожністю, мабуть, мало кого цікавлять такі позамежні матерії. Тож облишмо тимчасово тему «душі» й поговоримо про земне: про владу та безвладдя, про розрахунки та прорахунки, про політичні торги... Загалом про те, чим живе коли не країна, то її політична верхівка. Поговоримо, зрештою, про те, який сьогодні є вихід зі сформованої критичної та майже безвихідної ситуації.

Отже, головні дійові особи:

Президент

Невдячна й ризикована справа - давати поради Президентові, але все-таки спробую. Головним прорахунком, можливо, і не Президента, але його найближчого оточення в ситуації, що почалася зі зникнення Гонгадзе, а завершилася появою якихось аудіо- й відеоплівок, стало, очевидно, те, що виниклий конфлікт відразу ж почали персоніфікувати. Знаючи оточення Президента, можна здогадатися, що саме воно підказало й показало йому на головне джерело небезпеки. Зокрема, на депутатів Мороза, Головатого, Омельченка тощо. Відповідно, основний викид енергії з адміністрації було спрямовано на протидію саме цим персонам. Прикладом такої логіки був судовий позов проти того ж таки Мороза, відповідна орієнтація підконтрольних мас-медіа тощо.

Зовсім інакшою бачилася б із президентського палацу ситуація, якби її з самого початку розглядали не як кульмінацію особистісного конфлікту Президента і його оточення, з одного боку, й частини парламентерів - з іншого, а як прояв визріваючого давно системного та структурного конфлікту всієї вищої влади країни.

Зовсім інакше поводилося б президентське оточення, якби розуміло, що суперечності, нагромаджені всередині влади, рано чи пізно дадуться взнаки, якщо не у вигляді «морозівських плівок», то в будь-якому іншому, сьогодні навіть не прогнозованому вигляді.

Які ж це суперечності? Першою є невизначеність повноважень у трикутнику Президент-уряд- парламент. І її давно можна було зняти шляхом чіткого закону про Кабмін, шляхом або жорсткої прив’язки Кабміну до Президента з консолідованою відповідальністю, або формування Кабміну парламентською більшістю.

Другою суперечністю став латентний застарілий конфлікт між бюрократичною та економічною елітами. Де перших представляли переважно так звані «силовики», а других - так звані «олігархи».

Цю суперечність також, у принципі, давно можна було б зняти. Ні для кого не новина, як, скажімо, частина наших «олігархів» ненавидить частину наших «силовиків». І навпаки. Схоже, до речі, спостерігається в багатьох країнах. Але там цей конфлікт залагоджують тим, що арбітром цієї взаємної ненависті є не сила чи гроші, як у нас, а закон і громадянський контроль. Є десятки апробованих способів зробити прозорими й підконтрольними суспільству всі силові відомства, й існують сотні апробованих способів поставити на службу суспільству будь-які «грошові мішки».

Проте ні в першому, ні в другому випадку практично нічого не робилося ні для розв’язання системної суперечності влади, ні для владнання структурного конфлікту. І з’явилися плівки. І зник Гонгадзе.

Тепер, ясна річ, адміністрація Президента працює в пожежному режимі, не знаючи, що, коли й де ще займеться та хто конкретно буде підпалювачем. У цій кризовій ситуації для Президента, як на мене, залишається один вихід - залишатися Президентом, а не почуватися працівником президентської адміністрації.

Залишитися Президентом, знов-таки на мою суто особисту думку, - це означає принципово не брати участі ні в самовиправданні, ні в обвинувачуванні інших.

Чомусь забувається, що в нашій не вельми віруючій країні Президент за визначенням мусить бути не лише політичним гарантом, а й духовним, моральним прикладом. Відповідно, він не може чинити так, як чинять його чиновники. Це вони можуть і, мабуть, повинні в такій ситуації інтригувати, торгуватися, лізти зі шкіри, аби зберегти себе та свого патрона. На них не лежить така моральна відповідальність, як на Президентові.

Колись Кант говорив: «Я можу уявити політика, котрий керується тільки моральними принципами. Але не можу уявити моральну людину, яка керується тільки політичними міркуваннями».

Аби зберегти за собою право на певний моральний авторитет, без чого неможливо цілком легітимне володіння вищою владою, Президент сьогодні може зробити лише одне - усіляко сприяти одержанню суспільством максимально об’єктивної картини про все, пов’язане зі справою Гонгадзе.

Уже очевидно, що без великих політичних втрат йому в будь-якому випадку не вийти з цієї ситуації. Але він може постаратися звести до мінімуму втрати моральні. Будь-яка правда, навіть коли вона не вигідна особисто Президенту в політичному плані, украй необхідна йому в плані моральному. Досвідчені підривники говорять, що бувають випадки, коли треба бігти не від епіцентру вибуху, а навпаки - на сам вибух. Це збільшує шанси на порятунок. Я не знаю, що зараз радить Президентові його адміністрація, але що б там не було, сьогодні саме той випадок, коли потрібно бігти не від правди, а назустріч їй, хоч якою страшною, безглуздою чи абсурдною вона не була б.

Колись, утішаючи одного високопоставленого працівника американської адміністрації, я сказав: «У кожного президента є своя Моніка». Сьогодні я змінив би власну сентенцію. Так, кожному представнику вищої влади доля посилає випробування чи за надмірні амбіції, чи за надмірну легковажність, чи просто за грубість та недалекість. Але, мабуть, позамежні для нас західні лідери вже заслужили, щоб їхні випробування набирали образу губатих монік. А в нашому пострадянському просторі доля для такого випробування володаря посилає тіло без голови.

Я не знаю, чим особисто для Президента й чим для нас, громадян України, закінчиться це випробування. Знаю тільки: чим меншої ми всі доб’ємося правди, тим мертвішими стануть наші душі.

Парламент

Справа Гонгадзе виявилася страшним збуджуючим чинником: вона проявила не тільки явні, а й досить приховані суперечності всередині Верховної Ради. Раніше депутати думали, що їх розділяють переважно політичні погляди й уподобання. Вибух кризи показав, що існують ще принаймні два вододіли, які в певній ситуації виявляються сильнішими від політичної центрифуги.

По-перше, парламент розколовся за інтелектуальною ознакою. Миттєво утворилися, а точніше - миттєво проявилися, принаймні дві групи депутатів.

Перша група, очевидно, розуміє політику як можливість безмежного. Вимахуючи, наче прапором, аудіо- й відеоплівками, вона сподівається одержати все й відразу: прибрати відразу всіх «силовиків», мимохідь скинути спікера, відразу звільнити Президента від глави його адміністрації, а країну - від самого Президента. Ця група мало уваги приділяє політичним реаліям, вважаючи їх лише прикрою перешкодою своїм планам, мріям і фантазіям. Таких людей у політиці завжди було чимало, іноді вони навіть домагалися певних успіхів, не розуміючи при цьому, що їхні успіхи випадкові, а з випадкового завжди народжується випадкове.

Друга група, мабуть, колись чула відомий афоризм про те, що політика - це мистецтво можливого. Відповідно, одна частина цієї групи, яка вважає, що вже можна продемонструвати свою силу, наполягає на звільненні хоча б тих «силовиків», котрі явно підставились у відомому інциденті з бориспільською митницею.

Однак інша частина цієї ж групи, поділяючи таке розуміння політики й таке ставлення до «силовиків», вважає, що нікого знімати поки що не треба саме тому, що це неможливо.

Між цими двома частинами по суті однієї групи йде постійна дифузія. Ця дифузія, власне, й називається сьогодні парламентською роботою. Суть її полягає в постійному обміні думками, безперервних суперечках, консультаціях, сварках і вмовляннях одне одного стосовно того, що сьогодні вже можна. Головний пафос такої роботи в тому, щоб першим сказати те, що вже можна говорити, і щоб першим просити в першої особи те, що вже можна в даній ситуації просити.

До чеснот «помірних» стосовно «безмежників» можна віднести те, що перші, попри внутрішній розкол, є все-таки більшими реалістами, ніж другі. А до їхніх недоліків можна віднести те, що вони є меншими реалістами, ніж саме політичне життя. А життя це підказує, що не завжди те, про що можна вільно говорити під час кризи, можна буде повторити після її завершення. А те, що випрошено під час кризи, після її завершення зазвичай забирають назад, та ще й з відсотками.

Поки що не видно, чи формується всередині парламенту третя сила, яка розуміла б сучасну політику не так, як перша та друга групи. Якщо ця третя сила вже з’явилася, то вона рано чи пізно пояснить нам, що політика - це вже давно не мистецтво можливого, а наука оптимального. А оптимальним сьогодні є не реалізація випадкових можливостей, а цілеспрямоване формування можливостей принципово нових.

Український парламент ціною життя Гонгадзе одержав унікальну можливість на гребені своєї сьогоднішньої активності, яка, можливо, ніколи вже не повториться, сформувати принципово нові правила політичної гри. Гри, у якій, певна річ, залишаться і політичні торги, і підкилимові інтриги, і депутатський чорний кеш, але не буде такого катастрофічного холуйства, не буде затхлої атмосфери загального страху, таємних прослуховувань, затикання ротів... І для цього треба прийняти якихось два- три закони для країни й одне внутрішнє рішення для себе.

Стосовно морального поділу парламенту, то він елементарний. Парламент сьогодні розділився на тих, хто ще пам’ятає про журналіста Гонгадзе, про те, що існує, мабуть, його, але ще не впізнане, тіло, яке слід за всіма Божими законами поховати й відспівати. І на тих, хто забув, що за всіма людськими законами у присутності небіжчика не торгуються, не заводять чвари, не випрошують посади, принаймні поки не закінчиться похоронна церемонія.

Журналісти

Певне, це наш національний парадокс, але загибель побратима-журналіста не згуртувала, а, навпаки, ще більше роз’єднала український журналістський цех. В жодній цивілізованій країні світу журналістська спільнота під час політичних землетрусів не розколюється суворо за лініями розколу їхніх фінансових і політичних господарів. Бо існує власна журналістська етика, журналістська солідарність і, нарешті, журналістський основний інстинкт - завжди докопуватися до правди, навіть коли це невигідно й небезпечно.

А в нас розкол відбувся суворо за лінією їхніх господарів. У цій ситуації хотілося б порадити своїм колишнім колегам хоча б не перестаратися в обстоюванні позицій своїх патронів. Патрони завжди потім помиряться, а от кому-небудь із журналістів можуть потім руки й не подати.

Колись я посприяв, аби з посади редактора впливової київської газети прибрали московського журналістського гастролера за те, що він політичного опонента своїх господарів назвав у статті «блощицею», комахою тощо. Коли я прямо запитав у нього, навіщо ж так принижувати нехай опонента, але відомого політика, жінку, він відказав: «Та ви всі тут, блін, лохи та провінціали».

Мабуть, він багато в чому має рацію, і всі ми - читачі, видавці, журналісти - «лохи», якщо спокійно пишемо, читаємо, видаємо газети, де слово «лайно» включається вже в саму назву статті про політичного опонента. Багато журналістів справді дедалі більше перетворюються не на професійних торговців правдою, а на професійних торговців «лайном», у якому вони з гордістю вимазуються по самі вуха. Таким ще раз хочу сказати: не треба, хлопці, від вас же потім, затиснувши ніс, відвернуться ваші ж господарі.

До речі, про московських гастролерів. Їх нині знову чимало з’явилося на київських телевізійних каналах. Це міцні професіонали, але їхня совість, певне, лежить на збереженні все ж у постійних московських, а не в тимчасових київських студіях. Тож іще одна порада для українських колег: якщо ви свою совість за межі країни ще не вивезли, не вчіться в заїжджих товаришів забовтувати правду, підтасовувати факти й водити за ніс телеглядачів. Їх докори сумління не мучитимуть, а от вас - не впевнений. Ну коли вже зовсім не можете писати конкретно, об’єктивно про розслідування загибелі свого колеги, то пишіть про щось інше. Приміром, про найбільшу в Європі ялинку на майдані Незалежності, про успіхи уряду тощо.

Та повернімося до того, з чого я почав свою замітку, - до проблеми душі. Так вийшло, що на поминках Саші Разумкова я сидів поруч із Георгієм Гонгадзе. Він промовляв один з останніх поминальних тостів. Усупереч поминальній традиції його тост був за синів Олександра. Промовляючи цей тост, він дивився на портрет Саші, який стояв на столику біля колони. І раптом Георгій закричав: «Дивіться, дивіться!». Ми всі повернулися до портрета й побачили, як келих, що стояв під ним, перекинувся й коньяк розлився. Навіть в одного з високопоставлених чиновників, котрий сидів навпроти мене й у цей час віддавав по мобільному телефону якісь розпорядження, на мить відвис мобільник. Можливо, він уперше подумав, що є сфера, куди не додзвонишся навіть по урядовому зв’язку. А Георгій сказав: «Ви всі бачили, душа Саші тут і він випив із нами».

Я переконаний: якщо Георгій загинув, то душа його однаково з нами. І вона бачить і тих, хто заново, наче після довгої хвороби, починає з натугою, по складах говорити правду, і тих, хто, як і раніше, малодушно бреше. Утім, хотілося б закінчити розмову вічно живими душами, а не мертвими.