Корок

У Хуліо Кортасара є чудове оповідання "Південне шосе". Тисячі автомобілістів стають бранцями гігантського короку. Тимчасові труднощі непомітно перетворюється на довгограючу проблему. Те, що здавалося малим епізодом, переростає в повноцінну історію. Незнайомі люди вимушено стають тісною спільнотою - ходять одне до одного в гості; сваряться й закохуються; діляться їжею, книжками, ковдрами та плітками; спільно моляться, ховають мертвих; організовують вилазки по воду і відбиваються від нападу вороже налаштованих місцевих жителів. Обставини надають життю нового порядку, іншого сенсу. Корок розсмоктується так само несподівано, як і утворився. І очманілі бранці стрімголов утікають із тимчасового "сьогодні" у "вчорашнє завтра", яке здається постійним. Утікають, змучені думками про гарячу ванну і біле вино. Очманіло зриваються, забувши попрощатися з людьми, котрі несподівано і природно стали рідними.

Я чомусь упевнений, що Віктор Федорович не обізнаний із творчістю Кортасара. Можливо, якісь асоціації у нього може викликати ім'я письменника, Хуліо. Швидше за все, неправильні. Тобто він може сплутати Кортасара, приміром, із його тезкою Іглесіасом (про нього він точно чув). Приписав же він позавчора, під час зустрічі з представниками ЗМІ, осмислений текст пісні рок-групи "Чайф" безглуздій попсовій групі "Фрістайл".

А ще я чомусь упевнений, що "Південне шосе" (якби хтось переказав гарантові в доступній формі зміст твору) Віктору Федоровичу сподобалося б. Картина, породжена уявою Кортасара, схоже, цілком, відповідає картині, яка живе в уяві межигірського остров'янина. Янукович вважав і вважає Євромайдан явищем тимчасовим, ситуативним. Чимось на кшталт затору. Який можна перечекати (рано чи пізно - розсмокчеться), можна об'їхати. А можна й ліквідувати з допомогою людей у погонах, було б бажання.

Янукович сприймає Майдан не як кістку в горлі, як комусь хотілося б думати. Для нього він - корок, що застряг у пляшці. Можна всередину проштовхнути, можна горлечко відбити, можна плюнути і облишити - хай вміст скисає.

Розумію відчай тих опозиціонерів, котрі готувалися до будь-якої (аж до жорстокого розгону) реакції влади на протести, але не мали ефективного антидоту проти повного ігнору. Якби на місці Януковича був будь-хто з попередників, щось схоже на осмислені переговори неодмінно почалося б. Але цей персонаж недовірливий, нечулий, і його логіка підпорядкована простому закону - "Усе, чого я не контролюю, - тимчасове. Усе, чого я не розумію, - не існує". А тому можливі переговори звелися або до публічних круглих столів із виразними ознаками ток-шоу (а точніше - "нереаліті-шоу"), або до підкилимних консультацій, головною дійовою особою яких виявився Андрій Клюєв. Ті, хто очікував, що події останніх тижнів поставлять хрест на кар'єрі секретаря РНБОУ, посоромлені, Андрій Петрович лише набрав додаткової політичної ваги. Але про це трохи згодом.

Для Януковича Євромайдан - паралельна реальність. Він його не налякав. Як налякали Леоніда Кучму цілком миролюбні активісти помаранчевого Майдану, що 2004-го блокували його будинок у Конча-Заспі. Як налякали вони тоді ж у тій-таки Кончі того ж таки Клюєва, що втік (як розповідали очевидці) від незваних гостей у човні та з охоронцем. Але - інші часи, інші обставини, інші люди. Межигір'я - сьогодні найбільш охоронюваний об'єкт у країні. Силовики не "пливуть" і не сумніваються. Революція-04 скидалася на високо занесену долоню, революція-13 нагадує могутній кулак, захований у кишеню.

Можна сперечатися, чи слабшає сила цього кулака. Але очевидно, що потенційно вона значно перевершує силу стиснутої п'ятірні дев'ятирічної давності. Ті, хто недооцінює це явище, помиляються, так само, як і ті, хто його ідеалізує. Там теж є провокатори, роззяви, попутники. Як у будь-якій армії є дезертири, зрадники і мародери. Але як будь-яка воююча армія оцінюється питомою вагою талановитих воєначальників і самовідданих бійців, так і будь-який протест цінний мудрістю організаторів та стійкістю учасників.

З останнім пощастило більше. На Євромайдані, захотівши, можна знайти різне. Як окремість. Але ви не знайдете там приниженого рабства. У цьому вже його перемога. Навіть повернувшись додому, учасники Євромайдану не повернуться у вчора.

На запитання "Чим насельники Майдану кращі за мешканців Маріїнського парку?" можна відповісти просто. Вони просто достойні більшої поваги. За готовність до протесту. Коли Віктор Федорович усіх кликав у Євросоюз, противники цього курсу не напнули намети в Донецьку, Луганську і Сімферополі. Їх зігнали, коли знадобилася масовка. "Ми приїхали тому, що країні загрожує розкол…". Чого ж тоді поїхали, чи загроза розколу розсмокталася за вихідні? "Треба працювати, а не бити байдики, як ці на Майдані…". У такому разі що роблять "тисячі прибічників" у Маріїнському парку? Працюють? На кого?

Якби ті, хто щиро й переконано обстоює єдність із Росією, приєднання до МС та неприйняття евроінтеграційного курсу, САМІ, без рознарядок і кешу, без металевих огорож та сторожа-"Беркута" осіли на будь-якій площі будь-якого міста країни, то, як на мене, було б зроблено важливий крок до взаєморозуміння. ВІЛЬНІ І НЕБАЙДУЖІ здатні знайти спільну мову, навіть якщо дотримуються різних думок. Дивись, і Віктор Федорович щось зрозумів би. Тому що ЛОЯЛЬНА, але НЕСАНКЦІОНОВАНА акція примусила б його напружитися. Він не зміг би цього зрозуміти, але й не зміг би це ігнорувати.

Зрештою, він міг би побачити в цьому реальну загрозу розколу. А зараз для нього горезвісний розкол - ще одна технологія, озвучена днями Клюєвим, який повторив потрібні тези за москвичами.

Але не сталося. Гарант перейшов до жорстких оцінок Євромайдану. Він упевнений, що контролює рух, що "пробка" розсмокчеться. Він дозволяє собі не поважати, бачачи в одних слухняних невільників, в інших - норовливих найманців.

Кажуть, він усе ж таки напружувався. Двічі. 30 листопада й 11 грудня, коли люди не розбігалися з площ, а збігалися на них, всупереч інстинкту самозбереження та намальованим владою планам.

Лідери формалізованої опозиції, напевно, мали б використати цю ситуацію. Не вийшло. Ефективний протест - емоція мас, помножена на організацію політиків. Останнє виявилося не на висоті. Поки що. Чому? Аналіз - попереду. Хоча б тому, що історія ще не завершена. Умовні недомовки ще можна трансформувати в реальні переваги.

Люди продовжують дивувати. Вони вже здивували західних політиків, першою (неофіційною) реакцією яких (кажуть) була пропозиція - швидше згортати Майдан і розгортати переговірний процес. Прагматична жорсткість в інтонаціях представників Заходу з'явилася тільки тоді, коли вони побачили, що протестувальники твердіші, ніж здавалося.

Ніж здавалося, у тому числі, і "провідній трійці" вітчизняної опозиції. Наважуся стверджувати, що політично вони за цей місяць підросли. Вони доросли до розуміння, що такий самий Майдан теоретично чекає на кожного з них, якщо опиняться в заповітному кріслі на Банковій. Але вони не виросли до вміння здійснювати вчинки. Поки що?

Питання, наскільки вони були готові взяти владу. Питання якщо не риторичне, то вже точно не актуальне. Інше питання - чи могли (можуть) вони виграти владу. Вожді намагалися увійти в переговірний процес. Не вийшло. Основна версія - на перемовини не йде сам Янукович.

Готовий повірити. "Не можна вимагати від них мужності справжніх героїв і таланту істинних дипломатів. Вони такі, які вони є...", - запевняють мене. Готовий погодитися. Але вони, а не десятки й сотні тисяч абсолютно різних людей збиралися керувати велетенською й складною (як ще раз з'ясувалося) країною. І переконували, що можуть.

Що змогли? Поки що - лише добитися умовної амністії для затриманих учасників акцій протесту. Чому умовної? Добрий десяток юристів переконує, що закон, прийнятий позавчора Верховною Радою:

- безграмотно складений і юридично нікчемний;

- залишає колосальний маневр для тлумачення, - дуже захотівши, спираючись на нього, можна як засудити побитих "Беркутом", так і виправдати самих "героїв" їхнього "Беркута". А заодно і будь-якого грабіжника, коли він доведе, що є "учасником масових заходів";

- дає привід репресувати будь-якого учасника протесту, який не підпадає під дію закону.

Чи розуміють це лідери опозиції? Що для них цей закон - єдино можливий компроміс, "договорняк" із владою (яка Й НАМІРУ НЕ МАЛА КАРАТИ КАРАТЕЛІВ), необхідна маленька перемога, привід спробувати "згорнути" Майдан? Я не знаю. Час покаже. Я їм не суддя.

І я вже точно не адвокат влади. Яка не хоче каятися. Хоча є за що. Не тільки перед по-звірячому побитими студентами, журналістами, мирними протестувальниками та просто випадковими перехожими. А й перед хлоп'ятами-строковиками з ВВ, яких виставили під трактор, ланцюги, газ і каміння провокаторів, навіть не видавши щитів. Спочатку "відморожені" в масках безкарно били готових не відступати пацанів. А потім "відморожені" в шоломах безкарно били тих, хто не встиг втекти. "Відморозків"-виконавців нагородили. "Відморозки"-ідеологи не покаялися.

Популярне нині запитання - кого увічнити в граніті на місці, що "звільнилося" після знесення монумента Леніну. Варіантів маса - "Беркут", "тітушки". Януковича. Кличка, Яценюка, Тягнибока, Тимошенко? Безпосередніх учасників повалення пам'ятника. Як на мене, там доречні образи не вождів і не карателів. Не вони герої. Герої справжні - дівчина-інвалід Ліза, яка стала одним із символів протесту; чернець, що вдарив у дзвони Михайлівського в ніч із 10 на 11 грудня; відчайдушні дівчата-волонтери, які під градом каміння тягали на собі поранених під час бійні на Банковій; хворі пенсіонери з Франківщини, котрі добровільно віддали всі свої заощадження тим, хто зимує на головному Майдані країни. Але вони свого, заслуженого, пам'ятника навряд чи дочекаються.

Я, швидше, повірю, що на місці Володимира Ілліча з'явиться скам'янілий Андрій Петрович. Дивна людина.

Його прізвище в розмовах згадується частіше, ніж інші. В розмовах усіх, хто хоч якось причетний до процесу. Овації, якими зустріли його однопартійці в "Зоряному" на початку тижня, зрозумілі. Вони аплодували людині, котра рятувала їх від страху. Котра позбавляла декого з них неприємного ворушіння в душі, віддалено схожого на докори сумління. Позбавляла самим фактом свого існування. Людина-функція, людина-машина. Людина-комунікатор, до якої нескінченним потоком тяглися опозиціонери різного рангу. Знаючи або, як мінімум, здогадуючись, хто перетворив "тітушок" із тактичного механізму на стратегічну зброю. Хто був ідеологом і організатором безглуздого побоїща в ніч на 30 листопада. Знали. І йшли.

"Справжня політика починається тоді, коли всі "труть" з усіма". Автор цього афоризму й тепер на очах у ПР. Партії, чиєю головною цінністю став не голова РНБОУ Янукович, що живе в паралельній реальності, а секретар РНБОУ, який міцно стоїть на землі.

Минулі довибори тільки підкреслили його цінність. Вибори можна виграти, можна "намалювати", можна купити. Судячи з підсумків, останній варіант найефективніший. Ефективний виконавець чужих осяянь, Андрій Клюєв, може бути задоволений. Якщо Майдан не встоїть, "вибори"-2015 будуть мало схожі на вибори.

Результати "голосування" - щедра пожива для роздумів опозиційним вождям. Які намагалися осідлати хвилю народного гніву, не пройшовши до кінця курсів плавання.

Андрій Петрович не тоне. Таких цінних кадрів не топлять. Окремі діячі опозиції (не всі, але дуже багато), знаючи про непотоплюваність Клюєва, по-своєму логічно шукали в ньому рятувальне коло. Хто для себе, хто (сподіваюся) для країни. "Ефективний переговірник" - чув це з сотню разів. Спірно. Незаперечно інше. Не можна публічно вимагати покарати того, від кого сам чекаєш милості. Мінреп буває рятувальним колом тільки у фільмах Михалкова. Життя жорсткіше. Запитайте в Андрія Петровича.

Зате, люди, які виходять на Майдан, із Клюєвим не знайомі особисто. Вони знають його за справами його. І вірять у себе. Для них влада - перегоріла пробка. Їм хочеться світла...