Підтримати
В Ізюмі на Харківщині розпочала роботу мобільна лабораторія для відбору ДНК-матеріалу. Це має допомогти встановити особи всіх невпізнаних тіл, ексгумованих на території району. В черзі — десятки людей, які сподіваються знайти загиблих родичів і поховати їх достойно. Про що розповідають ці люди?
Після визволення Ізюма тільки з масового поховання в лісі з могил вилучили 451 тіло. Тоді єдиним документом, який давав хоч якісь дані про похованих, був написаний від руки обліковий журнал місцевої ритуальної служби. Але інформацію він містив неофіційну й неповну. У багатьох могилах були поховані безіменні, з усіх даних про них — тільки номер на хресті. У деяких ямах правоохоронці знаходили тіла одразу кількох людей.
Щоб поховати кожного достойно й під його прізвищем, і працює ДНК-лабораторія. Це вже другий її виїзд у деокуповане місто, в черзі стоять десятки людей. Хтось із них знає номер могили, під яким мали поховати їхніх близьких. А хтось розшукує рідню, про яку немає жодної звістки кілька місяців. За даними правоохоронців, із 24 лютого в Харківській області в розшуку як зниклі перебувають трохи менше тисячі людей.
«Ви шукаєте?» — «Вже ні». Ці запитання-відповідь часто лунають у черзі до ДНК-лабораторії в Ізюмі. Це означає: людина точно знає, що її близький чи близькі загинули. Євген знає. Він прийшов, аби отримати можливість перепоховати маму.
Чоловік має здати зразок ДНК, щоб серед ексгумованих тіл експерти підтвердили її особу і дали дозвіл на похорон. Його маму звали Любов. У квітні їй виповнилося 73 роки. 13 червня жінка загинула, отримавши осколкове поранення. Любов поховали в ізюмському могильнику. На її хресті був номер 380.
«Впала касета за метр від неї. Осколкове поранення в потилицю. Миттєво, кажуть, померла. Швидко… — згадує Євген. — Тоді вже працювало поховальне бюро. Її забрали з дому в морг, зробили висновок. І під номером відвезли, бо всіх під номерами ховали. Хоч її ім’я і було відоме. Грошей удома було не більше ста гривень. А щоб труну замовити і хрест нормальний, щоб поховати, так би мовити, по-людськи, треба було, як мінімум, 5–6 тисяч гривень. Це труна, яму викопати, хрест, табличка, вінки».
Ізюмське поховання зараз порожнє, але не менш страшне. Обабіч лісової дороги — сотні порожніх розкопаних могил. У них чи біля них лежать хрести. В окремих порожні труни. Всі тіла забрали, щоб встановити їхні імена. Однією з останніх поліцейські розкрили могилу, на хресті якої було вказано три покійники: Павленки Василь і Вадим та Мельников Ігор. І одна труна на трьох.
Ці люди загинули 7 березня. Росіяни саме заходили в місто, машина їхала назустріч, її розстріляли впритул. Продірявлена кулями автівка кілька днів стояла на вулиці, потім її танком зіштовхнули з мосту, щоб не заважала проїзду. А все, що лишилося від тіл, поховали перехожі. Сергій, кум убитих батька й сина Павленків, згадує: він дізнався про вбивство через тиждень. Шукав могилу, приходив на місце трагедії, щоб проститися, а знайшов кістки: «Їх прикопували в пакеті випадкові люди. Ми знали місце, де вони поховані. Але на тому місці, де був спалений їхній бус, ми з дружиною дозбирали кістки. Що знайшли, прикопали в сина в домоволодінні. Бо одразу ті люди через обстріли змогли зібрати не все, тільки черепи, ребра…».
Перепоховати рідних Сергій зміг лише в серпні. Відокремити рештки і встановити особи чоловіків не могли. Тому все, що зібрали вже з двох могил, поклали в одну труну і в одну яму. Наразі вилучені останки направили до судмедекспертів. Рідня має здати ДНК-зразки, щоб у кожного з трьох вбитих був останній прихисток. А не безіменна могила під номером.
Під хрестом із номером 188 може бути похований старший брат Анни. Його не стало у квітні. Жінка так і не змогла потрапити на першу могилу брата. Номер їй назвали копачі, що забирали тіло. Пів року Анна не могла вибачити собі, що не змогла провести прощання як годиться: «Хотіла на нього хрестик надягти — не вийшло... Нитка постійно рвалася, так і лишився без хрестика. Тому, коли знайду, поховаю нормально. Відспівають у церкві, покладу хрестик той. Хай вибачить мені. Я не хотіла так. «Вантаж 200» довелося викликати. Там стріляли тоді всюди. І на цвинтар не змогла провести. Тільки «вантаж 200» залишався».
4 листопада Анна стала третьою, хто здав зразок ДНК до лабораторії.
Брат Анни помер не від снаряду чи кулі. Росіяни вбили його тим, що не було аптек і ліків, зв’язку та «швидкої», повноцінної лікарні. Після авіанальотів ізюмців добивали ізоляцією. Багато хто в місті помер через ненадану меддопомогу. Олена Волова в черзі до лабораторії, щоб підтримати чоловіка. Він здаватиме матеріал для мами. Та помирала на їхніх руках, згадує невістка: «Їй було 68 років. Стало зле. Які пігулки були вдома, від серця, від тиску, — давали, як могли рятували. Але… 27 травня померла, а наступного дня забрали в мішку. Номер сказали — 362. І все. Де поховали, ми не знаємо. Приїхали, забрали й поховали. Тому тепер маємо здати зразки ДНК, щоб знайти її й поховати по-людськи».
У 38-річного Максима Кузіна був цукровий діабет. Інсулін у місто окупанти не завозили, а українських гуманітарних вантажів із ліками не пропускали. Перепохованням чоловіка опікуються тітки. Вони здаватимуть ДНК-матеріал для аналізу, бо більше кровної рідні немає. Батько Максима помер через місяць після смерті сина.
«Ми дізналися про смерть племінника тільки пару місяців тому, — по черзі говорять Раїса й Любов. — Він був похований десь у дворі, потім його перепоховали в тому ізюмському лісі. Місто в нас закрите було: нікуди не проїхати. Хочемо перепоховати».
Жінки знають: їхній Максим помер 24 березня. Його ховали сусіди. Тоді самі вони жили в підвалі й теж ховали людей. «Там у нас теж помирали люди. Ми їх закопували прямо в садку чи біля гаражів. Таке не тільки в нас. Воно, напевно, всюди так було…»
У черзі літні люди, що поховали дітей. І діти, які хочуть знайти батьків та останній їхній прихисток. Хтось знає номер могили, а хтось ще сподівається, що ні номера, ні могили не буде. Михайло шукає сина. Говорить коротко, щоб не зірватися на сльози. Фото 25-річного Костянтина ледь видно на побитому екрані телефона. Та й руки в батька тремтять. «Військовий був. Служив. Зник. Був в ізюмській теробороні. 9 березня востаннє зв’язувався. Я не знаю нічого далі. Може, десь ще живий…»
За перші два виїзди мобільної лабораторії в Ізюмі ДНК-матеріали здали 32 людини. Також експерти працювали під час ексгумацій і біля самого ізюмського поховання, куди до могил приходили люди. Процедура здачі нескладна.
Часто набагато більше часу потрібно на відновлення документів. У багатьох людей, що розшукують чи ідентифікують рідню, папери знищені в пожежі чи загублені під завалами будинків. Тому процедури лабораторні і паперові запускають паралельно.
Пошук своїх Ізюмом не обмежується. Зараз в Україні триває створення єдиної бази ДНК. Туди помістять інформацію про всі знайдені тіла. Відібрати й надіслати зразок своєї ДНК можна, перебуваючи будь-де в Україні чи за її межами. Інструкцію, як це зробити, розміщено на сайті Харківської обласної прокуратури.
Текст підготовлено платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та полеглих українських військових, спеціально для ZN.UA. Аби повідомити дані про втрати України — заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google