Деокупація більшої частини Харківської області окрім полегшення, через звільнення територій, принесла і багато неприємних сюрпризів. В містах та селах, які знаходилися під контролем російської армії практично від початку березня, було виявлено безліч катівень, імпровізованих тюрем та, на превеликий жаль, масових поховань. Проти українських громадян, які відмовлялися співпрацювати з окупантами, застосовувалися фізичні та психологічні тортури. Одну з багатьох подібних історій опублікувала американська газета The Washington Post.
Мешканка Ізюму, 52-річна Алла, до 24 лютого працювала менеджером в газовій службі міста та проживала разом із чоловіком. Її син працює у Службі безпеки України, але в іншому населеному пункті, тож у березні, на момент окупації, перебував поза межами Ізюму.
Власне особиста професійна діяльність Алли та робота сина стали тією причиною, через яку жінка разом з чоловіком опинилися в російській катівні. Переслідування почалися майже відразу.
Ще у березні, після чергового обстрілу, Алла наважилася перевірити квартиру сина, для чого їй довелося подолати пішки значний шлях, в тому числі через річку. Дорогою жінка бачила руїни та трупи на узбіччях. Картина шокувала та приголомшувала. Коли вона потрапила до порожнього житла, то дізналася від сусідів, що росіяни вже побували там, провели обшук та розпитували про місце перебування її сина. На додачу загарбники прихопили з собою «трохи сувенірів», зокрема телевізор, пральну машинку, кавоварку та навіть компакт-диски. Жінка, побоюючись що все інше майно буде також розграбоване, перевезла те що залишилося до будинку друга неподалік.
Тоді ж у березні російські військові почали навідувати і її з чоловіком. Попервах вони розпитували про місце перебування їх сина, просили його фотографію та шукали зброю. Далі почали наполягати на співробітництві з Росією.
«Вони ввесь час погрожували нам, кажучи мені, що якщо мій син співпрацюватиме з ними, вони нас не чіпатимуть і все буде добре», – розповіла Алла. – «Ми жили в постійному страху, але нас не чіпали, не катували».
З часом вимоги росіян стали настирливішими. Родина розуміла, що їм було б безпечніше евакуюватися, але лишати літніх батьків без догляду не хотіли.
Упродовж кількох місяців окупаційна адміністрація та люди, які назвалися агентами ФСБ, неодноразово просили Аллу повернутися на роботу до газової служби. Проте вона наполягала, що не повернеться і що як звичайний менеджер не має необхідних технічних знань, для відновлення газопостачання у місті.
Завітати до офісу, в якому все було перевернуто догори дном, було її помилкою. Адже на наступний день, 1 липня, близько 11 години ранку до її будинку під'їхала машина із характерною літерою «Z». Приблизно десять осіб заскочили в її оселю, накинули Аллі та її чоловіку мішки на голову, заштовхали у багажники та повезли у невідомому напрямку.
«Ви казали, що не підете на роботу?» - згадує жінка крики окупантів. «Ти ходила у газову контору та командувала там? Тепер приготуйся! Тут ми з тебе українця виб'ємо, жива ти звідси не вийдеш. Або ти приймаєш наші правила і визнаєш, що живеш у Росії, або пропадаєш. Тебе ніхто ніколи не знайде».
Жінку привезли та кинули в темний сарай з цементною підлогою, де вона і провела наступні кілька днів.
Приблизно через годину шестеро чоловіків повернулися за нею. Аллу відвели у сусідню будівлю. Там їй наказали роздягнутися, а після її відмови, силоміць стягнули з неї одяг, поклали на стіл та почали торкатися її всюди. Вони сміялися та кричали про те, що вони зазвичай роблять з жінками та матерями співробітників СБУ. Після цього командир росіян наказав Аллі, що коли до неї в сарай заходитимуть окупанти, вона має бути роздягнена нижче пояса та стояти до них спиною.
Спочатку вона відмовлялася. Але її непокора обурила головного. Він нагримав на неї та запитав у своїх солдат, хто зґвалтує її першим.
Упродовж трьох днів командир насильно торкався її й змушував займатися з ним оральним сексом, тримаючи в заручниках її чоловіка в гаражі неподалік. За словами Алли, вона добре чула його крики й бачила як його побитого та знесиленого ведуть до місця утримання.
Як потім стало відомо, російський командир сказав чоловіку Алли, що він зґвалтував її та що їм обом це сподобалося.
У сараї, де утримували жінку було дуже душно. Тому, аби отримати хоч ковток свіжого повітря, Алла вийняла зі стіни одну цеглину. Вона благала окупантів дати їй заспокійливе, хоча б у цьому вони їй не відмовили. Також жінці поставили два відра - одне для туалету, а інше для каші та черствого хліба.
Алла була у відчаї та вирішила вкоротити собі віку. Але бюстгальтер, який вона намагалася використати замість мотузки, не витримав.
На стіні сараю старим гвіздком жінка видряпала своє ім'я, скільки днів була в полоні, а також описала те, що довелося їй пережити: «УРАЖЕННЯ ЕЛЕКТРИЧНИМ СТРУМОМ. РОЗДЯГАТИСЯ. БІЛЬ».
«Я думала, якщо мій син шукатиме мене, він зможе знайти ці записи та зрозуміти, що я була там і там померла» - згадувала Алла.
Тортури тривали упродовж 10 днів. За цей час, росіяни допитували її стосовно видобування та розподілу природного газу в Ізюмі. Після цього окупанти заявили, що вони задоволені її відповідями та що її разом з чоловіком звільнять. Чому вони прийняли таке рішення, вона й досі не розуміє.
10 липня їм зав'язали очі та залишили на узбіччі дороги поблизу заправки. Витративши деякий час на лікування, вони виїхали через територію Росії, Білорусі та Польщі до не окупованої частини України. Після цього жінка ще потребувала медичної допомоги.
У вересні, всього через кілька днів після деокупації Ізюма, Алла разом з чоловіком та сином, повернулися у рідний дім та туди де їм довелося пережити найстрашніші дні свого життя.
Жінка погодилася розповісти свою історію журналістам The Washington Post і показати ті місця де їх з чоловіком насильно утримували, за умови що їх прізвище, з метою безпеки, залишиться не названим.
В сараї і досі залишилося видряпане гвіздком ім'я «Алла».