Підтримати
ЗСУ форсували річку Оскол і тепер контролюють обидва береги річки. Жителям визволеного Ізюма стало легше дихати, хоча тривога й не зникла. Люди вийшли з дворів та підвалів власних будинків після тижневої комендантської години, яку в місті запроваджували росіяни. Переїжджаючи до квартир сусідів і родичів із власних, розбомблених авіаударами, вони продовжують жити без світла та води, а їжу готують на вогнищах біля своїх будинків, на яких залишають написи «Тут живуть люди».
Перебуваючи пів року в окупації, люди ховали своїх рідних у дворах та на алеях, як це було і в інших містах, куди увірвалися росіяни. Фото з місцевого цвинтаря, на якому спочатку знайшли братську могилу українських військовослужбовців, а потім — ще понад чотириста могил, облетіли весь світ.
Перші розповіді місцевих жителів про те, як вони виживали, — шокують. І очікувано не збігаються з глянцевими картинками, які розміщують на своїх ТГ-каналах російські пропагандисти. Наші люди змучені, але не втратили гідності.
У нашому репортажі — ще один погляд на те, що відбувалося в місті останні пів року та як жителі Ізюма зберегли свою життєстійкість.
Дім
На подвір’ї Сергія Вікторовича Черняка лежить пакет зі щойно зібраними грибами. Їх чоловік знайшов у лісі, поруч зі своїм будинком. Він та його дружина Людмила Іванівна живуть одразу на в’їзді в Ізюм. Переїхали сюди 1991 року з Житомирщини. Тоді лікарі помітили в дітей Черняків проблеми зі здоров’ям, які Сергій Вікторович пов’язує з наслідками вибуху на Чорнобильській АЕС, і порадили переїжджати.
— Кинув їх, як кошенят, у машину й поїхав. — розповідає чоловік.
На початку 1990-х, за словами Сергія Вікторовича, їх у місті охрестили «бандерами», бо вони розмовляли лише українською. Через двадцять один рік той, хто пам’ятав історію родинного переїзду Черняків, знову згадав, що вони «бандери». Це сталося після окупації російськими військами міста Ізюм навесні нинішнього року.
Місто розділяє річка Сіверський Донець. Як розповідають місцеві, лівий берег, де й живуть Сергій Вікторович та Людмила Іванівна, окупували сьомого березня.
— Той бік тримався. Вони звідсіля туди день і ніч лупили з усієї зброї. І гарматами, і танками, і «Градами». Цілу добу, — згадує Черняк.
— Оце ж вони зайшли 7 березня. І йдуть тут танки, йдуть, і автоматники. І так наставляють. Я кричу, матюкаю, проклинаю їх. Що хотіла, те й казала, — додає Людмила Іванівна.
— А вони кажуть, ми вас не вбивати прийшли, ми вас рятувати прийшли. Я кажу — від чого? Від благополуччя? Від нормального життя?
Першого разу по «бандер» у дім Сергія Вікторовича приїхав БТР і восьмеро російських солдатів. Обшукали будинок, переставили меблі, розклали дивани, зайшли в кухню, подивилися підвал і поїхали. Повернулися за тиждень.
— Кажуть — роздягайся. Я кажу — чого ви хочете?
Росіяни шукали на тілі чоловіка татуювання. Знайшли тільки одне. На лівій засмаглій руці Сергія Вікторовича ледь видніється маленька «Л» — перша літера імені його дружини. Набив він її ще юнаком, коли служив в армії і познайомився з Людмилою Іванівною.
— Потім ще одні були, потім ще одні, а останніх я вже не витримав і кажу: хлопці йдіть на**й звідси. Не подобається — пішли до коменданта, хай він дивиться мене.
На думку чоловіка, хтось із місцевих здав росіянам картотеки з військкомату. Точніше — їх ксерокопії. Адже якби військкомат розбили, то російські солдати мали б не копії документів, а оригінали, вважає Черняк.
— Хтось із нашого військкомату здав їм картотеку і списки — АТОвців і ТрО. Він мені показує фотографію, я його знав, таксист він. Але сказав, що не знаю.
— Нам сказали, що ви, бандери, тут живете, — згадує і Людмила Іванівна про приїзд непроханих гостей. — Сергій каже — які ми бандери? Ми не бандери, каже, ми українці. Кажуть — ну паспорти давайте. Ми мого паспорта не показували, бо я з Житомира, а в чоловіка місце народження — Костянтинівка.
Ліс
Ворота будинку Черняків дивляться прямо на ліс. Будинок, шлях, вогка глина й високі сосни. Хтось каже, що тут стояли костромські десантники, а хтось — що івановські. На початку травня їхня сусідка тітка Рая, не здолавши свою цікавість, пішла в ліс і побачила яму.
— Бачу, хрест там стоїть. Думаю: цікаво, чия це яма. Машини заїжджають і хрест стоїть. Дивно, підійшла ближче. Дивлюся — мухи літають, — каже жінка. — Спочатку я подумала, що то шапка. Підійшла поближче, бачу — потилиця. Чоловіча. І шматок форми виглядає. Української. На хресті написано «ЗСУ. 17 чоловік із моргу».
— Вони навіть нічим не були накриті, — розповідає про знайдені тіла Сергій Вікторович.
— Просто, видно, засипали землею. Так оце, як куча піску, і вони, видно, так лежали. Їх просто засипали.
— А дощик пройшов, і воно зсунулось і змилося.
— Потім ми сказали, щоб прикрили.
— Ще з яким скандалом.
— Ругали, матюкали.
Сварилися сусіди з ритуальною службою. Хто саме були люди, які звозили тіла до лісу, ані тітка Рая, ані подружжя Черняків не знають. Люди на вулиці бачили, що туди заїжджали як ізюмські машини, так і машини з написом «Z», яким росіяни позначають свою військову техніку.
Спочатку сусідам у відповідь на їхнє прохання засипати землею тіла погрожували. Казали, що вони ляжуть поруч у ямі.
— Потім підійшов старший і каже, що не може бути, щоб там видно було. Не може бути. Кажу, ну ходімо подивимось. Я вам покажу. Підійшли, він глянув, що справді потилицю видно й мухи літають. Прям такі... Ой, мені місяць привиджувалася та потилиця. І шматочок форми.
Але потім усе ж поховання засипали глиною.
Ще Сергій Вікторович згадує, як одного разу до будівлі пошти росіяни привезли тіла закривавлені і з мішками на голові.
— Сказали: «На, забирайте, це ваші діти». Паспорти були, і вони за пропискою привезли, там біля пошти їх скинули, — але чиї саме тіла тоді привезли, чоловік не знає. — Хорошого тут мало було. Тіла не носили, їх привозили машиною. Ми не бачили, кого привозили й що привозили. Коли тут стояли росіяни, нам забороняли навіть у ліс заходити. Ми могли на дорогу вийти, сходити в магазин, на базар — і все. Останні два тижні, перед тим, як їх мали вигнати, взагалі була цілодобова комендантська година. Як у тюрмі, сиділи, з хати навіть не виходили. Можеш сходити в туалет, а на город — не маєш права.
Номери
ЗСУ. 17 людей з моргу. Місто Ізюм.
217 Борова Анна Миколаївна, 16.01.1938 — 21.04.2022.
Бояринцева Ірина Іванівна, 18.02.1952 — 13.04.2022.
154. Царицанський Олександр Вікторович, 01.09.1961 — 13.04.2022.
Іваненко Миколай.
187 неопізнаний ЗСУ.
6 (закреслено), нова цифра — 41, Єфименко Олег Іванович (закреслено).
Хрест без жодного напису.
Шматок дерев’яної палиці, яка лежить серед дубового листя, номер 223.
297 Світлана Іванівна (70 років).
373 Лутай Юлія Анатоліївна.
401 Салюк.
Це написи на дерев’яних хрестах в ізюмському лісі. Їх понад 400. На одній із могил навіть є фотографія жінки. Вона мала коротке коричневе волосся, чорну, мабуть ситцеву блузу. Найімовірніше, вона стояла в саду, адже за її спиною буяють зелені дерева. Та роздивитися її обличчя майже неможливо. Краплі дощу падають на глину, і вона розмокає й піднімається малими грудочками, потроху закриваючи собою фотографію.
По один бік від хрестів — міський цвинтар. Там ховали людей до війни. По інший — братська могила із 17 українськими військовослужбовцями. Поліція по черзі розкопує кожну з могил. Тіла, які дістають звідти, спочатку оглядає судмедексперт, а потім їх складають у білі пластикові мішки. Над ними літають мухи. Більшість тих, хто проводить ексгумацію, — в масках. У лісі стоїть сильний трупний запах.
Одне з тіл, яке дістали, було замотане в рожеву й синю тканину. Роздивитися тіло людини у тканині важко. Воно розсипається, ніби вислизає з рук чоловіків, які намагаються вийняти його з вогкої глини. Все ж його дістають, кладуть грудиною до землі. Оглядають. У деяких могилах знаходять лише рештки людей. В одній із них знайшли частини тіл чотирьох осіб, зокрема й дитини.
«Слідство вважає, що це були люди, які жили у приватному будинку на вулиці Українській, 6. Там була сім’я, семеро людей. Двоє з них діти — 2012-го і 2018 років народження. Вони загинули від авіаційного удару. Експерти вважають, що знайдені в могилі рештки належать хлопчикові Микиті», — каже Олександр Фільчаков, прокурор Харківської області.
Крім того, Фільчаков вважає, що росіяни наказували писати номери на могилах для приховання своїх злочинів. Адже серед знайдених трупів є тіла зі слідами катувань: п’ятеро людей були з травмами від вибуху мін, п’ятеро — з осколковими пораненнями, на тілі одного із закатованих були різані рани. Також під час ексгумації знайшли людину зі зв’язаними руками та отворами в ребрах.
Поліція вже допитала місцевих жителів, котрі безпосередньо закопували тіла. Вони дали свідчення, хто саме наказував їм ховати людей. За словами Олександра Фільчакова, це були представники окупаційної адміністрації.
«Після ексгумації та судмедекспертизи ми зробимо перепоховання усіх знайдених тіл», — додав прокурор.
Сусіди
Того дня, коли в Ізюмі почали викопувати тіла, на протилежному березі річки, у провулку Соборному, диміли маленькі вогнища. У дворі будинку на саморобній пічці грівся закіптявілий чайник. Час обіду. Поруч із їжею сиділа Марфа Лекалівна. Вона то підходила до вогнища, спираючись на невеличку палицю, аби подивитися, як воно горить, то знову опускалася на стілець.
Всього у величезному будинку з кількох під’їздів залишилася 31 людина. Решта — виїхали.
— Людей мало залишилось. У нас сім’я одна з семи чоловік загинула прямо в підвалі. Не встигли вибратися. Що то за бомба була, що весь будинок упав! А наш підвал горів, і підлога моя на першому поверсі. Не знаю, як квартира не згоріла.
До імпровізованої кухні з кількох стільців та натягнутої на палицях плівки підходить чоловік. Сусід Марфи Лекалівни. Він не представляється. І тихо сідає поруч. Тепер він живе тут, у провулку Соборному. У березні росіяни знищили його будинок авіаударом. Від квартири залишилася дірка. Чоловік каже, що вижив тільки тому, що випадково поїхав у справах. А донька увечері 23 лютого залишилась у Харкові.
— Я маму поховав. Вона від страху померла. Перелякалася, було попадання в будинок. Ми відвезли її на цвинтар. Зробили все як треба. Але людей ховали де доводилося, у садках, на алеях. А потім російська служба «200» їх перепоховала. Тих, хто був убитий під час війни. Так вони всі були закопані тут… там.
Навпроти будинку Марфи Лекалівни тягнеться вгору дим від ще одного багаття. Тут 80-річна Марія Федорівна варить борщ. Так само у дворі будинку. В кожного мешканця — своє залізне відро, в яке засиляють жердину і підпалюють знизу багаття. Жінка переїхала в Ізюм разом із чоловіком ще 1967 року з Луганська. Каже, так чекали заселення, що приїхали, коли у квартирі ще нічого не було, і спали на розкладачках.
Зараз у квартирі Марії Федорівни вибиті вікна. З даху прямо на пофарбовану підлогу її спальні падає глина. А у вхідних дверях — велика тріщина. Вода і світло на правому березі Ізюма зникли наприкінці травня. Люди брали воду з річки, кип’ятили й пили. У місті є й криниця, з якої беруть воду. Але, за словами місцевих, наповнитися вона не встигає. Нині жінку рятує дощ, вона збирає у великі пластикові пляшки дощову воду. Використовує її в господарстві, а якщо добре відстояти — то можна й посуд помити. Але найбільше жінка переживає через наближення зими. Бо поки на вулиці тепло — у квартирі теж можна жити.
— Але нічого, — дивує своїм оптимізмом жінка. — Йде війна. Нічого плакати. Йде війна. Поприбираємо.
Більше статей Тетяни Безрук читайте за посиланням.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google