Підтримати
Цей будинок в Ізюмі назвали «братською могилою». 33-річний Сергій Штанько, успішний програміст, якийжив і працював у Києві, опинився там майже випадково. Ще до повномасштабної війни він повернувся в ріднийІзюм, аби доглядати за лежачою мамою. Тут його й застали російське вторгнення та окупація міста. Тут із нимсталося й найбільше в житті диво — 9 березня 2022 року він вижив у будинку на Першотравневій, 2. Там, де відросійських обстрілів завалилися два під’їзди. Сергій витягував і упізнавав понівечені тіла людей, з якими живпоряд. Майже тиждень боровся за життя жінки, котру затиснуло плитами. Скільки людей загинуло в будинку, що його назвали «братською могилою», достеменно невідомо. Від 46 до понад пів сотні.
Будинок на Першотравневій, 2 став символом жахіть, які залишила по собі в Ізюмі Росія. Після обстрілів у ційп’ятиповерхівці немає двох середніх під’їздів. Зовсім немає. Порожнеча замість 40 квартир. Дивишся на них, іуява мимохіть пробує «добудувати» лінії перекриттів, стіни й вікна. Але щоразу відволікаєшся на скупі решткижиття в розбитому будинку. Відчинена шафа з одягом; спинка піаніно над обривом; блискучі бані храму, якихтепер не закриває будівля… Уявити цей будинок цілим не виходить.
Бодай чогось цілого не залишилося і в квартирі Сергія. Навпроти вікон колись його квартири на першомуповерсі Сергій Штанько згадує день, коли п’ятиповерхівка обвалилася.
Близько 9:00 будинок здригнувся. Сергієва мама лежала в кімнаті, батька не було. Сергій на кухні розігрівав мамі бульйон. Раптом провалився в підвал.
«Тоді сильно стріляло, і я переносив маму з кімнати в кімнату, туди, де здавалося безпечніше... Мама теж ледьне провалилася. Пощастило, що зависла прямо на краю плити. Я вибрався з підвалу й дістав її…» — пригадуєСергій.
«Ми ж не лікарі. Як різати руку?»
Ізюм обстрілювали інтенсивно з початку повномасштабного вторгнення. У ніч на 24 лютого був перший прилітнеподалік Першотравневої, 2. Із 24-го та в наступні дні почалися масовані обстріли: мінометні, артилерійські, злітаків і вертольотів. Сергій, дивлячись на зруйнований будинок, згадує, як між обстрілами говорив із сусідами,що вибиті вікна та двері — це не страшно, це все вони потім відновлять.
Чому так інтенсивно гатили саме сюди — місцеві можуть лише припускати. Будинок стоїть на околиці міста,росіяни били по Ізюму прямо через нього.
9 березня, після шостого чи сьомого влучання, будинок на Першотравневій, 2 не витримав. Другий і третійпід’їзди склалися, наче карткові. Шанс вижити в багатьох людей забрала пожежа — через фосфорні снаряди тутгоріло майже 10 годин.
Саме під другим і третім під’їздами, які обвалилися, був найтепліший підвал. Туди спускалося найбільшелюдей. У день трагедії, рятуючись від обстрілів, забігли ще й люди з вулиці. Із усіх, згадує Сергій, вижила тількиодна жінка. Але її заблокувало плитами — затисло руку. Як не намагалися витягти, не змогли.
«Ми ж не лікарі. Як різати руку?.. Щодня я спускався до неї, пролізав крізь завали. Сусідка шість днівпрожила... Допомоги не було ніякої. Її звали Раїса. Вона була при тямі. Ми годували її, перевдягали. Потім вонапопросила солодкого, розвели воду з медом. Коли спустився з цим, а там — усе. Не дихає. Я їй очі закрив…» — каже Сергій.
Люди, які загинули в цьому будинку, пролежали під завалами місяць. Тільки тоді окупанти дозволили початирозбирати руїни.
Сергій не дивиться, просто вказує рукою на місце, де складали тіла. Навпроти будинку вони лежали по кількаднів, поки не забирала машина з написом «Груз 200». Тоді на цій вулиці вперше промайнула чутка про могили вІзюмському лісі.
Перед розбитим будинком облаштували невеличкий меморіал одній із вбитих родин. На світлинах сім’я Рєпіних: Людмила, її чоловік Юрій, син Олег і мама Валентина. У них не залишилося близьких родичів івпізнання взяла на себе подруга. Вона допомагала експертам дістати особисті речі для ДНК-експертизи.
Для більшості загиблих у цьому будинку ДНК-експертиза — єдиний спосіб встановити, хто вони. Окремихвдалося ідентифікувати за даними в їхніх телефонах, за біжутерією або, якщо можна було розгледіти, за одягом.Завдяки цим ознакам деякі могили в Ізюмському лісі отримали не тільки номери, а й прізвища.
Разом із Сергієм допомагав із упізнанням загиблих Олександр Чвалун. Його дружина Тетяна пригадує, що їїсаму не пустили, — жінок намагалися відгородити від цього.
Тетяна, як і Сергій, приходить на руїни відшукати свої речі. Стіна її квартири — ніби зрізана, і можнарозгледіти колишнє життя. Серед завалів Тетяні вдалося знайти ікону, подаровану донькою. А ось Сергій тількисподівається знайти батьківські обручки і татів кортик.
Тетяна з Олександром вціліли тому, що за кілька днів перебралися в укриття іншого будинку неподалік її місцяроботи.
«Їх упізнали, бо тільки вони могли бути ось так — обіймаючись»
Одразу після обвалу на Першотравневій, 2 кілька людей днювали й ночували тут — чекали на диво чи бодайякусь звістку про рідню.
«Тут чекала мама з родини Жихарєвих. Їх дві сім’ї, восьмеро людей, загинуло, — згадує Тетяна. — МішаЯцентюк, наш сусід, у нього загинуло семеро: діти, онуки, дружина, тітка. Їх більш-менш опізнали. Наді мноюзагинула жінка. Вона в підвал не пішла. Тільки її фрагменти донька опізнала. Але чи точно це вона, все жневідомо. Там пожежа велика була. Навіть плити й арматура погоріли. Що від людини лишиться? А оце балкондівчини, для якої я приходжу зібрати пам’ятні речі її мами. Її мама не врятувалася. Вона так боялася помирати.Так боялася смерті. Це вона тут квіти висаджувала. Руками всю землю тут перебрала. А на першому поверсі сім’яжила, відносно молоді, — теж нічого не знайшли… Хто сидів, хто стояв, у такому положенні ця плита й накрила.Пара була в обіймах. Може, відчували що... Їх упізнали, бо тільки вони могли бути ось так, обіймаючись».
56 людей — стільки вбитих у цьому будинку називають місцеві. Офіційна кількість жертв — наразі 46. Але може зрости, криміналісти ще опрацьовують ексгумовані тіла.
«Це те місто, в якодему я хочу прожити свої роки на пенсії»
Нині Сергій в Ізюмі. Повертатися до Києва, як і до роботи програмістом, наразі не планує. Волонтерить.
«Зараз в Ізюмі руки потрібні, будматеріали потрібні. Що можна відновити, намагатимемося відновити, — кажеСергій. — Дуже багато людей виїхало з Ізюма. Було приблизно 35 тисяч, а зараз — мабуть, тисяч 15».
Після обстрілів 9 березня із особистих речей у Сергія залишилися паспорт і телефон — просто тому, що були вкишенях, коли він полетів у підвал. У підвалі, правда іншому, він до грудня й жив, аж поки не отримав тимчасовежитло — будинок, хоч і без вікон, але точно кращий за підвал.
У Сергієвому підвалі встигла пожити команда міжнародного проєкту фундації Looking at the Stars. І, зокрема,литовський піаніст Даріус Мажинтас. Він приїжджав в Ізюм і провів годинний концерт на горі Кременець. Грав убронежилеті та жовто-блакитних рукавичках музику українського композитора Валентина Сильвестрова. Спільно з Всеукраїнським демократичним форумом Даріус привертає увагу до знищення росіянами культурних пам’яток.Кременець — один із символів Ізюма. Тут сусідять половецькі баби, пам’ятки IX–XIII століть, і радянськиймонумент на честь полеглих у Другій світовій. Кам’яні баби посікло осколками, одну скульптуру розбило дооснови.
«Ми ночували в чоловіка, чий будинок розбомблений. Він у підвалі, і він нас прийняв. 15 людей у нього було.Він просто розповідав про те, що коїлося тут щодня. Коли він розказував, він гладив кота, годував собак. Ядивився, і в мене стояли сльози на очах. Така трагедія, але люди залишаються людьми — добрими. Ось цеунікально, чого я сам навчаюся в українців», — каже Даріус.
На Кременець раніше часто приїжджали для фотосесій молодята. Тепер тут можна робити фотозвіт, якросійська армія нищила Ізюм. Із гори відкривається краєвид на розбите місто, а сама вершина покрита вирвами.
Гору обстрілювали часто. Попри те, сюди однак піднімалися люди, бо на висоті хоч якось пробивався зв’язок. Водин із днів тут загинуло восьмеро людей, котрі прийшли телефонувати рідним.
Сергій згадує, як зупиняв на цій горі самогубця. У чоловіка не залишилося нікого й нічого. Він довго вмовлявйого не стрибати.
Даріус хотів зіграти ще й на руїнах будинку на Першотравневій, 2. На п’ятому поверсі тут вціліло піаніно«Україна». Його видно в провалі розбитого будинку. Там жила Сергієва однокласниця Наталя. Каже, колись вів їїна випускний. І радіє, що жінка встигла виїхати й вижила.
«Із розбитої частини будинку відривалися плити. Ми слухали, очікували, коли «ля бемоль» на нас прилетить.Не прилетіло. Плити обсипалися, а піаніно стоїть. Напевно, мистецтво вічне… Наталя гарно грала. Працювала вмузичній школі», — каже Сергій.
Утім, литовський музикант так і не зміг зіграти на цьому піаніно, — інструмент хоч і цілий, але клавіші сильнозасипало пилом.
Попри все, Сергій каже, що мріє жити саме в Ізюмі.
«Місто було чудове. І я сподіваюся, що воно стане таким знову. Це те місто, в якому я хочу прожити свої роки на пенсії. І, сподіваюся, з дітьми», — каже Сергій.
Текст підготовлений платформою пам'яті «Меморіал», яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та полеглих українських військових. Аби повідомити дані про втрати України — заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Більше матеріалів Анни Черненко читайте за посиланням.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google