ЕПОХА ПРЕЗИДЕНТА КУЧМИ (І ТРІШКИ ЗГОДОМ)

Я ще не вірю Володимиру Литвину як політику, але ще вірю як дипломованому історику. Тож коли він із трибуни парламенту узвичаїв термін «епоха Президента Кучми», сподіваюся, у ньому говорив саме історик, об’єктивний автор наукових монографій та історичних праць, а не кон’юнктурний актор «мистецтва можливого». Я сподіваюся, що це була не випадкова метафора політика, який прагне відмежуватися від колишнього хазяїна, загнавши його в окрему й надійно ізольовану епоху, що вже минає («...Це твоя епоха, ясно?!.»). Сподіваюся, це був серйозний обдуманий висновок науковця, що вивчав свого часу праці Марка Блока («...Історіографія не терпить хистких і двозначних термінів...» Апологія історії, с.78.) і уникає як випадкових необдуманих термінів, так і розпливчастих понять.

Аби впевнитися у пріоритетності й інноваційності щойно почутого терміну, я зазирнув до останнього видання Українського енциклопедичного словника. Там справді ще немає визначення «епохи Президента Кучми». Є тільки просто «епоха» — «одиниця часу в історії Землі».

Більше того, я не знайшов згаданого словосполучення навіть в Інтернеті. Пошуковик видав мені лише назви таких останніх статей і книжок: «Эпоха Ёлкина (Ельцина)», «Эпоха Хусейна», «Эпоха пива», «Эпоха отстоя», «Эпоха Лобановского», «Эпоха ООН» і «Эпоха асинхронных компьютерных чипов».

Тобто це справді нове поняття, певною мірою навіть парадигма. А як колишній науковий співробітник усе нове в науці за інерцією розглядаю як інтелектуальний виклик. І не відповісти на нього просто неможливо. Навряд чи в одній газетній публікації вдасться проаналізувати всі нюанси того періоду «в історії Землі», що нині величається «епохою Президента Кучми». Але спробую хоча б окреслити базові, так би мовити, реперні точки цього поняття, які за науковими канонами повинні включати головні «характерні ознаки та принципи (суть)», «початок», «кінець». І спробую вирахувати, що буде згодом. Отже.

Директорія — 2

Сутність будь-якої епохи зводиться, як правило, до кількох філософських світоглядних базових принципів або міфологем, на яких базується її духовне життя, на яких вихована її еліта і якими керуються ті нечисленні особистості, що приймають державні, суспільно важливі рішення.

Епоха Кучми, на відміну, скажімо, від епохи Ренесансу — плоду колективних зусиль, стала проекцією на світ Кучмових персональних поглядів, особистих життєвих постулатів, а часом і постабстинентних настроїв.

Пам’ятаю, ще 1994 року під час президентської передвиборної кампанії в одній із своїх статей я спробував змоделювати гіпотетичний тип президентства, який виникне в Україні за перемоги того чи того претендента. Кучмова модель у цій схемі називалася «президент-директор». Це була не метафора, а спроба використати закон соціальної регенерації, відкритий блискучим філософом Зинов’євим, з урахуванням наших умов і актуальної ситуації.

Стисло суть цього закону така: якщо люди (кадри) зі старої системи (політичної, соціальної, економічної) потрапляють у нову, то не вони пристосовуються до нової системи, а змушують її натомість підладжуватися під себе, реанімувати старі, звичні для себе характеристики, атрибути, стилі відносин і навіть побутовий дизайн.

За всієї зовнішньої простоти й навіть наївності цей закон, принаймні в пострадянському просторі, діє з невідворотністю долі, а то й карми. Колишній директор радгоспу створив замість європейської країни Білорусі один величезний стилістично бездоганний радгосп, голова периферійного КДБ створив на місці сонячного Азербайджану одну величезну провінційну контору з усіма її атрибутами, навіть дисидентами і катівнями; колишній молодий розвідник перекроює Росію за класичними канонами розвідки, створюючи замість губерній округи-резидентури...

Безсумнівно, було б протиприродно, якби багаторічний заводський директор, причому директор за самою своєю суттю, за покликанням, за вірою, раптом почав будувати з країни не аналог заводу, а втілювати якісь-там ліберальні прожекти й демократичні, з його погляду, збочення.

Тож уся епоха Кучми (для лаконічності просто Епоха), це одна велика Директорія, це справді великий, навіть величезний, за мірками одного людського життя період часу, коли ціла країна формувалася згідно поглядів одного директора. Так, треба визнати, що в нас не було президента країни в класичному сенсі слова, але був у цьому ж класичному сенсі повновладний Директор країни. Відповідно, суттю Епохи стали його принципи. Точніше, суть Епохи — це суть відповідних принципів.

Постараюся хоча б коротко їх визначити й пояснити.

Принцип 1.
Кадр вирішує усе.

Леонід Данилович разом із першою випитою в задній кімнаті директорського кабінету склянкою не міг не всмоктати в себе базовий принцип радянського директорату: ти не є справжнім директором, ти не можеш бути серйозним керівним кадром, якщо ти на своєму підприємстві не вирішуєш усе. Самостійність і свавілля підлеглих працівників завжди сприймалися ним як абсурд і навіть певний світоглядний виклик. Зокрема, ідея виборності губернаторів для нього була настільки ж смішною та непродуктивною, як і пропозиція, скажімо, обирати начальників цехів. Усі десять років його правління — це безупинне будівництво горезвісної владної вертикалі, яка спочатку охоплювала міністрів, потім заступників міністрів, потім начальників департаментів; яка від глав обласних адміністрацій простягнулася мало не до голів селищних рад; яка... Ну, словом, і т.д.

При цьому, що характерно, система та структура влади формувалися виключно методами колишнього радянського директора підприємства, а не, скажімо, згідно поглядів господаря чи головного менеджера такого самого підприємства на заході. А тут відмінності суттєві. Для радянського директора головне, щоб йому підкорялися та щоб від нього залежали. А західний господар передусім прагне, щоб його вказівки точно та вчасно виконувалися.

Колись на зорі Епохи я вражався з того, що буквально жоден указ чи розпорядження Президента не виконується належним чином й у призначений термін. І лише потім докумекав, що йому це не вельми й потрібно: нехай підкоряються, а як виконують, вже не має великого значення.

Іншою особливістю реалізації названого принципу було, певне, те, що він відразу й цілком якось ліг на душу практично всій країні й особливо її еліті. Мабуть, десятиліття безвідповідальності, горезвісної державної власності цілком відучили людей хоч щось вирішувати самостійно, брати якусь відповідальність на себе. Тож коли з’явився «человечище», коли прийшов Директор, готовий вирішувати все й за всіх, повноваження самі потекли під нього не цівочкою, а потоком.

Почалося це ще за першого президента, який, оцінивши мертву хватку свого прем’єра, відразу здав йому всі свої президентські повноваження щодо управління економікою країни. Естафету потім підхопив парламент, який мало не силоміць згодовував Президенту повноваження та владу. Не було ніякої боротьби Кучми за повноваження перехідних положень у середині дев’яностих. Він лише натякнув — самі принесли та здали. Не було ніякої боротьби Кучми за велетенські повноваження президента, ухвалені й зафіксовані в Конституції: прокинувся вранці свіжий і відпочилий, а неголені, від безсоння з кругами під очима депутати вже несуть Конституцію, де чітко вказано, що Директор у країні один і вирішує все й за всіх тільки він...

Узагалі, варто відзначити, що Леоніду Даниловичу надзвичайно поталанило з елітою. Під час зарубіжних вояжів, він часом полюбляє натякнути, що йому, мовляв, не поталанило з народом. Були б українці, приміром, китайцями, то й жили б цілком інакше. Але те, що йому поталанило з елітою, — безсумнівно.

Колись Яворівський описав чудову сцену. Як козацька старшина підповзала навколішки до імператриці Катерини Другої та на її прохання звестися з колін дружно відповідала: «Не встанемо, мамо, не встанемо». Леонід Данилович, хай би що там про нього говорили, нікого не ставив на коліна. Підповзали й усе, що треба, приносили самі. Інша річ, що він, на відміну від імператриці, нікого й ніколи з колін не піднімав.

Принцип 2.
Життя — це експансія

Належить це визначення академіку Сахарову. І як таке життєве кредо стало одним із головних принципів директора Кучми, сказати важко. У мене є навіть власна версія.

...Чорна байконурська ніч перед запуском улюбленої ракети Даниловича «Сатана», колючі зірки над головою, майбутній президент тихенько перебирає струни гітари. А літній академік, вихлюпнувши залишки спирту зі склянки у вогнище й пильно дивлячись на спалах, ні до кого конкретно не звертаючись, раптом каже: «Життя — це експансія!».

Правда, подальший розвиток подій встановити важче. Відомо, що Сахаров згодом уточнив своє епохальне визначення, пояснивши, що ця експансія повинна мати, передусім, духовну й інтелектуальну основу. Тобто, людина живе, поки освоює, підкоряє собі все нові й нові простори, території, пласти духу, мудрості, інтелекту. Крім того він додав, що експансія повинна мати межі, визначені етикою, мораллю і релігією.

Не виключаю, що змальованої нами ночі відразу після такої багатозначної фрази академіка всім нестерпно закортіло «добавити» і за «запасом» послали нашого молодого ракетника, який у результаті пропустив наступні пояснення. Але це вже не важливо. Важливо те, що базове визначення запало в потрібну душу, хоча й без суттєвих деталей і подробиць.

А, можливо, насправді все було значно простіше. Життя радянського Директора вимагало постійної запеклої боротьби за відповідний до його бачення життєвий простір — матеріальні й фінансові ресурси, прихильність партійно-господарського керівництва і т.ін. До речі, саме згадана боротьба змусила колишніх радянських директорів створити тіньову економіку, оскільки завжди була потрібна ніде не врахована готівка для постачальників, для «змащування» кар’єрного просування та для маленьких побутових директорських радощів і пустощів, без яких було б неповним їхнє бачення освоєння світу.

Коли життєвим простором Президента стала вся країна, то, напевно, цей принцип був сліпо перенесений буквально на всі її клітини та пори. Тільки директорським інстинктом «освоєння» фінансових і матеріальних просторів можна пояснити те, із якою воістину маніакальною несамовитістю Президент розширював зону свого впливу, долучаючи до неї навіть ті сфери, які в цивілізованих країнах ніяк не регламентуються владою, здобуваючи ті повноваження, які йому були не тільки некорисні, непотрібні, а й шкідливі.

Не думаю, що тільки звичайна людська цікавість змушувала його витрачати безцінний державний час на обговорення пліток: хто, як і з ким живе з його політичного й ділового оточення. Це був радше директорський інстинкт, який змушує охоплювати своєю увагою та впливом геть усе, оскільки не знаєш, що саме і коли знадобиться для власного виживання.

Не думаю, що Президенту — технарю за духом і освітою — було вельми цікаво заглиблюватись у перипетії та нюанси телевізійного й газетного бізнесу. Але, певне, цей біс директорства, який змушує тримати під контролем усе на заводі, включно із заводською багатотиражкою, жіночою душовою й роботою технічок, викликав у Леоніда Даниловича прагнення підім’яти під себе абсолютно все в його «господарстві»-країні. Зокрема, приміром, і міську кременчуцьку газету або свого часу нікому не відоме інтернет-видання «Українська правда».

Так само й кожен журналіст із будь-якого видання країни для Президента — його власний співробітник із його ж, повторюю, заводської багатотиражки. Зважаючи на таке бачення світу Леоніда Даниловича, цілком природними здаються його подив і навіть щира образа на тих журналістів, які говорять або пишуть про нього «неправильно». Для нього свобода слова існує доти, поки вона працює в рамках правил його «господарства». Щоб переконатися в цьому, досить поспостерігати, як по-різному поводиться він із своїми (українськими) журналістами та журналістами з інших країн.

Не думаю також, що Президента — людину досить невишукану, навіть невибагливу і невимогливу до життєвих утіх, — так дуже цікавило, принаймні на початку Епохи, привласнення все нових й нових матеріальних та фінансових ресурсів. Цього вимагав знов-таки директорський жанр — бери про запас усе, що можеш, раптом колись знадобиться.

Заради справедливості треба визнати, що Леонід Данилович не належить до президентів-здирників. Взагалі, на пострадянському просторі є в цьому плані три типи президентів: перші — які не беруть (їх, правда, практично немає, не Європа все-таки); другі — які вимагають (усі лідери Середньої Азії, Закавказзя); і треті — які не вимагають, але беруть, коли дають (це наш). Я особисто ще не чув, щоб Леонід Данилович вимагав від когось чи то грішми, чи то цуценятами. Несуть, як уже зазначалося, самі, і вважають за щастя, коли Сам узяв. На підтвердження цього можна навести ті ж таки записи Мельниченка. На жодній із них Президент не просить, не вимагає, але на жодній також не відмовляється. Директор!

Принцип 3. Сила —
це відсутність обмежень

У середині 80-х у директорів радянських підприємств мало не настільною книжкою був «Хрещений батько» Маріо П’юзо. І не випадково, оскільки саме в той період ослаблення залізної партійної хватки, певної господарської лібералізації директори відчули себе найкрутішими елементами суспільства. Декотрі вже тоді почали потихеньку будувати «сім’ї» — оточення з близьких і довірених людей — і бачили самих себе мало не донами кланів. Принаймні в п’ятьох директорів великих підприємств я бачив у ті часи на робочому столі згадану книжку. І майже в усіх вона була покреслена різнокольоровими фломастерами — певне, кожен шукав там якихось універсальних рецептів боротьби за вплив, багатство та владу.

Якось я взяв «Хрещеного батька» зі столу директора одного запорізького металургійного гіганта і, погортавши його, наштовхнувся на тричі підкреслений вислів. Це, пригадую, були напутні слова вмираючого дона Карлеоне своєму молодшому синові: «Сила — це відсутність заборон».

Якщо повернутися до нашої Епохи, то вся вона присвячена нескінченним суперечкам про те, що таке сила загалом і сильна влада зокрема. Їхню завершальну фазу спостерігаємо нині у процесі дискусії про модель «сильний президент — сильний парламент — сильний прем’єр».

Усі ці суперечки, ясна річ, не мають жодного сенсу. Свого часу ще Ільїн переконливо довів, що влада (будь-яка її інституція) та сила — це одне й те саме. Відповідно, словосполучення «сильна влада» є банальною тавтологією. Влада — це і є сила, організована для досягнення тих чи інших соціальних цілей. Заразом Ільїн довів, що головними складовими влади-сили є довіра, авторитет і компетентність.

Проте класик світової політології Ільїн нам не указ. Хоча б тому, що, за його теорією, влада, якій довіряє менше п’ятдесяти відсотків населення, є неспроможною і повинна іти у відставку. (А як вам сподобалися б, пане Ільїн, 4% довіри, як у нашого президента?) І тому Епоха стала втіленням і утвердженням не класики, а тієї ж таки директорської версії Леоніда Даниловича: «Сила — це відсутність заборон».

Протягом усієї своєї Епохи він неухильно й послідовно боровся із заборонами, звісно, лише з тими, що стосувалися його. Коли такою забороною ставав закон — закон треба було обійти. Коли громадська думка (погана внутрішня чи міжнародна) — її краще проігнорувати. Про моральні застереження ми вже згадували, а про релігійні нема й мови.

Відповідно й оточував себе Леонід Данилович «сильними» у його ж таки розумінні навіть не людьми, а «орлами» без гальм і заборон. В одному з недавніх інтерв’ю він зізнався, що його кредо — нікому не заважати. Шануючи «сильних» людей, він, треба визнати, нікому нічого не забороняв, не перешкоджав, природно, поки ці люди ставали на шляху в нього самого. І тут Леонід Данилович є, мабуть, найпослідовнішим еволюціоністом України. Не випадково він постійно наголошує, що «еволюція» — його улюблений політичний термін. Правда, еволюціоніст він своєрідний. Як сказала б, мабуть, одна відома поп-група — «куртуазний еволюціоніст», або, як скажу я, — «еволюціоніст глумливий» (можливо, я колись навіть напишу книжку під назвою: «Леонід Кучма як дзеркало української еволюції»). Своєрідність згаданого еволюціонізму полягає в тому, що на словах він дозволяє вільно розвиватися (еволюціонувати) всьому, а в дійсності — тільки тому, що не суперечить його особистим принципам і світогляду.

До речі, ще одна цікава риса нашої Епохи. Практично вся українська еліта — як оточення президента, так і запекла опозиція — усіма своїми надбаннями зобов’язана президенту за цей його еволюційний підхід. У суспільстві, де не можна заробити великі гроші, а можна їх тільки вкрасти, де арбітром і суддею є єдина людина — кадр, що вирішує все, — їхні капітали були збиті виключно завдяки невтручанню головного еволюціоніста.

Загальновизнано, що ніде у світі, крім хіба що Росії, абсолютно неможлива ні така норма прибутку, ні така швидкість особистого збагачення, як у нашій Україні. Тож я тільки уявити можу, як важко психологічно тим «сильним» людям з опозиції, які, будьмо відвертими, відбулися саме завдяки Леоніду Даниловичу, зумівши запопасти собі з його філософії відсутності заборон для «сильних людей» приватні літаки та яхти, багатомільйонні рахунки, банки й концерни, а потім ще й репутацію народних захисників.

Я, певна річ, згоден, що наша політична система авторитарна. Але цей авторитаризм по-своєму унікальний, адже побудований не на заборонах, а на їхній відсутності — ми довели всьому світу, що може існувати і такий. І в цьому його справжня сила (сила, що розбещує та поневолює).

А загалом дуже шкода, що Леонід Данилович не палить люльку. Мені дуже легко уявити, як він неквапно походжає своїм новим кабінетом й вибиває час від часу цю люльку об голову всемогутнього Головного газівника або непохитного двічі демократа, як полюбляв витрушувати люльку Йосип Віссаріонович об лисину товариша Поскрьобишева, повторюючи при цьому повчально: «Сила — це отсутствіє заборон»...

Можна було би продовжувати й назвати ще два-три принципи, які Кучма переніс, на мій погляд, із свого минулого директорського життя в нинішнє президентство. Але всі вони так чи інакше схожі, так чи інакше один одного дублюють. Проте й названі, як на мене, цілком передають той дух, яким просякнута наша директорія, і їх вистачило для формування й цементування цілої епохи.

Переможець

Президент іде. Але, треба сказати, іде непереможеним. Він жодного разу не поступився власними принципами, жодного разу не зрадив їх і не дав нікому не тільки переконати себе, а й навіть хоч би трохи похитнути свою впевненість у власній правоті. Президент виявився сильнішим і від своєї країни, і від свого оточення, і від своїх недругів. Він виявився сильнішим від етики, моральності, релігійних заповідей і суспільних табу. І в цьому плані справді створив власну епоху. Але уявляю, як важко йому визнавати, що є дещо сильніше за нього. Це час. Час, унаслідок абсолютного диктату якого все має початок і все має кінець.

Початок і кінець

Епоха, як ми вище домовилися, це конкретний відрізок часу, що має природний початок і кінець. Мені дуже легко оперувати граничними рамками епохи Кучми, оскільки буквально перед моїми очима стоять два предмети, які можна вважати символами, точками відліку, певними наочними свідченнями і початку періоду його правління, і кінця.

Сподіваюся, Леонід Данилович вибачить мене за окремі побутові деталі, які я змушений пригадати, оскільки без них просто не складається концепція періодизації в новітній українській історіографії.

Епоха Кучми почалася, на мій погляд, зі звичайної канапи. Ні, це не те, що ви подумали. Це не горезвісна канапа імені Мельниченка, це звичайний, добротний, шкіряний диван чи то угорського, чи то польського виробництва. Мені випадково довелося бути присутнім на одній нібито незначущій розмові тоді ще кандидата в президенти країни й одного з тоді рядових (рівня овочевої бази) бізнесменів із групи підтримки. Бізнесмен говорив, що, мовляв, негоже такому великому політику сидіти у своєму кабінеті на дерматиновій канапі. І запропонував привезти справжню шкіряну. На що невибагливий тоді Леонід Данилович відказав, що йому байдуже, на якій канапі сидіти, та й грошей немає на натуральну шкіру. На що овочевик щиро здивувався: «Це ж буде цілком безкоштовно!».

Так ось, можливо, я приземляю велику Епоху до рівня побутових дрібниць, але мені чомусь здається, що епоха ця почалася не з першого указу нового Президента про боротьбу зі спекуляцією, не з ліквідації ядерної зброї, не з розділу Чорноморського флоту, а з прихильно прийнятого «безкоштовного» дивана. Мені чомусь здається, що якби не ця триклята канапа «з натуральної шкіри», можливо, й історія України склалася б інакше. Можливо, ми були б членами ЄС, можливо, досі були б живі мої друзі-журналісти й напевне не було б «дивана Мельниченка». Воістину, не буває не тільки безплатного сексу й сиру, а й безкоштовних канап.

Закінчується ж Епоха цілком іншим диваном. Красивим, розкішним, неймовірно дорогим (рівно у сто разів дорожчим від першого). Це та канапа, яку нещодавно купило управління справами Президента для його нового кабінету. Якщо вірити газетним публікаціям, то купили її через маловідому італійську фірму Chip&Dale. Досвідчені люди з адміністрації Президента не могли не припускати, особливо, знаючи, що Україна багато в чому сліпо копіює Росію із запізненням на два-три роки, що в майбутньому не виключені судові процеси нинішніх постачальників з Україною. І цілком можливо, незабаром, слідом за швейцарською фірмою Noga, яка заарештовувала за судовими позовами російські літаки в Ле Бурже, браві Chip&Dale замість того, щоб поспішати нам на допомогу, заарештують український ракетоносець «Сагайдачний» десь у Марселі.

Я уявляю, як веселилися співробітники адміністрації, знайшовши та підставивши Президенту цю фірму. Якщо справа піде в заданому напрямі, то, гадаю, ми ще станемо свідками арешту українського «Руслана» в Росії фірмою «Мурзилка» і, можливо, заморожування зарубіжних рахунків Нацбанку могутнім «Міккі Маус Банком».

Хоча все це, звісно, не стільки смішно, скільки сумно. Глузування шакалів з лева — найточніший симптом, що Епоха його царювання закінчується. Коли челядь і холуї починають потай, а потім майже не ховаючись, сміятися та знущатися зі свого господаря, це означає, що він або тяжко хворий, або вщент розорився.

Завершується епоха Президента Кучми. Це відчувають уже всі, а, головне, відчуває він сам. Відчуває, розуміє і не може змиритися. Навколо повно людей, які живуть за тими самими принципами, за якими він створював свою епоху. Але серед них жоден не витримає того колосального обсягу нескінченних і безглуздих повноважень, неосяжної та непотрібної влади, неозорої та нелегітимізованої власності, які нагромадив, назбирав, підгріб під себе, як скупий лицар, діючий Президент. А коли немає наступника за плоттю й духом, багатство зазвичай або знищують, щоб нікому не дісталося, або ділять, що, в принципі, те саме. Початок цього поділу й означатиме початок нової Епохи.

Епоха пост-Кучми

Епоха пост-Кучми тільки наближається, а вже можна майже напевно визначити, як вона називатиметься, і навіть, нехай скупими штрихами, тезово, але окреслити її суть. Пригадую, у Гашека п’яний фельдкурат пропонував пану на прізвище, здається, Карлов, за гроші напророчити, як зватимуть його майбутню дружину. Отримавши купюру, сказав: «Пані Карлова».

Приблизно за такою методикою ми можемо визначити майбутню назву наступної нехай короткої, але епохи. Вона називатиметься Реформою Леонідівною або просто Епохою політичних реформ.

Нагадаю, що реформа — це евфемізм, тобто облагороджена назва перерозподілу. Відповідно, економічні реформи — це завжди перерозподіл власності. А політичні реформи — це завжди перерозподіл влади.

Конституційна реформа, у яку ми з подачі Президента потихеньку втягуємося і якою будемо жити мінімум три-чотири роки, якщо відкинути різноманітне ідеологічне лушпиння, це частина нашого майбутнього життя, пов’язаного спершу з розподілом, а потім і перерозподілом спадщини епохи Президента Кучми.

У будь-якій реформі головне — що, між ким і для кого ділиться. У нашому випадку зрозуміло, що йдеться про владу, хоча чомусь досі точаться суперечки, між ким її ділитимуть. Насправді усе навдивовижу очевидно.

Є така кумедна штука в соціальній науці, яка називається контент-аналіз. Відповідно до цієї елементарної методики простий механічний підрахунок кількості вживань того чи іншого терміна дозволяє розкрити найпотаємніший і навіть сакральний зміст будь-якого документа. Я не полінувався підрахувати кількість тих чи інших базових термінів у чинному варіанті статей Конституції, які планують змінити в процесі майбутньої реформи й у їхньому пропонованому (адміністрацією та парламентською більшістю) варіанті. Цікавий, треба сказати, вийшов результат. Куди там «Фаусту».

У чинному варіанті «президент» уживається 61 раз, у новому — 56 (мінус дев’ять відсотків, тобто явне зниження повноважень). «Верховна Рада» відповідно 78 і 110 разів (цілий 41% приросту), «Кабінет міністрів» — із жалюгідних семи разів виріс аж до 35 (п’ятикратне підвищення!). Просто «влада» збільшилася зі 161 разу до 218 (на те це і поділ влади). «Народ» у чинному тексті вживається двічі, у новому — один (!) раз. (Непогано, що про нього взагалі згадали.)

Ще раз подивимося на ці цифри — не треба більше жодних суперечок про те, що ділиться, між ким ділиться і для кого ділиться.

Якщо ж заглибитися вже у владні-технологічні подробиці постепохи, то вони такі.

Результатом цієї реформи стане утворення замість одного центру влади принаймні трьох-чотирьох центрів, які конкуруватимуть і матимуть практично рівні стартові конкурентні можливості в боротьбі за владу, на чолі з президентом, прем’єр-міністром, главою парламентської коаліції або спікером ВР.

Помиляються ті експерти, які вважають, що, відповідно до поправок, якийсь один суб’єкт політики одержить домінуючі можливості. Насправді за нової системи матиме перевагу лише той, кому вдасться перемогти в конкурентній боротьбі й самостійно «натягнути» на себе «ковдру додаткових можливостей».

Новий президент, ясна річ, чимало повноважень втрачає, але в принципі зберігає достатній їх обсяг, аби заблокувати будь-який політичний процес і вирішувати долю будь-якого нижчого за ієрархією політичного діяча, тож ніяк не є, за словами Ющенка, «ритуальною лялькою».

Прем’єр-міністр стає дуже сильною у вищезгаданому сенсі фігурою, яка на рівних може конкурувати з президентом, маючи доступ не тільки до центральних адміністративних ресурсів, а й до невичерпних ресурсів регіонів — через губернаторів і місцеву владу.

Ще один впливовий центр виникає в парламенті в особі або глави парламентської коаліції (яка формує Кабмін, а, можливо, також обирає президента) або в особі спікера ВР, що може почати домінувати над коаліцією після того, як її лідерів буде делеговано на прем’єрський і президентський пости.

Оці «центри сили» і подрібнять, порозтягують колись єдину й непорушну владу між собою.

Хоча певний позитивний момент у цьому є. В умовах існування трьох приблизно рівних впливових центрів влади об’єктивно знизиться роль адміністративного ресурсу й підвищиться двох інших — фінансового й інформаційного, які раніше в країні практично не використовувалися.

(За однополюсної директорської системи два вказані ресурси майже не працюють. Зокрема, інформаційний — оскільки лише Сам приймає на основі гласної та негласної інформації головні рішення, приміром, що є компроматом, а що — ні.

У такій системі і роль грошей як політичного інструмента мінімальна. Можна, скажімо, мати необмежену суму грошей для лобіювання законопроекту в парламенті й не провести потрібного рішення через заборонний сигнал із боку президента.)

Тобто тепер виграти в конкуренції може той центр, який швидше від інших зорієнтується в неясній для більшості ситуації та підтягне «під себе» всі названі ресурси. (До речі, на сьогодні є гранд-персони, які вміють працювати з актуальними в новій ситуації ресурсами. Але кожен із них має навички роботи тільки з одним із ресурсів: команда Януковича переважно освоїла роботу з адмінресурсом, команда Ющенка якось уміє працювати з фінансовим ресурсом (інфраструктурою), команда, приміром, Марчука нібито опанувала інформаційний ресурс.)

Відповідно, ефективність кожного з трьох конкуруючих за владу центрів визначатиметься, передусім, їхньою спроможністю оволодіти найбільшою кількістю ресурсів. А переможе, зрештою, той, хто перший консолідує у своєму підпорядкуванні і адміністративний, і фінансовий, і інформаційний ресурси.

З огляду на все сказане, головною стратегією пост-Епохи стане боротьба не за якусь конкретну посаду, а за ту, яку одержати найбільш реально, щоб потім максимально наповнити новими ресурсами.

Якщо раніше в умовах Директорату працювала ленінська формула — «владу не дають, владу беруть», то незабаром гасло зміниться на «владу не беруть, владу створюють».

Власне, це й буде головною тезою та принципом дедалі ближчої епохи.

І ще. Через певний час несподівано з’явиться багато свободи, що, зазначимо, трапляється не коли виникає демократія, а коли помирає деспотія. Але ця несподівана свобода, найімовірніше, не буде солодкою.

Епоха пост-пост-Кучми

Пам’ятаєте старий анекдот, коли лектор говорить: «За комунізму грошей не буде». А йому з залу: «А коли ж вони будуть?».

Схоже запитання ми можемо поставити сьогодні. Чи ж будуть колись у нашій країні політики ділити владу не для себе, а для народу? Чи будуть колись реформи не економічні, не політичні, а просто суспільні, тобто на благо й на користь не апарату, не номенклатури, не горезвісної еліти, а суспільства?

Відповідаю. Можливо, це колись і буде, але ду-у-уже нескоро. І залежить тут багато і від самого народу, і від еліти, і навіть від міжнародного оточення.

По-перше, не можна не визнати, що народ України у своєму політичному житті за Епоху Кучми проеволюціонував три стадії. Якщо застосувати, наперед перепрошую, фривольні аналоги, то ці стадії виглядали б так.

На початку 90-х народ віддавався політикам (природно, в електоральному сенсі) «з любові» — пам’ятаю, тоді ми, політтехнологи, винаходили найвишуканіші способи, як закохати виборців у «їхнього політика». (Перший мій клієнт — кандидат у народні депутати витратив на всю виборчу кампанію близько 100 у.о.)

У середині 90-х народ уже віддався переважно за подарунки й послуги. Головне тоді було завезти в округ безкоштовне вугілля, провести газ, побудувати храм або просто роздати всім виборницям квіти на 8 Березня.

На останніх виборах у значній своїй масі народ віддавався суто за гроші. У багатьох округах уже не було навіть натяку на колишнє «зваблювання» — агітацію та різноманітну пропаганду. Були конкретні «несторки» — 20-гривнєві купюри або «хмельки» — 50-гривнєві, які поквапом, без жодних сюсюкань передавалися перед голосуванням у спітнілі трудові руки.

Тож поки народ сам не зрозуміє, що вибір у нього простий — або участь у всій повноті політичного та й життя загалом (за що потрібно боротися й ризикувати), або одна-єдина згадка в Конституції та «несторку» в руки — нічого не зміниться.

По-друге, нехай кволі, але вже наявні в країні елементи громадянського суспільства (різні експертні групи, профспілки, суспільні інституції та організації), якщо вони хочуть бути чесними перед собою і людьми, повинні постійно пояснювати — справжня реформа суспільства це та, де:

а) не тільки еліта (клани, олігархи, апарат), а й самий народ є суб’єктом соціально значимих змін. Для цього в світі розроблено сотні форм політичної участі від референдумів до повстань;

б) не тільки еліта (і т.д.), а й самий народ є об’єктом усіх соціально значимих змін. Тобто якщо під час реформи не відбуваються явні, швидкі та різкі зміни в житті народу (а не тільки його «номенклатурних слуг»), то це, власне, і не є реформою. (Колись незабутній Столипін сказав, що реформою можна називати тільки такі кроки держави, у результаті яких широкі верстви населення одержують доступ до високої культури, до нової техніки й технологій, до грошових ресурсів і до власності.)

(За такого підходу, про які, пардон, чорти забирай, реформи можна говорити, якщо Національний банк достроково й із помпою виплачує зовнішні борги повному сил МВФ, тоді як держава прострочила всі мислимі терміни виплати внутрішніх боргів і заборгованостей помираючому населенню);

в) де критерієм реформ виступають не повноваження різних частин однієї єдиної та неподільної номенклатури, а якість особистості (із усіма її цінностями та правами), яку створює, продукує та виховує держава й суспільство.

Коротше, буде, звісно, як говорив один герой, і на нашому святі грати музика, але ми, найімовірніше, її вже не почуємо.