Друге літо

Світ змінюється, і Україна змінюється разом з ним. Причому темп цих змін перевершує найбагатшу уяву. Навіть США і Китай не встигають усвідомити свою нову роль, попри воістину титанічні зусилля, яких докладають в обох країнах. Що вже й казати про нас, країну досить консервативну, причому з дуже обмеженою традицією стратегічного мислення.

До того ж ті, хто за обов’язком служби чи за велінням мільйонних статків повинен усвідомлювати зміни, займаються сьогодні зовсім іншою справою. Вони намагаються зупинити мить, адже сонце над українською олігархічною системою, яку сформував і виплекав Л.Кучма, а потім уміло зберіг
В.Ющенко, зараз перебуває в зеніті.

Доходи великих бізнесменів швидко зростають, а соціальні зобов’язання часів історичного матеріалізму готують до скидання. Процеси перерозподілу та подальшої монополізації власності успішно розвиваються.

У зовнішній політиці теж начебто все складається не так щоб погано. Так, Україна прописалася в «сірій зоні» Європи. І, зважаючи на все, на досить довгий строк. Але, з погляду прибічників нинішньої системи, це майже ідеальний стан. Не чіпайте нас, а ми тим більше нікого не зачепимо. Такий от ізоляціонізм по-українськи, чи, швидше, по-радянськи.

З іншого боку, минулий рік довів, що кардинальної зміни зовнішньополітичного курсу не відбулося. Радикальні прогнози, які віщували перехід України в зону відповідальності Російської Федерації чи навіть втрату незалежності, не виправдалися. Причому проблема тут не тільки в Україні, а й у сьогоднішній Росії, реальній, а не риторичній, експансіоністський потенціал якої дуже перебільшено.

Хай там що каже опозиція, уже цілком очевидно, що стратегічне значення Харківських угод невелике. Так, президенту України Віктору Януковичу з товаришами вдалося зняти напруженість у російсько-українських відносинах і локалізувати найгостріші проблеми із забезпеченням української промисловості газом.

Так, Кремль зберіг свою військову присутність у Криму і тим самим досяг істотного успіху в утримуванні України в стані стратегічної невизначеності. При цьому Москва, попросивши та отримавши максимально багато й відразу, налякала контрагентів, блокувавши подальший розвиток відносин. Обидві сторони досить успішно вирішили свої тактичні завдання. Пожертвувавши, як це водиться у відносинах між братерськими елітами, стратегією.

Чи помилка це? Важко сказати, адже в Кремлі чітко усвідомлюють, що в Україні все дуже невизначено й розраховувати на вибудовування довгострокових проектів просто нерозумно. А в нинішньому Києві категоріями стратегії практично не мислять. Горизонт вичерпується днем виборів.

З іншого боку, криза відносин по лінії Київ-Москва нікуди не зникла, її просто сховали під стоси позитивної риторики. А проблеми зріють, вузли затягуються дедалі тугіше. Втім, симптоми неблагополуччя раз у раз виходять на публіку - то в жорстких заявах російського національного лідера щодо Митного союзу, то у відсутності справжнього прогресу у вирішенні енергетичних питань, то в неабияких проблемах побудови коопераційних ланцюжків у високотехнологічних галузях, то у вигляді проросійських кадрів в Україні.

За винятком однієї-двох серйозних фігур старшого по­коління, котрі вірно служать краї­ні, якої вже 20 років немає на карті світу, спроможність «русофілів» адекватно оцінювати ситуацію, не кажучи вже про ефективні дії без прямої та чіткої команди, викликає небезпідставні сумніви. Вже як належне сприймається ситуація, коли показна відданість право­слав’ю, самодержавству і народ­ності маскує банальне користолюбство і злодійст­во.

Головна проблема українсько-російських відносин, на наш погляд, полягає в тому, що обидві сторони поки що не змогли сформувати раціональний запит одна від одної, визнавши існування і незалежність партнера як доведений факт. Більше того, емоції і через 20 років після відокремлення України захльостують, а постколоніальний і постімперський комплекси, гармонійно доповнюючи один одного, продовжують значною мірою визначати сприйняття Україною Росії і навпаки, а отже, провокувати сторони на ірраціональні дії та бездіяльність.

Загалом усе - як за дідуся Льоні, або майже так само, тільки трохи гірше. Клятви у вірності євроінтеграційному курсу змінюються заявами про Митний союз у форматі «3+1» (пам’ятливий читач одразу впізнає історію 8-9-річної давності з ЄЕП). Ухвалення ж ліберальних законів про доступ до інформації супроводжується криками про підривну діяльність підступних західних фондів (які, маються на увазі крики, а не фонди, вже тривожили наш слух якраз вісім років тому). І все це маскує повільний дрейф на Захід, свідченням прогресу якого стане, сподіваємося, підписання в найближчому майбутньому угоди про політичну асоціацію і зону вільної торгівлі.

Та тільки ЄС, що переживає най­глибшу кризу у своїй історії, вже не той, Росія б’ється в історичній безвиході, США дедалі більш втрачають інтерес до Східної Євро­пи, а НАТО... Та й Україна - аж ніяк не на передмайданному підйомі.

Руйнація державних інститутів у нашій країні триває і вже, мабуть, стала необоротною - та це вже не так і важливо, хіба ні? Проблема не в некомпетентності чиновників і політиків, ситуація гірша: вже нема кому оцінити цю некомпетентність. Те саме і з порушенням етичних норм - ці порушення в багатьох випадках стали нормою.

Яскравою ілюстрацією до цієї проблеми є корупція, яка, незважаючи на проголошувану з найвищих трибун війну з нею, поки що не тільки не здається, а й про­довжує свій переможну ходу. Ци­нічна правда успішних, як волає одна реклама, полягає в тому, що з іржі, котра руйнує систему, ко­рупція перетворилася на несучий елемент, і реальна боротьба з нею можлива лише через безжалісний розгін нинішніх і формування з нуля принципово нових державних структур. Точку неповернення, коли ще можна було обійтися без хірургії, пройдено років п’ять тому. А отже, так треба.

Загалом, на 20-му році неза­лежності очевидно: порядок денний пострадянської України вичерпано. І ще одним чітким свід­ченням цього стали статті С.Рах­маніна (очевидно, не про Грузію, а про Україну) та А.Орла (адже руйнуються не тільки західницькі догми) у попередньому номері DT.UA. З різних боків обидва шановані автори дійшли спільної думки: новий час потребує нових підходів. А в тому, що час новий, не сумнівається вже, мабуть, ніхто з людей відносно притомних.

Як уже неодноразово зазначалося, у тому числі й нами, українсь­ке суспільство переживає найбіль­шу за 20 років трансформацію, яка в чомусь відповідає загально­європейським трендам, а в чомусь і ні. Багато чого вказує на те, що її основним змістом у найвільнішій культурі світу стане звернення до консервативних цінностей сім’ї, нації, віри. Зростання впливу й актив­ності церков досить показове. А несподіваний для багатьох успіх «Свободи» готує грунт для справж­ньої правоавторитарної сили.

Якою буде майбутня, після олігархічної системи, влада - питання не пусте, хоча, можливо, дещо передчасне. Проте вже зараз ясно, що ідеологічний вакуум в Україні заповнить не ліберальна ідея, не демократи і не ліві. Перших занадто вже мало, і надто далекі вони від нашого народу, навіть просунутого інтернетно-форум­ного, хоча економічна парадигма майбутньої влади навряд чи буде патерналістською, швидше вже лібертаріанською.

Демократія в Україні, на жаль, міцно скомпрометована 20-річним пануванням продажних політи­канів і злодіїв-державників, які приховують за яскравою фразою і показною турботою про простий народ своє «плутократичне нутро». Окрема подяка Савіку Шус­теру, Євгену Кисельову та іншим ведучим політшоу - більше ніж вони для дискредитації представницького правління не зробив ніхто. Ой, іще є націонал-демо­крати, даруйте, зовсім забув. І характерно, що про них забув не лише автор цієї статті, на жаль. Ці партії та їхні лідери, попри інколи вкрай високу ПР-активність, дедалі більше стають історичними персонажами.

Українські ліві? Якщо не брати до уваги студентські гуртки в Могилянці та інших університетах, де колобродять молоді інтелекту­али, то правила доброго тону змушують благоговійно замовкнути. Та й чи може бути інакше в країні, де лівими ідеями 70 років виправдувалися всі злочини й абсурд, які тільки можна собі уявити?

Очевидно, що роки слабкості та принижень підвищують котирування сили як позитивної цінності. Суспільство шукає сильних - тих, хто не тільки скаже, а й зробить, не побоявшись відповідальності, погроз і можливих наслідків. Та тільки річ не в іміджі мачо і не в хорошому піарі, а в особистостях, їхньому змісті і здібностях. Назви партію сильною чи навіть надсильною, проте вона такою не стане (як і ніжка в «Попелюшці» не стала маленькою), якщо створена під інші завдання.

Партія нової влади матиме успіх, якщо стане не ексклюзивним (розділяючим), а інклюзивним (таким що залучає) проектом, який буде прийнятним для біль­шості населення країни. Він, безперечно, матиме націоналіс­тичний - у значенні громадянської нації - характер. Тому основою програми не можуть бути ні ставлення до НАТО, ЄС, РФ, ні церква, до якої ходять чи не ходять ці ж таки співгромадяни, ні навіть мова, якою вони розмовляють. Слід знайти мінімальний суспільний консенсус, спочатку бодай негативний. Позитивними ж його складовими, мабуть, будуть традиційні моральні цінності, наскільки це, звичайно, можливо в сьогоднішній Україні, в одній частині якої традиція сягає корінням Давньої Русі і Речі Посполитої, а в другій - обмежена досвідом Російської імперії XIX століття і Радянського Союз XX століття.

Якщо ж такого консенсусу не буде досягнуто, а ставку буде зроб­лено виключно на примус, то наслідки передбачити нескладно, але надзвичайно неприємно. (Заува­ження банальне, але від цього не втрачає свого значення.)

Нова ідеологія повинна чітко розставити крапки над i та відпо­вісти на питання про культуру, землю і власність. А говорячи про перше, не можна ухилитися від розмови про радянське і пострадянське минуле. Необхідно сказати правду: плагіатор не повинен бути академіком, хабарник - суддею, а пройдисвіт - моральним авторитетом. Що ж стосується високопоставлених у минулому кому­ніс­тів, комсомольців, кадебістів etc, то, хоча питання з кожним роком у силу природних причин втрачає свою актуальність, виборець принаймні має право знати, кого він наймає на публічну службу у виконавчі і законодавчі органи і чим вони займалися в Ра­дянському Союзі. Втім, іще важ­ливіше знати, що і як чиновники і депутати робили в незалежній Україні.

Нова влада, можливо, буде по-хорошому прагматичною, тобто не цікавитиметься кольором кицьки, якщо вона ловить мишей. Особливо наголосимо, що такий прагматизм кардинально відмінний від того, який розуміють під цим терміном зараз, - бачення світу виключно через призму грошового інтересу.

І ще, лідери нової влади повинні бути чесними, самі вірити в те, що говорять, а їхня особиста поведінка, нехай і мінімально, повинна відповідати проголошуваним ідеям. Працює в екстремальних ситуаціях тільки особистий приклад. Відповідно, ці лідери муситимуть довести свою спромож­ність або в бізнесі, або в державному управлінні, або в місцевому самоврядуванні, не перебуваючи при цьому на ключових позиціях а тому маючи можливість порвати з існуючою системою.

Основою для такої сили (а очевидно, що вона матиме, скажімо так, правоконсервативний характер), імовірно, стануть регіональні еліти Центральної та Центрально-Південної України. Бо українська армія не гравець, а інші силовики, як активні учасники нинішнього політичного спектаклю, наскрізь комерціалізовані й корумповані. Важливу роль має зіграти нове покоління професіоналів, у тому числі випущених новими універси­тетами, які почасти прийняли непострадянські правила гри.

Можна ще довго розмірко­вувати про можливе майбутнє, в яке автор, за давньою українською традицією, дивиться швидше з недовірою, ніж з надією. Головне одне - щоб еліта майбутнього хотіла змін, мала необхідний вольовий та інтелектуальний потен­ціал, щоб їх здійснити, а також мудрість, щоб передбачати наслідки своїх дій. Ціна помилок у випадку України буде на порядок вища, ніж у Грузії. Втім, подальший застій коштуватиме незрівнянно більше.