Чи можливе життя поза Мінськом?

Подолання наслідків російської агресії потребує ґрунтовного науково-політичного аналізу причин того, що сталося, прогнозування імовірних сценаріїв розвитку ситуації в Криму і на Донбасі та довкола них, розробки стратегії і тактики ініціатив та дій з політичного врегулювання ситуації із забезпеченням національних інтересів України.

Над цим працюють українські державні структури, наукові установи, інституції громадянського суспільства, окремі науковці, політики, громадські діячі. Ця стаття - одна з версій відповіді на вічне запитання: що робити?

Агресія проти України - продовження російської імперської політики іншими, насильницькими способами?

Кремлівська влада, хай би хто її очолював, ніколи не полишала намірів відновити імперську потугу Росії. Для цього їй потрібен якнайповніший контроль над країнами пострадянського простору та їхніми ресурсами. Передовсім над Україною, володіння якою для Росії завжди мало і має не тільки ресурсне, а й сакральне, символічне значення.

Цінова кон'юнктура й агресивна поведінка на ринку енергетичних ресурсів сприяли швидкому збільшенню російського фінансово-економічного, політичного і військового потенціалу. Він посилював імперські спроможності кремля у "грі" на суперечностях інтересів США, Європейського Союзу та окремих європейських країн.

Тестами від кремля на готовність і здатність світових потуг до адекватної реакції на його агресивні імперські плани і дії стали російсько-українська криза довкола коси Тузла в Керченській протоці (вересень-жовтень 2003 р.), агресія Росії проти Грузії і сепарація Південної Осетії (серпень 2008 р.), призупинення постачання російського газу Україні та країнам Євросоюзу (січень 2009 р.), періодичні акції з обмеження українського експорту в Росію та ін.

Тож імовірно, що саме конформізм Заходу в згаданих та інших ситуаціях спонукав кремль до дій, кульмінацією яких стала неоголошена війна Росії проти України. Організацію спротиву цій війні українська влада назвала антитерористичною операцією (АТО). Коли АТО завершиться - залежить від багатьох внутріукраїнських і зовнішньополітичних чинників, у тому числі від того, наскільки адекватною й ініціативною буде політико-правова поведінка української влади.

З позиції ж міжнародного права, дії, які від початку 2014 р. чинить Російська Федерація в Україні й щодо України, зокрема її кримської автономії та областей Донбасу, є агресією. Визначення, що таке агресія, містять Статут ООН, Декларація Генеральної асамблеї (ГА) ООН про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх відносин і співробітництва держав, Резолюція ГА ООН 3314 від 14 грудня 1974 р. Названі тексти є політичними рекомендаціями для країн-членів організації. До цих рекомендацій апелював український парламент 27 січня
2015 р., коли ухвалював постанову про Звернення, а також текст Звернення до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором. Перед тим був Закон України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України". Цим актом визначався статус території Автономної республіки Крим як тимчасово окупованої "внаслідок агресії Російської Федерації".

Однак така оцінка українським парламентом дій Росії без запровадження воєнного чи надзвичайного стану не несе прямих правових наслідків для агресора і обмежує українську владу у виборі форм і способів захисту національних інтересів. Водночас вона важлива як офіційна політична позиція і політичний аргумент для вітчизняної та міжнародної правової системи у справі юридичного засудження агресора та подолання наслідків агресії і відновлення українського державного суверенітету над усією територією країни. Такий самий статус мають ухвалені раніше акти європейських інституцій: Резолюція ПАРЄ від 9 квітня 2014 р., яка називає "російську воєнну агресію та подальшу анексію Криму" явним порушенням норм міжнародного права; Резолюція Європарламенту від 16 квітня 2014 р., що "розглядає акти агресії Росії як серйозне порушення міжнародного права та її міжнародних зобов'язань";Резолюція ПА ОБСЄ від 1 липня 2014 р., що оцінює дії Росії як "воєнну агресію та різні форми примусу".

Міжнародного рівня юридична кваліфікація дій Росії в Криму і на Донбасі як актів агресії належить до компетенції Ради Безпеки ООН та Міжнародного суду (МС) ООН, створеного для вирішення спорів між державами.

Імовірність відповідної ухвали РБ ООН дорівнює нулю через право вето, яким у цій інституції наділена РФ. Росія також не визнає універсальної юрисдикції МС ООН. Без згоди РФ суд не може брати справу до розгляду. І все ж ініціативні дії України з організації звернення Генеральної асамблеї ООН до цього суду про надання ним консультаційного висновку у зв'язку з діями Росії в Україні, в разі отримання такого висновку, суттєво укріпили б аргументну базу юридичного вирішення спричинених російською агресією проблем.

Наразі ж Україна більше зосереджена на політичному розв'язанні конфлікту в параметрах Мінського процесу, який, за визначенням президента України і лідерів багатьох інших держав, не має альтернативи. Переговори в Мінську веде Тристороння контактна група з представників України (другий президент України Л.Кучма), Росії (від початку до квітня 2015 р. - посол РФ в Україні М.Зурабов, з квітня 2015 р. - екс-посол Росії в Сирії А.Кульмухаметов, з 26 грудня 2015 р. - екс-голова Держдуми РФ Б.Гризлов) та ОБСЄ (з 8 червня 2014 р. по червень 2015 р. - посол Гайді Тальявіні, з червня 2015 р. - Мартін Сайдік), а також О.Захарченко та І.Плотницький (статус цих двох осіб у документах не визначено, вони є очільниками невизнаних утворень "ДНР" та "ЛНР", які з боку України кваліфікуються як терористичні організації; на їх участі в переговорах наполягає РФ). Тобто переговори ведуться й узгоджені документи підписуються у форматі "Тристороння контактна група плюс 2" (ТКГ плюс 2). При цьому українська сторона розглядає участь представника Росії як учасниці конфлікту. Російська сторона ж всіляко заперечує свою причетність до збройного протистояння і наполягає на тому, що конфлікт і домовленості щодо його врегулювання є справою самої України.

Напрацювання "ТКГ плюс 2" періодично обговорюють лідери України, Німеччини, Франції та Росії. Їхні зустрічі й переговори з питань вирішення збройного конфлікту на Донбасі отримали назву "Нормандський формат".

За результатами проведених 1 вересня 2014 р. консультацій щодо спільних кроків, спрямованих на імплементацію Мирного плану президента України Петра Порошенка та ініціатив президента Росії Владіміра Путіна учасники "ТКГ плюс 2" підписали 5 вересня 2014 р. протокол про забезпечення негайного двостороннього припинення застосування зброї; децентралізацію влади в Україні, в тому числі шляхом ухвалення закону "Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей" (Закон про особливий статус); негайне звільнення всіх заручників і незаконно утримуваних осіб та ін. (всього 12 пунктів).

На зустрічі 19 вересня 2014 р. було підписано меморандум на реалізацію протоколу від 5 вересня. Наступного місяця П.Порошенко і В.Путін зустрілися в Мілані, де підтвердили порозуміння щодо виконання Мінських угод. А вже 2 листопада на підконтрольних бойовикам територіях Донецької і Луганської областей відбулися так звані "вибори" керівників самопроголошених "народних республік". Росія, порушуючи всі міжнародні норми, продовжувала надсилати туди "гуманітарні конвої" через лінію кордону, де українська сторона позбавлена можливості здійснювати повноцінний контроль їх вмісту. Після прибуття цих конвоїв у бойовиків збільшувався арсенал озброєнь і боєприпасів.

Загострення ситуації в ОРДЛО спонукало до чергової зустрічі в Мінську - 11 лютого - тепер уже в об'єднаному "нормандському" і тристоронньому форматах. Після 17-годинних переговорів 12 лютого "нормандська четвірка" погодила спільну Декларацію на підтримку "Комплексу заходів з виконання Мінських угод", підписаних учасниками "ТКГ плюс 2". 17 лютого Рада Безпеки ООН схвалила "Комплекс заходів…", вітала Декларацію "чотирьох", закликала всі сторони забезпечити повне виконання "Комплексу…", включно з всеосяжним припиненням вогню, постановила "продовжити займатися цим питанням".

Згідно з підписаними в Мінську документами, станом на 00 годин 00 хвилин 15 лютого мало відбутися повне припинення вогню в окремих районах Донецької та Луганської областей. Але вже за першу добу після визначеного часу настання "тиші" російсько-терористичні війська завдали 112 ударів по позиціях захисників України. Через кілька днів вони захопили Дебальцеве, яке, згідно з Мінськими угодами, мало залишатися на українському боці від лінії розмежування. Широко відомими стали факти прямої участі російських кадрових військових у боях.

Отже, Мінські угоди не виконуються з моменту їх досягнення. Обстріли та інші збройні провокації тривають. За російської допомоги і кураторства сепаратисти розбудовують, озброюють, укомплектовують людьми і навчають власні армії, формують квазідержавні цивільні інститути. Спеціальна моніторингова місія (СММ) ОБСЄ констатує факти присутності важкого озброєння в місцях, звідки воно має бути виведене. Робота самої місії блокується бойовиками. Непоодинокі факти нищення техніки СММ. Спостерігачам місії чиняться перешкоди в роботі на ділянках поруч із державним кордоном України з Росією. Вибори до органів місцевого самоврядування у підконтрольних проросійським сепаратистам районах Донбасу відкладаються через неможливість забезпечити належні умови їх безпечного і вільного проведення відповідно до правових демократичних стандартів, Конституції і законів України. Звільнення і обмін заручників та незаконно утримуваних осіб "всіх на всіх" блокується російською стороною і сепаратистами. Бойовики перешкоджають роботі місії Червоного хреста. Україна позбавлена можливості надавати гуманітарну допомогу своїм громадянам на підконтрольній сепаратистам території та відновити там безпечну роботу регіонального сегмента своєї банківської системи для виплат пенсій і для інших цілей. Через це, зокрема, мають місце масові зловживання у практиці соціальних виплат, що її запровадив український уряд для громадян з непідконтрольних йому територій.

Набагато коротший, але дуже вартісний список позитивів. Найперше - це звільнення з російсько-терористичного полону сотень полонених українських військових і бійців добровольчих батальйонів та незаконно утримуваних цивільних осіб. Повернулися до родин (добре, якщо не в терористичні формування) і багато громадян, затриманих за усвідомлені й мимовільні антиукраїнські дії. Призупинено масштабні бої та обстріли з використанням важкого озброєння. Збройне протистояння набуло форми конфлікту хвилеподібної інтенсивності з меншою кількістю загиблих і поранених та меншими матеріальними втратами. Стало налагоджуватися мирне життя в місцевостях, які потерпали від бойових дій або перебували в ситуації їх прямої загрози.

Певна деескалація силового протистояння внаслідок "Мінська", помножена на героїзм українських військових, учасників добровольчих батальйонів і волонтерів, дала новообраній українській владі час на здійснення низки заходів з відновлення керованості державою, укріплення її оборонного потенціалу, започаткування окремих реформ та налагодження продуктивних контактів із закордонними опонентами російської імперської політики.

Тим часом неоднозначними й суперечливими виглядають зобов'язання та результати певних дій у політичній і правовій сферах, які влада України вже вчинила або має вчинити відповідно до підписаних у Мінську документів. Власне, й сам Мінський процес швидко втрачає свій від початку не надто потужний потенціал, а тому потребує серйозної трансформації.

У Мінську Росія зобов'язалася вивести свої війська з Криму - чи Україна змирилася з анексією її кримської автономії Росією?

Серед проблемних аспектів Мінського процесу - його правовий статус і формулювання в текстах угод від "Тристоронньої контактної групи плюс 2". Цю проблемність аспектів не вирішує, а загострює їх політична легітимація "нормандською четвіркою" та Радою Безпеки ООН. Йдеться, зокрема, про "Комплекс заходів з виконання Мінських угод" від 12 лютого 2015.

Мінські угоди побудовані на волі сторін. Однак вони не є актами національного чи міжнародного права. За договірною суттю - це декларації намірів, за формулюваннями - імперативні вимоги. Окремі з цих вимог суперечать одна одній, вирізняються недбалістю і неточністю, нечіткістю та багатозначністю, що дає сторонам підстави тлумачити їх відповідно до власних інтересів і цілей та ставить під сумнів можливість і правомірність їх реалізації.

Пункти 4 і 9 "Комплексу заходів…" пов'язують їх виконання з дотриманням Закону України "Про тимчасовий (??? - В.К.) порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей". Такого закону не існує. Є закон "Про особливий порядок…". При цьому пункт 4 містить імперативні вимоги з означенням конкретних термінів їх виконання: а) "почати діалог (між ким і ким неясно. - В.К.) про модальності проведення місцевих виборів згідно з Законом…", якого не існує, та б) "не пізніше 30 днів з дати підписання цього документа ("Комплексу заходів…" - В.К.) ухвалити постанову Верховної Ради України із "зазначенням території, на яку поширюється особливий режим (??? - незрозуміло, про який "особливий режим" ідеться; "режим" і "порядок" не тотожні за змістом терміни. - В.К.) згідно з Законом України "Про тимчасовий порядок…" (законом, якого не існує. - В.К.). Імперативна вимога документа, підписаного учасниками "ТКГ плюс 2", до парламенту суверенної країни ухвалювати нормативні акти абсолютно неприйнятна. Правом на таку вимогу не наділені також жоден із учасників "нормандської четвірки" і всі разом, хай би які Декларації вони приймали.

Однак 17 березня 2015 р. (тобто з невеликим запізненням) український парламент ухвалив постанову № 252 - VІІІ з цілком коректною щодо чинного закону назвою: "Про визначення окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей, в яких запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування". І одразу ж постановою № 254 - VІІІвизнав визначені території тимчасово окупованими, в яких "запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення всіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України" (про проблемність цитованого тексту у виділеній частині йтиметься далі. - В.К.).

Декларуванням замаху на державний суверенітет України виглядають тексти пунктів 9 та 11 "Комплексу заходів…". Пункт 9 узалежнює "відновлення повного контролю над державним кордоном з боку уряду України в усій зоні конфлікту" з проведенням в Україні не тільки "місцевих виборів" (питанням, котре є предметом перемовин у Мінську), а й із питанням, що не є й не може бути предметом ні мінських, ні жодних інших перемовин поза конституційним полем України, оскільки це питання належить до виключної компетенції Українського народу та його виборних представників у владі. Йдеться про "конституційну реформу", яку, згідно з "Комплексом заходів…", має бути проведено "до кінця 2015 р. за умови виконання пункту 11 -в консультаціях і за погодженням з представниками окремих районів Донецької та Луганської областей в рамках Тристоронньої контактної групи".

Однак Верховна Рада України 31 серпня 2015 р. більшістю від її конституційного складу попередньо схвалила проект закону України "Про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади)",який, зазначається в тексті підписаного президентом України подання, "доопрацьований для забезпечення однозначного тлумачення його положень в контексті виконання Україною своїх зобов'язань, передбачених "Комплексом заходів з виконання Мінських домовленостей від 12 лютого 2015 року". Конституційний Суд України 30 липня 2015 р. визнав законопроект таким, що відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України.

До всього, пункт 11 пов'язує проведення конституційної реформи в Україні з набуттям чинності до кінця 2015 р. "новою конституцією(??? - реформованою чи новою? - В.К.), що передбачає як ключовий елемент децентралізацію (з урахуванням особливостей окремих районів Донецької та Луганської областей (чи особливостей місцевого самоврядування в цих районах, як визначено законом??? - В.К.), узгоджених з представниками цих районів)". Тобто підписаний "ТКГ плюс 2" "Комплекс заходів…" зобов'язує державу Україна не просто до проведення "конституційної реформи" (чи запровадження "нової конституції"? - В.К.), а до "узгодження" цієї реформи з "представниками окремих районів" в рамках "Тристоронньої контактної групи плюс 2"!!!

Цей самий пункт 11 ув'язує "конституційну реформу" і "нову конституцію" з "ухваленням постійного законодавства про особливий статус ("особливий статус" - ще один термін-новація, якого немає в чинному законодавстві України. - В.К.) окремих районів… згідно із заходами, указаними в примітках…". Частина цих приміток "наділяє" органи місцевого самоврядування ОРДЛО повноваженнями, які належать до виключної компетенції держави, що регулюється окремим законом, це, зокрема, "призначення голів органів прокуратури і судів".

Текст пункту 12 визначає неіснуючий Закон України "Про тимчасовий порядок…" як підставу для обговорення та узгодження питань, "що стосуються місцевих виборів", "з представниками окремих районів…" в рамках "ТКГ плюс 2". Хто ці представники? Очільники самопроголошених "ДНР/ЛНР", означених українською владою терористичними організаціями, чи хтось інший? Якщо хтось інший, тоді хто? Яким чином ці "хтось" отримають представницький мандат, якщо консультації з ними мають відбутися до проведення виборів?

І ще про спільне, неоднозначне й таке, що допускає неприпустимі відмінності тлумачень у тексті "Комплексу заходів…", а отже і в актах на його схвалення - Декларації "нормандської четвірки" від 12 лютого, Резолюції Ради Безпеки ООН від 17 лютого, а також у постанові Верховної Ради України
№ 254 - VІІІ від 17 березня.

Пункт 10 передбачає "Виведення всіх іноземних формувань, військової техніки, а також найманців з території України під наглядом ОБСЄ". З реалізацією цієї ж вимоги вищеназвана постанова українського парламенту ув'язує термін дії особливого порядку місцевого самоврядування в ОРДЛО. Результатом таких угод, їх схвалень та парламентського нормотворення стає політичний і правовий цугцванг, коли навіть повна реалізація Мінських угод у частині, найбільш сприятливій для українських національних інтересів, формує нову загрозу цим інтересам.

Так, у разі, якщо Росія врешті виведе кадрових військових та інших своїх громадян-найманців з ОРДЛО, для неї це означатиме повне виконання Мінських домовленостей і підставу вимагати скасування міжнародних санкцій, щонайменше тих, які запроваджені у зв'язку з її агресією на Донбасі. Або й санкцій, спричинених російською окупацією та анексією Автономної республіки Крим і м. Севастополя, позаяк РФ вважає ці території своїми. Імовірно, саме тому В.Путін став співавтором Декларації "нормандської четвірки" від 12 лютого і був серед лідерів держав - постійних членів Ради Безпеки ООН, які схвалювали "Комплекс заходів…" і ту ж Декларацію та вкотре заявляли "про своє повне поважання суверенітету, незалежності та територіальної цілісності України". Може, хтось знайде політичні і правові аргументи на обґрунтування тези, що така поведінка президента Росії засвідчує його зобов'язання вивести з Криму збройні формування РФ?

Україна ж у разі виведення Росією її військовослужбовців і бойовиків-найманців з Донбасу постане між двома альтернативами. Перша: вважати Мінські домовленості виконаними, у тому числі в частині "виведення" "з території України" (виділено мною. - В.К.) іноземних збройних формувань, найманців і техніки, попри збереження окупації Криму. Друга: через присутність російських окупаційних військ на "території України", а саме в Автономній Республіці Крим, не визнавати Мінські домовленості виконаними. Якими в першому і другому випадках будуть політичні наслідки для України Декларації від 12 лютого і Резолюції Радбезу ООН від 17 лютого 2015 року? І як довго триватиме "особливий порядок місцевого самоврядування в ОРДЛО, якщо його крайньою межею Верховна Рада України визначила "момент" "виведення всіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їхньої військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України і відновлення повного контролю України за державним кордоном України"? Цей момент настане після визволення ОРДЛО чи Криму також?

У повному обсязі Мінські угоди та визначені ними політичні і правові імперативи не виконувати не можна виконувати. У попередньому реченні після яких слів - "не виконувати" чи "не можна" - має стояти кома згідно з національно відповідальною політико-правовою пунктуацією? Відповісти на це запитання мають ті, хто присягав "боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу".

Чи варто Гельсінкі та Будапешту готуватися до нових безпекових нарад геополітичного рівня?

Питання національної безпеки України та відновлення повноти її суверенітету, порушених російською агресією, можуть бути вирішені виключно в координатах геополітичної безпеки, і аж ніяк не рамках "Тристоронньої контактної групи плюс 2". На європейському просторі ці координати було погоджено у процесі підготовки та за результатами Наради з безпеки і співробітництва в Європі і зафіксовано Заключним Актом Наради, який підписали глави 35 держав 1 серпня 1975 р.

У міжнародно-правовій сфері, зокрема, Акт закріпив політичні і територіальні підсумки Другої світової війни, визначив принципи взаємовідносин між учасниками, в тому числі принципи поважання прав, властивих суверенітету, врегулювання міждержавних спорів мирними засобами, незастосування сили та загрози силою, непорушності кордонів, поваги до територіальної цілісності та інші. Після розпаду СРСР наступницею його зобов'язань стала Російська Федерація.

Базовим параметрам Акта відповідали укладені після розпаду Радянського Союзу двосторонні договори між Україною і Росією, а також "Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї" від 5 грудня 1994 р. Разом з Росією його підписали Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії, а також Сполучені Штати Америки. Меморандум набував чинності "з моменту підписання". Китай і Франція Меморандум не підписували. Безпекові гарантії Україні вони оприлюднили Заявою уряду КНР від 4 грудня 1994 р. та Декларацією Франції із супровідним листом президента Ф.Міттерана від 5 грудня 1994 р. Особливістю текстів двох останніх документів, порівняно з текстом Меморандуму, є відсутність у них положення, що ці дві країни "будуть проводити консультації у випадку виникнення ситуації, внаслідок якої постає питання стосовно цих зобов'язань".

Наразі в публічному дискурсі немає інформації про те, чи влада України ініціювала проведення консультацій з державами, котрі підписали Будапештський меморандум, у зв'язку з російською агресією та фактами економічного тиску, який Росія чинила щодо України раніше й чинить досі.

Будь-які спроби виправдати відсутність відповідних ініціатив, у тому числі не мотивованими по суті поясненнями, що Меморандум буцімто не є міжнародним договором і тому не має юридично зобов'язуючої сили, не можуть бути переконливими.

Так само непереконливими будуть і посилання на англомовну версію назви документа, де вжито словосполучення "security assurances", а не "security guarantees". Перше в перекладі ближче до українськомовного "запевнення щодо безпеки", на відміну від другого, яке перекладається саме як "гарантії безпеки" або "безпекові гарантії". Якими б не були тонкощі перекладу, вони жодним чином не спростовують зобов'язання підписантів Меморандуму проводити консультації щодо взятих ними на себе зобов'язань.

Свого часу уряд Австрії, що прагнув позбутися окупації з боку країн, які перемогли нацистську Німеччину та її союзників, ініціював, готував і проводив спершу двосторонні, а відтак багатосторонні консультації з правлячими колами цих країн. Не маючи при цьому навіть подоби Будапештському меморандуму. І добився бажаного. В обмін на зобов'язання не вступати в жодні військові союзи та не допускати створення військових баз на своїй території Австрія отримала в 1955 р. від СРСР, Сполучених Штатів Америки, Великої Британії та Франції реальні гарантії її безпеки в умовах нейтралітету і відновила повноту суверенітету над своєю територією.

Австрійський досвід і текст Меморандуму дають підстави вважати, що навіть несумірність політичної, воєнної та економічної ваги України, порівняно із Росією, Великою Британією та США, не може виправдати відсутність публічних звернень України до цих держав із пропозицією увімкнути консультаційні механізми. Бути консультаціям чи ні - це питання ваги не України. Це питання ваги самих держав-гарантів. Інша річ, що Україна має запропонувати, необов'язково в публічній площині, предмет обговорення. Ним має бути не тільки і не стільки російська агресія як така, а головне - умови її зупинення і подолання наслідків, прийнятні для всіх чотирьох сторін.

Предметом консультацій про гарантії (запевнення) великих ядерних держав щодо безпеки України має стати українська пропозиція досягнення балансу безпекових інтересів, як власних, так і країн-гарантів, включно з країною-агресором. Тільки тоді українське бачення матиме шанс на втілення.

Адже в глобалізованому світі геополітичні суперечності, в тому числі безпекові, реалізуються через протистояння і взаємодію одночасно. Політичне засудження демократичними країнами агресії проти України та політичні, фінансові й економічні санкції щодо агресора - Росії - не скасували співпраці з нею цих країн у питаннях відвернення небезпек тероризму, в тому числі ядерного, неконтрольованої міграції, наркоторгівлі тощо. Звідси, зокрема, запит на спільні дії США та інших західних держав з Росією у відповідь на терористичні практики Ісламської держави (ІД). З іншого боку, фактична неучасть США у європейському переговорному процесі з урегулювання російсько-українського конфлікту свідчить, що кремль досяг успіху в грі на суперечностях між великими європейськими державами і їх партнером по другий бік Атлантичного океану. Це так само очевидно, як і те, що кремль шукає для себе якнайвигідніших, в гіршому разі - хоча б мінімально прийнятних шляхів виходу з інспірованої ним самим безпекової кризи. Однак не варто очікувати від Росії "капітуляції". Держава з другим за потужністю ядерним потенціалом і, схоже, найпотужнішою машиною внутрішньої пропаганди цього ніколи собі не дозволить. Навіть якщо її громадянам доведеться "затягувати паски".

Якщо брати до уваги зміни державних кордонів, що відбулися за минулі майже 40 років, і водночас розглядати російську агресію проти України в Криму та на Донбасі як окремий випадок багатьох кризових ситуацій у сфері безпеки на європейському та інших континентах після Гельсінської наради 1975 р., в тому числі на пострадянському просторі - в Нагірному Карабасі, Придністров'ї, Грузії та ін., цілком очевидною стає потреба в підготовці та проведенні нової Наради не нижчого рівня. За минулі роки світ не став безпечнішим, а безпека кожної країни стала більш залежною від ситуації не тільки біля, а й далеко від її кордонів.

Вступ України до НАТО і саме розширення НАТО не виключають альтернативних моделей вирішення безпекових проблем однієї і багатьох країн. Продовження протистояння за принципом "хто кого" та "ви самі винні" - безперспективне й небезпечне. Пошук безпекових моделей, орієнтованих на встановлення балансу інтересів, потребує доброї волі найбільших світових потуг: спершу до організації експертно-дипломатичного обговорення альтернатив, а відтак - до винесення кращої з них на глобальний політичний рівень. Зміни безпекової ситуації в Україні, довкола неї й у світі загалом, що відбулися через російську агресію і стали її наслідком, наділили Україну імперативним моральним і політичним правом ініціювати новий Гельсінський процес та проведення консультацій відповідно до Будапештського меморандуму для обговорення способів не тільки розв'язання російсько-українського конфлікту, а й нейтралізації новопосталих загроз розповсюдження ядерної зброї.

Альтернативи Мінську є. Звісно, їх опрацювання і реалізація потребують часу. Але сам початок цього процесу з публічної української ініціативи здатен вивести Україну з мінської позиції упослідженого виконавця волі сильніших сусідів на майданчик геополітичної суб'єктності. З цього майданчика можна пропонувати власні варіанти комплексного вирішення проблем національної безпеки, в тому числі проблем Криму і Донбасу.

Нова ситуація потребує нового погляду на вибір найбільш збалансованої моделі забезпечення територіальної цілісності і державного суверенітету України. Адже і модель вступу до НАТО, і модель "гарантованого нейтралітету", подібного до Австрійського чи Швейцарського (аж із часів Віденського конгресу 1815 р.), не є цілями. Вони є альтернативними способами досягнення безпекової стабільності. І, попри всю їх альтернативність, кожна з цих моделей вимагає підвищення, підтримання та розвитку стандартів боєздатності українських збройних сил не нижче натовських чи швейцарських. А також врахування ставлення українських громадян до можливого вступу України в НАТО. Попри загальне збільшення кількості і частки громадян, які підтримують такий спосіб убезпечення країни від воєнної загрози, ставлення до членства країни в Північноатлантичному альянсі жителів різних українських регіонів діаметрально протилежне. Цей факт рік у рік фіксують соціологічні дослідження, і він має обов'язково братися до уваги в процесі розроблення та реалізації безпекової стратегії Української держави.

Тільки в параметрах балансу глобальних і національно-українських безпекових інтересів та українського національно-громадянського порозуміння в цьому питанні можливе ефективне розв'язання збройного конфлікту на Донбасі. Щоб ситуація в цьому регіоні перестала бути конфліктною й конфліктогенною і не блокувала можливостей сталого соціально-економічного, політичного, соціокультурного та іншого суверенного розвитку країни.

У цих самих параметрах Україна може запропонувати, хай від початку і неприйнятний для Росії, варіант запровадження державного кондомініуму щодо Криму як способу здійснення державної влади на його території спільно двома державами - Україною і РФ - для належного забезпечення загальних інтересів усього населення регіону та особливих інтересів росіян, українців, кримськотатарського народу і осіб інших національностей. Такий кондомініум може діяти на період опрацювання прийнятного для всіх сторін механізму розв'язання кримської проблеми.

Успіх відновлення громадянської єдності українського соціуму, розділеного внаслідок російської агресії, визначатиметься не тільки дипломатичними зусиллями, розвитком оборонного потенціалу України та змінами в Росії і в геополітичному просторі. Серед найважливіших умов і чинників цього успіху - постійний зв'язок України з громадянами на територіях, щодо яких тимчасово втрачено український державний суверенітет. Щоб ця втрата з тимчасової не перетворилася на постійну, українці різних національностей, які живуть на цих територіях, мають бачити, чути, відчувати й розуміти, що Українська держава і українське суспільство від них не відмежувалися. Як цього досягти - тема окремої статті.