БАГАТО ШУМУ І… НІЧОГО

Під таким заголовком, у принципі, можна було б помістити будь-яку критичну статтю про будь-яку сферу діяльності держави в Україні. У даному випадку мова йтиме лише про одну з них – ОПК.

У всьому світі оборонна промисловість – це сфера економіки, що визначає технічну основу обороноздатності держави, його мобілізаційних можливостей. Крім того, грамотна військово-технічна політика дозволяє державі (на прикладі розвинутих країн) ефективно впливати на технологічний розвиток всієї економіки.

Виробництво і торгівля зброєю у світі – це сфера дуже вразлива щодо зовнішнього впливу, завдяки офіційним і неофіційним (часто-густо дуже нечистим) важелям регулювання потоків продукції військового призначення. За своєю прибутковістю збройовий бізнес у світовій практиці стоїть в одному ряду з постачанням енергоносіїв та наркоторгівлею. Результати діяльності в цій сфері здатні принести державі як значні прибутки, так і відчутні збитки, як підвищити її імідж, так й істотно підірвати його.

Через ці та багато інших причин ОПК традиційно перебуває в «зоні особливої уваги» як держави, так і суспільства в цілому. ОПК – одна з галузей, що найбільшою мірою залежить від опіки з боку держави. Механізмами державного регулювання ОПК є: оборонний бюджет, директивне визначення напрямів розвитку галузі, зовнішньополітичний «супровід», державні преференції в сфері експортно-імпортної діяльності підприємств тощо.

Для України остання теза особливо актуальна. Незважаючи на природне падіння обсягів виробництва, скорочення виробничих потужностей ОПК продовжує займати значне місце в економіці України (див. статті В.Горбуліна в лютневому числі «ДТ» та останньому числі «Стратегічної панорами»). Від результатів його «видужання» не в останню чергу залежить доля української економіки. Вдосконаленню життєдіяльності в цьому секторі економіки присвячено безліч законів, указів, постанов, міжнародних зустрічей на всіляких рівнях. І що?

Деякі результати десятиліття

Після здобуття Україною незалежності перед державою постало завдання реструктуризації економіки та її складової частини – ОПК. Така потреба виникла не зараз, як «вчасно» стверджують деякі наші керівники, а саме десять років тому. Однак «нормальні» економічні і політичні реформи заважали в той час накопиченню первісного капіталу. Останнє, поряд із слабеньким інтелектуальним і моральним потенціалом влади, стало однією з причин того що реструктуризація галузі здійснювалася безсистемно. В економіці в цілому вона звелася лише до зміни форм власності на окремо взятих підприємствах. Галузь, що протягом понад 70 років надто була схильна до винятково командно-адміністративних методів керування, у ринкових умовах виявилася на грані виживання. Кількість оборонних підприємств уже до 1997 р. скоротилася в п’ять разів. У цей же період частка ОПК у загальному обсязі продукції машинобудування скоротилася в сім разів при падінні ВВП утричі.

Різко скоротилися оборонні замовлення – як зовнішні, так й внутрішні. Витрати оборонного бюджету України на технічне оснащення Збройних Сил і розвиток ОПК були символічними, у багатьох випадках використовувалися не за призначенням. У період 1997—2000 рр. оборонний бюджет, передбачений на конверсію, закупівлю озброєнь, проведення досліджень і розробок скоротився (у доларовому численні) в чотири рази. Більш того, ці витрати не можна назвати цільовими. За даними Рахункової палати, в 1999 р. значна частка коштів (близько $2 млн. або 37% від фактичних витрат), спрямованих на конверсію (близько $6 млн., що складає 61% від плану), використовувалася на задоволення потреб державного апарату, підтримку підприємств і організацій, що не належать до ОПК.

Виходячи з наведених цифр, для конверсії ОПК України потрібний бюджет у розмірі близько $10 млн., у той час, як за західними мірками реструктуризація однієї великої компанії «коштує» $2—3 млрд. Для чого це порівняння? Уявімо собі, що в конверсію українського ОПК кошти були вкладені вчасно, у потрібній кількості й навіть, як не дивно, витрачені за цільовим призначенням. І що, конверсія відбулася б? Цілком можливо, правда, згідно з формулою «час—гроші» вона тривала десь 140 років!

На передбачені кошти в короткі терміни не вдалося б обновити виробничі потужності ОПК і, тим більше, вивести його на сучасний технологічний рівень. Їх вистачило б хіба на те, щоб два-три роки протримати на плаву декількох директорів милих серцю оборонних підприємств на шкоду всім іншим (що, скоріш за все, й малося на увазі під час складання бюджету). З врахуванням умонастроїв «червоних директорів», а також кон’юнктури внутрішнього та зовнішніх ринків, Україна досі була б завалена «металобрухтом», придатним хіба що для дешевого продажу (адже ринок споживає не усе, що пропонують, а тільки те, що користується попитом). Але балансування ринкової кон’юнктури, власних можливостей, потреб і, головне, дій для нашої держави – це проблема надзвичайної складності. За даними Рахункової палати, до початку 1999 р. кредиторська заборгованість по контрактах Мінпромполітики складала 55,2 млн.грн., тобто, практично планову суму витрат на конверсію.

Втручання держави в діяльність підприємств у багатьох випадках було некомпетентним, часто носило характер неприкритого рекету із боку чиновників. Опитування, проведене Міжнародним центром перспективних досліджень серед керівників підприємств, показало, що довіра до влади надто підірвана – понад 52% із них не зверталися до суду при різних порушеннях щодо них. Серед основних чинників, що негативно впливають на розвиток підприємств, опитані називали відсутність оборотних коштів – 75%, неефективну податкову систему – 74%, високі ставки кредитів – 32%. Одержати короткостроковий кредит можуть лише 20% підприємств, а довгостроковий – лише одне підприємство з десяти.

Приватизація оборонних підприємств гальмується через законодавчу непевність у відношенні стратегічно важливих об’єктів (700 підприємств). Наприклад, концепція удосконалення діяльності підприємств Міністерства оборони України (171 організація) була затверджена ще в 1997р. Однак дотепер їхня приватизація не починалася. Відповідно, не виправдалися надії стосовно надходжень до бюджету від їхнього продажу та на прихід інвестицій. У аналогічному стані знаходяться 45 казенних підприємств, підпорядкованих Міністерству промислової політики. Існуючі на них форми власності, відсутність інноваційного менеджменту не тільки не сприяють підйому підприємств, але й ведуть більшість із них до подальшого занепаду (чи не під наступну «приватизацію даром» за фактом банкрутства?). Висока собівартість їхньої продукції істотно знижує її конкурентоспроможність, рівень реалізації та, відповідно, надходження коштів, необхідних для відновлення виробництва.

Сукупність негативних чинників внутрішнього характеру призвела до виснаження й без того обмежених ресурсів (фінансових, матеріальних, технічних, інтелектуальних), обумовила відсутність відчутних результатів. Наприклад, у першому кварталі 2000 р. лише близько 23% підприємств промисловості планували збільшити обсяги виробництва. Водночас близько 30% підприємств орієнтувалися на його скорочення. Лише 11% підприємств могли похвалитися збільшенням попиту на власну продукцію. 29% підприємств відзначили скорочення попиту.

Слід визнати, що конверсія оборонних підприємств не стала ліками для їхнього оздоровлення. Та й не могла стати, оскільки і сприймалася, і проводилася однобоко – в основному для розпродажу вже готової продукції та майна військового призначення. Для порівняння – на Заході конверсію сприймають як реструктуризацію галузі, підприємств, уведення нових форм діяльності в таких сферах як фінансові ресурси (інвестиції, кредити, оборотні кошти, борги тощо); основні та допоміжні фонди (науково-технологічний потенціал, виробничі потужності, інфраструктура); товарний асортимент (закупки, виробництво, реалізація, сировинна та ресурсна база); управління і персонал (визначення і розподіл функцій, кількість і якість управлінського, інженерного, виробничого, допоміжного персоналу тощо). Найбільшого позитивного ефекту можна досягти, якщо вдасться домогтися балансу в усіх названих сферах.

Коли ж в основі діяльності владних структур лежать особисті або корпоративні інтереси (чи то «задоволення усе зростаючих потреб» або організація передвиборної кампанії тощо), то про усі ці «системні штучки» краще не згадувати. Як результат – виручені кошти від такої «конверсії» бездарно «проїдалися» або осідали на «невідомих» рахунках. А тим часом основні фонди підприємств без належного їхнього оновлення продовжували старіти і ставати непридатними. Кваліфіковані фахівці (переважно люди передпенсійного віку) трималися на підприємствах, в основному, з надією на те, що з ними розрахуються за борги.

У 2000 р. лише 18% підприємств машинобудування здійснювали інноваційну діяльність, 10% – обновили продукцію, що випускається, об’єм якої склав лише 4% від об’ємів по галузі. Не полінуйтеся, загляньте на сайт www.ukrindstrial.com, де міститься перелік запропонованої до реалізації «конверсіонки». У ньому на пальцях однієї руки можна перерахувати позиції, що відповідають випуску нової продукції, решта – майно, зняте зі збереження або колишнього вжитку. Та що там хвалений пакистанський танковий контракт на 16% виконаний за рахунок техніки ЗС, узятої з арсеналів (дані СІПРІ).

Недосконалість законодавчої бази, податкової політики, обмежений доступ до кредитних ресурсів, тиск із боку соціальної сфери, висока собівартість продукції оборонних підприємств, відсутність інноваційного менеджменту істотно стримують розвиток навіть тих підприємств, де були досягнуті деякі успіхи. Конверсійні заходи не стали ефективними ліками для оборонного виробництва України.

Точки зростання

У більш вигідних умовах виявилися підприємства, продукція яких має вихід на зовнішні ринки (ракетна, авіаційна, танкова техніка, кораблі, окремі види радіоелектронної продукції). Найперспективною галуззю українського ОПК є аерокосмічна. 27 червня 2001 р. затверджена програма впровадження космічних технологій для створення й виробництва високотехнологічної цивільної продукції для потреб внутрішнього ринку. Вона розроблена Національним космічним агентством і включає 165 проектів по шести напрямках: енергетика, сільське господарство, промислові технології, телекомунікації, медицина.

Ефективною формою конверсії українського ОПК є створення Українського науково-технологічного центру за особистою участю й підтримкою США, Канади, Швеції. Центр займається використанням інтелектуального потенціалу України (а також Узбекистану і Грузії), задіяного раніше для створення зброї масового ураження та засобів його доставки. Центр виконав близько чотирьох тисяч проектів (понад дві тисячі – оборонних і півтори тисячі – цивільних) і веде понад три з половиною тисячі проектів (відповідно — близько двох із половиною й однієї тисячі). Фінансування проектів здійснюють США, Європейський Союз, Канада, Швеція, Японія, Основні напрями діяльності: ядерна безпека, захист навколишнього середовища, виробництво та економія енергії, медицина і біотехнології, інфраструктура транспорту і зв’язку, інформаційні технології, промислові технології.

На тлі тенденцій зростання української економіки наприкінці 2000-го початку 2001 рр. такі результати дають привід говорити про початок подолання наявних труднощів і оздоровлення українського ОПК.

Ще раз про роль держави

Успіх реструктуризації ОПК України, перехід його на ефективний шлях розвитку значною мірою залежить від підтримки держави, визначення нею стратегічних цілей («маяків») і способів їх досягнення. В даний час такі «маяки» ледь проглядаються в тумані дискусій і політичних декларацій про майбутнє України. Більш-менш чітко можна говорити лише про «береги», поміж яких відбувається слабко упорядкований рух корабля під назвою «Україна». Лібералізація економіки або посилення, централізація державного управління? Продовження повальної приватизації або приведення її у відповідність до державної стратегії соціально-економічного розвитку (для цього таку стратегію необхідно спочатку чітко позначити)? Високотехнологічна або експортно-сировинна модель розвитку? Орієнтація на співробітництво з західними або російськими партнерами? Від того, наскільки Україна зуміє збалансувати свій курс між цими «берегами», залежать перспективи її становлення як суверенної, розквітаючої держави.

Особливості перехідного періоду, складність існуючих завдань, у принципі, вимагають посилення ролі держави в пострадянських країнах, у тому числі й в Україні. Але це – за умов спроможності держави будувати ефективну стратегію, здійснювати контрольовану політику розвитку, наявності в неї потужних важелів (фінансових, правових, адміністративних) впливу на ситуацію, за умов «помірного» рівня корупції. Якщо сукупність таких умов відсутня, корисніше вести розмову про зменшення регулюючих функцій держави в економіці, зокрема в ОПК. Насправді, виникають серйозні сумніви в керованості галузі з боку держави: шостий рік розробляється Програма розвитку озброєння, і тільки наприкінці цього терміну з’явилася думка розробити концепцію реструктуризації ОПК (вона може й не виникла б, коли б не аналогічний документ у Росії).

У цих документах, крім традиційних красивих прогнозів і декларацій про наміри, варто було б сказати правду про те, що: держава, через убогість бюджету та нездатність задіяти тіньові капітали вітчизняного походження, не в змозі сформувати оборонне замовлення для ОПК (за останні роки, за даними МО, Збройні Сили України одержали аж 19(!) нових зразків озброєння); держава не в змозі протистояти експансії зовнішнього (у т.ч. російського) капіталу, диктату західних кредиторів і втрачає спроможність проводити самостійну військово-технічну політику; «за дешево» і безболісно ніякої реструктуризації ОПК не буде; про те, що все вищесказане – результат бездарно витрачених (у вимірі національних, а не будь-яких інших, інтересів) часу і ресурсів. У старі добрі часи, коли суспільство ще було обтяжене «комплексами» моралі, совісті, честі, після таких визнань заведено було стрілятися. Однак в Україні за минуле десятиріччя випадків повального суїциду серед чиновницького люду зареєстровано щось не було.

У таких умовах у голову лізе нав’язлива думка – а не краще було б узяти й приватизувати всі оборонні підприємства. Адже те, що вони знаходяться в державному керуванні і при цьому простоюють (завантаження потужностей машинобудування на перевищує 35%, а підприємств ОПК – й того нижче), це не підвищує рівень обороноздатності країни. А так – нехай і «оборонка» внесе свою посильну лепту у встановлення в Україні середнього класу. Але, з іншого боку, визнаваючи, що приватизація підприємств промисловості може розглядатися як самоціль, не можна не бачити того факту, що структура економіки України від цього не поліпшується – низькотехнологічна продукція продовжує переважати в структурі виробництва й у товарообігу України. Тому, якщо не додати процесу приватизації ОПК цільового характеру, не привести його у відповідність до довгострокових перспектив розвитку економіки, не створити стимулів для підвищення технологічного рівня виробництва (що поки під силу лише державі), це може загрожувати його подальшою деградацією і, насправді, остаточною руйнацією обороноздатності України.

Зовнішні передумови

Внутрішній попит на більшість видів продукції ОПК в Україні обмежений. При щорічних потребах фінансування закупівель озброєннь $2—3 млрд., Міністерство оборони в змозі виділити з бюджету не більше $25—40 млн. Попит на цивільну продукцію обмежений відсутністю фінансових ресурсів у підприємств і населення. Перспективний напрямок – просування продукції на зовнішні ринки. Однак, висока собівартість продукції підприємств ОПК та недостатня державна підтримка знижують її конкурентоспроможність. У даний час український уряд уживає заходів по поліпшенню ситуації (виявляється, не усе так погано в нашому королівстві). Передбачене: звільнення від податків робіт у сфері високих технологій; реструктуризація на п’ять років заборгованості підприємств ОПК; звільнення їх до 2009 р. від сплати земельного і місцевих податків; надання нетарифних пільг по розрахунках за експортні операції; уведення прискореної (20%) норми амортизації основних фондів.

Позитивні зрушення в стані українського ОПК (у міру їхньої появи) можуть служити мотивом для підвищення привабливості міжнародної кооперації з його підприємствами. В даний час прагнення до партнерства з боку західних країн і компаній близьке до нуля. Таку позицію можна зрозуміти – вони не менше України стурбовані створенням робочих місць, підвищенням конкурентоспроможності своєї продукції, стабілізацією економічної ситуації в рамках ЄС. Така занадто обережна позиція європейських країн штучно виштовхує Україну у бік більш тісного співробітництва з Росією і країнами Сходу.

Ідея поновлення кооперації з Росією знаходить підтримку в Україні як у значної маси населення, так і серед директорів підприємств ОПК. Правда, надії на відчутний результат такої політики значною мірою завищені не тільки через обмеженість російського бюджету. Економічною експансією в Україну займається зараз приватний капітал в особі російських компаній (не без підтримки держави). А за умов, коли російська бізнес-еліта набагато меншою мірою, порівняно з українською, уражена компрадорськими настроями та альтруїзмом, розраховувати, що «освоєні» російським капіталом підприємства будуть сповідувати, у першу чергу, українські інтереси – принаймні, наївно.

При цьому не варто розраховувати на те, що українському ОПК приділяється значна роль у довгострокових військово-технічних планах Росії. Пріоритетні позиції у військово-технічному співробітництві Росії займають Німеччина, Франція і Великобританія. Фундаментом військово-технічного розвитку (тобто джерелом прибутків від продажу озброєнь) є контакти з Китаєм, Індією, Іраном, Єгиптом, Алжиром і Сирією. Український же ОПК (вірніше, лише необхідна його частина) розглядається Росією як спосіб зниження собівартості російської військової продукції (за рахунок здешевлення коопераційних постачань комплектуючих частин для, переважно, вже існуючої техніки).

Таким чином, на початковому етапі україно-російське співробітництво може лише частково компенсувати потребу в засобах, одночасно підвищуючи вимоги по наповненню статей оборонних бюджетів партнерів, ставлячи питання про значні внутрішні інвестиції. Тому немає нічого надзвичайного, що при відсутності достатнього інтересу з боку Заходу і низького реального наповнення планів співробітництва з Росією, Україна шукає місця на ринках країн Азії й Африки. На даний момент ці ринки не настільки стабільні, але є найбільш доступними для українського ОПК.