«Сделать хотел грозу, а получил козу...»

Як і слід було очікувати, ті дивні новації, якими витівники з Міністерства фінансів хотіли розважити юридичних осіб (див. наш матеріал «Коза від Мінфіну» в «ДТ» № 45), профільний парламентський комітет забракував, а законопроект від В.Хомутинника і С.Буряка №8373-1, що прийшов на зміну мінфінівському, №8373, уже набагато спокійніший: жодної зі згадуваних нами нісенітниць він не містить. Депутати справедливо вирішили, що в українській хаті можна навести лад і без кози, а в нас з’явився чудовий привід поговорити про інше. А саме — про те, хто винний і що робити.

Чия провина в тому, що така «коза» могла взагалі побачити світло?

І що потрібно зробити для того, аби надалі таке не могло з’явитися навіть на рівні законопроекту, тим паче — внесеного на настільки високому рівні? Адже одного разу не пройшло, а іншого (під шумок) щось схоже (тільки з меншою кількістю вух, які стирчать) може, чого доброго, і пройти.

Відповідаючи на перше запитання, персоналій хотілося б уникнути. Справа не в конкретних людях (пам’ятаєте, за часів СРСР було модно казати: «На його місці так зробив би кожен!»), а в системі. Роль Мінфіну, котрий доклав рук до дивовижного №8373, полягає в основному в поточному використанні поточних коштів для поточного виконання поточного бюджету на поточний рік. І коли такому «поточному» органу доручають щось глобально-стратегічне, він просто зобов’язаний це завдання завалити. Оскільки звалювати турботу про стратегію на тих, хто з огляду на свої прямі обов’язки змушені бути тактиками, — не можна. І винний тут не той, хто завалив, а той, хто звалив. Точніше — намагався звалити, бо стратегічна ноша для явних тактиків непідйомна.

Це не особистості погані, це орган такий, що нічого кращого створювати об’єктивно не може.

Нерозумно питати з прокурора за погане виконання адвокатської роботи: кесарю — кесареве, але й вимагати з кесаря нічого — крім кесаревого — не слід. А що справді слід зробити, так це відповісти на друге запитання. Аби таких «кіз» (увійшла — вийшла) не було, а з’явилося податкове законодавство — справжня гроза для антиподаткових хитрунів, злісних неплатників, цинічних оптимізаторів і чорно-зелених (бо з чорною зеленню) мінімізаторів, стратегією розвитку фіскальної справи мають займатися ті, хто від сьогохвилинних завдань вільний і може дозволити собі таку розкіш, як злет думки. Бодай недалеко...

Але для цього потрібно точно знати, що через рік-два не знімуть, і вже з наведеної причини всі урядові структури з процесу польоту відразу виключаються, бо коли уряд працює «аж» два роки, то по праву вважається довгожителем; ну як і куди йому за таких от термінів літати інтелектуально? Як створювати грозу не лише караючу, а й — що важливо — поливаючу?

От вони й придумують, що право на відстрочку податку (через механізм податкового векселя) мають тільки ті, у кого одна лише імпортована партія перевищує весь річний оборот «єдиноподатника». А навіщо тактикам якісь відстрочки? Їхнє завдання в іншому: встигнути наповнити та профінансувати, поки не зняли, — тут не до відстрочок! Курок треба різати всіх підряд (за винятком лише Винятків), сподіватися ж на золоті яйця ніколи!

Особливо коли врахувати, що дістануться золоті яєчка не сьогоднішнім, а наступним, котрим якраз бажано не залишати взагалі нічого...

Термін перебування на посаді тих, хто зобов’язаний займатися не тактикою, а стратегією, не повинен бути обмеженим. Як не обмежений, наприклад, термін існування підприємств, а ще краще — економіки. Ось тоді є куди літати. І можна йти на тимчасові (рік-два) жертви в ім’я наступного (років через п’ять-десять) виграшу. Велике бачиться на відстані, вдячні нащадки поставлять пам’ятник, але навіть самі нащадки робляться не відразу — має минути час.

Але наразі долю тисяч підприємств вершать ті, чий термін діяльності на порядок менший, ніж у цих підприємств. Хіба це нормально?

І коли Мінфін пнеться довести, що має командувати податківцями, більше того, випрошує собі об’єктивно не властиву йому функцію «заводіяки» в податковому реформуванні, украй дивно, що знаходяться люди, котрі на ці силкування серйозно реагують.

Перманентною податковою реформою — із постійним урахуванням нових зовнішніх/внутрішніх реалій, нових форм опору, нових досягнень науково-технічного прогресу (що може зачепити не лише комп’ютерну звітність) — повинен займатися, тримаючи курс на спрощення, лібералізацію, деполітизацію та демілітаризацію податків, дуже довгограючий, але тому й постійно ефективний стратегічний орган з особливим надурядовим і обов’язково національним статусом, котрий працює не на виконавчу владу, а на законодавця.

Добре хоч склад ВР не вельми варіює в часі, а з переходом на суто пропорційну систему він стане ще більш закос... стабільним, змінюючи, можливо, лише партійне забарвлення. А така персональна незмінність іноді навіть дуже корисна.

У цьому зв’язку запропонований сьогодні варіант Нацкомісії при президенті, котра й займалася б податковим реформуванням, є максимальною з можливих поступок такому халіфнагодинному монстрику, як виконавча влада: принаймні, хто командує нею, виконавчою, той і курируватиме розвиток податковозбиральної стратегії. Усі інші варіанти передбачають або роботу тимчасових правителів на століття, що апріорі неможливо, або — і це вже реально — підпорядкування стратегів не президентові, а таки Верховній Раді.

Але наразі є лише слова: Податковий кодекс, податкова реформа, концепція оподаткування й ін. Якщо тільки слова й залишаться, український бізнес, як і раніше, гвалтуватимуть — і на честь кожного Нового року (до чого підприємці вже навіть звикли), і з приводу того, що десь потекло, і через те, що кудись недотекло. Дай сюди, сюди, сюди та трішки сюди, і ще сюди, а взагалі удосконалюйся, розвивайся, ширяй, блін, у вільному польоті, коли щось для нього ще залишилося й ми ненароком не зіб’ємо.

Можливо, так воно й треба, тим паче що нині — перехідний етап. Але «етапи» у нас — дозволимо вже собі недозволене узагальнення — з 1913 року змінюють один одного весь час. То підготовка до війни, то війна, то революція, то післяреволюційний час, то передвоєнний, то воєнний, то повоєнний, то перебудова, то державотворення, то влада злочинна, то нова... Будь-який час — або складний, або важкий, або, у кращому разі, перехідний. (Про щасливий «застій» уже забули.)

І щоразу — ну не зараз, ну трохи пізніше, ну от востаннє вас (хто працює) скривдимо, а більше — ніколи! Як виняток можуть скривдити ДУЖЕ сильно, іноді — так, що вже, здається, не підведуться.

Але — підводяться, і життя триває. Тактики змінюють тактиків, тимчасові правителі — тимчасових правителів, а податки як збирати не вміли ніколи, і не вміють зараз. Хто не встиг утекти, у того схопили все, що було можна, — так від етапу до етапу, від епохи до епохи держави й перебивається. Уже й держава інша — а перебивається так само.

А податки стали ще й точками історичного відліку. Пригадаємо наші віхи: заміна розверстки продподатком; податок єдиний, але великий — соціалізм; «вам — фонди, решта — нам»; «нам — податки, решта — вам»; ПДВ як те, що залишилося від ДКНС (тобто ГКЧП); епоха декретів; епоха Терьохіна...

Загалом, кізочки змінюються швидкі й різні, але всі наразі нетямущі...