Життя після смерті

З Оленою я познайомилася давно, ще 2007 року, саме коли вибухнув будинок на Перемозі в Дніпропетровську, може пам'ятаєте. Вранці (це був жовтень, субота, дощило) весь під'їзд від вибуху газу склався, як картковий будиночок. Дорослі й діти ще спали - вихідний же. Серед 23 загиблих того дня була й дочка Олени.

Їхня родина навіть і не жила в тому будинку, просто її Настя напередодні попросилася в гості до подружки. Їй було 14 - красуня, відмінниця й зірка шкільних балів. Мама з татом берегли Настуню як зіницю ока, але того дня таки відпустили її до подружки- а що робити, росте дитина.

Потім був жах - уламки стін, дощ, що заливав усе довкола, бруд по коліна… Тіла загиблих і живі, які божеволіли від горя. Олена була особливо помітна - неймовірно гарна білявка зі скляними очима, ненеспроможна повірити в усе це.

Минав час. Люди якось виходили з цього стану - забували, молилися, на місці зруйнованого будинку побудували церкву. Олена не могла забути й заспокоїтися. Ночами вона плакала, а вдень їздила по судах і прокуратурах, добивалася щоб винних покарали якомога суворіше, подавала апеляції, ходила по телеканалах і газетах, щоб Мандриківську пам'ятали.

Її чоловік не витримав життя в атмосфері вічного горя і пішов. Невдовзі в нього з'явилися нова родина й нова дитина. А Олена майже щодня з ранку їздила на цвинтар до дочки. Відвозила туди іграшки, маленьких порцелянових янголяток. На Новий рік навіть поставила біля могилки ялинку й прибрала її іграшками, принесла під неї подарунки своїй Настуні…

Удома, у доньчиній кімнаті все залишилося недоторканним -книжки, шкільний портфель, зошити. У ту кімнату Олена нікого не пускала -закрилася від світу у своїй неймовірній скорботі за дочкою.

…Ми дуже давно не спілкувалися, аж вона раптом подзвонила - привітати мене з якимось святом.

- Як справи, Оленко? - запитала я.

- Ой, ти знаєш, Галочко, добре! Адже в мене тепер є діло!..

Мене здивував і потішив її незвично бадьорий, радісний. Олена почала розповідати, що з війною, як і багато хто, стала волонтером: допомагає переселенцям, знаходить їм житло, привозить їжу й одяг. А ще дала притулок у себе вдома сім'ї переселенців - мамі й дочці.

- Їм зовсім нікуди було йти, - розповідає Олена, - до того ж дитина слабенька, хвороблива…

Вона раптом замовкає й говорить тихо й радісно:

- Я поселила її в Настюшиній кімнаті, їй там добре.

Олена розповідає як поведе цю дівчинку-переселенку в школу біля їхнього дому, як знайде їй лікаря, як купить їй черевички. І все таке. А я уявляю, як у цій законсервованій, неживій кімнаті нарешті розчиняється вікно, туди вривається свіжий вітер, бігає й грається дитина. Я бачу, як за всіма турботами про дівчинку, життя якої а війна, Олена забуває про власне страшне горе. Вона починає жити. Всупереч усьому. Не заради минулого, а в ім'я майбутнього. Немов би в цій дівчинці відродилося все давно забуте, але живе й любиме.

Шкільна форма

Коли Сашкові виповнилося сім років, вони з мамою поїхали в столицю - купувати шкільну форму. Мама його була головним бухгалтером держпідприємства (елітою!), і дуже хотіла, щоб її єдиний син, її гордість і любов, ходив у найкращій шкільній формі.

Це були радянські часи: дефіцит, навіть в ательє нічого путнього не пошиєш, бо тканини не знайти. Тож мама наскладала грошей, дістала квитки, і вони поїхали поїздом. На все мали один день.

Із ранку, до відкриття, вони прийшли в "Дитячий світ" і справді купили найкращу шкільну форму на першокласника, яка тільки була у відділі: чиста вовна, прекрасний крій, сіла мов улита. Мама була в захваті, а Сашкові кругом кололося, та він терпів.

Після цієї важливої покупки, вони просто гуляли містом, купували всілякі дрібниці. В одному з гастрономів мама придбала набір болгарських соусів - у їхньому місті таких не водилося. Надвечір, коли вони з цими соусами під пахвою блукали гарними літніми вуличками, Сашко раптом завередував і попросив морозива. Зайшли в модний магазин самообслуговування - універсам, купили морозиво, а на виході їх раптом зупинила продавчиня в синій формі:

- Розплатіться за набір соусів!

- Ні, це наші соуси, ми їх купили в іншому магазині, - заперечила мама.

- Жінко, давайте не будемо сперечатися, а то зараз міліцію викличу! - продавчиня була дуже суворою.

Як на зло, у мами майже не залишилося грошей, та й за що платити, якщо соуси оплачено? Мама плакала, їхній поїзд стояв уже десь на пероні, а продавчиня пішла викликати міліцію.

І тут Сашко раптом почав голосно плакати.

- Відпустіть нас, будь ласка, відпустіть, мама не винувата, це наші соуси!

- Тихо ти! - цикнула на нього мама, а співробітники магазину покосилися з осудом.

Коли приїхала міліція, коли прийшла поважна жінка-директор з "бабеттою" на голові, він уже невтримно й гірко ридав - від сорому, від образи, від страху.

Протокол уже майже склали, коли директорка раптом сказала: "Хвилиночку… Чого ж дитина так плаче", - і схилилася до Сашка.

- Хлопчику, скажи, це справді ваші соуси?

- На-а-аші! - схлипуючи, відповів він.

- А де ви їх купили, можеш згадати?

- Можу!

І Сашко почав розповідати, як вони з мамою йшли спочатку по вулиці з брущаткою, і там біля арки сиділи кам'яні леви, а потім повернули праворуч, і за клумбами був той самий, їхній перший гастроном. Він навіть пам'ятав полицю, з якої вони брали ті соуси, і жінку в білосніжному чепчику…

Директриса різко розпрямилася й сказала коротко:

- Ідіть!

Глянула на міліціонерів і на своїх співробітників.

- Дитина не може брехати, вона знає такі подробиці, і я їй вірю.

А потім вона повернулася до Сашкової мами: "Прийміть наші вибачення, заради Бога".

…Сашко вже давно дорослий чоловік. Але досі любить розповідати про ту строгу жінку з "бабеттою". Як же страшно злякався він тоді в магазині. І як вона дивилася йому в очі, йому, маленькому хлопчиськові, і говорила з ним серйозно, як із дорослим. І як він почувався рівним.

Після цього Сашко йде спілкуватися з дітьми, і якимось дивним чином діти слухають його як нікого іншого. Він говорить із ними однією мовою, як із рівними, а головне - він їм вірить.

- А ще, - додає він, усміхаючись, - я нікому не раджу купувати хлопцям дорогу шкільну форму.

Річ у тім, що ту свою, неймовірну й столичну, він загубив мало не другого вересня, коли перевдягався на фізкультуру.