У війни не жіноче обличчя?

06 березня, 2014, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 8, 6 березня-14 березня 2014р.
Відправити
Відправити

Матері, сестри, дочки працювали волонтерами на кухнях і в медичних бригадах Майдану, привозили одяг, їжу й медикаменти. Зовсім юні дівчатка проробили величезну, копітку роботу. Вони стали мимовільними учасницями бойових дій. Їхній світ перевернувся

У війни не жіноче обличчя?

У центрі психологічної допомоги, що розташувався в будівлі Макдональдс на Майдані, велелюдно. Тут продовжують працювати волонтери. Переважно жінки. Хтось пасивний - "не хоче бути пішаком у чиїйсь грі", хтось "аполітичний" - воліє ні в що не втручатися. А хтось просто приходить на допомогу, коли її потребують інші. За своєю природою жінка народжена для творення, для того, щоб давати нове життя. У критичних ситуаціях, коли її батьківщині, сім'ї, дітям загрожує небезпека, вона мобілізує всі свої сили на їх захист. Матері, сестри, дочки працювали волонтерами на кухнях і в медичних бригадах Майдану, привозили одяг, їжу й медикаменти. Зовсім юні дівчатка проробили величезну, копітку роботу. Вони стали мимовільними учасницями бойових дій. Їхній світ перевернувся.

"У неї голова як енциклопедія, може дати фору будь-якому медикові", - так говорять старші подруги про 17-річну Машу НАЗАРОВУ. Ця дівчинка організувала перший медпункт на вул. Грушевського. Там розташовувалися мобільні групи медиків, вона координувала їхню роботу, постачала медикаментами, хірургічним інструментарієм і шовним матеріалом. Штаб Майдану дізнався про роботу цього пункту тільки через два дні. Також завдяки старанням Маші у мобільних бригад з'явилися захисні накладки й екіпірування. Прості футболки з червоним хрестом і написом "Мобільна допомога Майдану" медиків ніяк не захищали. Допомогли "Червоний хрест" і "Народний госпіталь", забезпечивши деякі бригади своїм форменим одягом. Щоправда, навіть це не було гарантією, що по медиках не стрілятимуть.

- Було дуже страшно. Але страх з'являється потім, коли вже все минуло і ти опиняєшся в безпеці, - каже волонтерка Аня, яка забігла на хвилину в центр до психологів. Вона студентка КПІ, родом з Івано-Франківська. Бігала під кулями, допомагаючи мобільним групам медиків як провізор.

Її слова заглушує крик чоловіка, якого привели хлопці
із самооборони. Здається, людина сама не своя. Зриває одяг, демонструючи рани від куль. Кидається, жестикулює, відмахується від бригади медиків, які намагаються його заспокоїти.

- Не звертайте уваги, це гострий психоз. Наслідки перебування на передовій, - спокійно пояснює дівчина. - Це глибока психічна травма. Мине згодом. Але в цьому випадку необхідно якомога раніше надати психологічну допомогу, щоб людина не скам'яніла, не закрилася. Треба щоб він сам говорив, що відчуває, що думає. Тоді посттравматичний синдром можна притлумити.

Признатися, я шокована її діловитістю й обізнаністю в тій сфері, про яку ця 20-річна дівчинка в круглих окулярах іще вчора не мала ані найменшого поняття.

До центру зайшла ще одна Аня - вродлива, струнка, як фотомодель. На ній червона куртка з бейджем і бронежилет.

- Це Аня СТЕЦЬКО - не просто красуня, організатор від Бога, світла голова, - сказала одна з психологів, показуючи на дівчину. - Приїхала на Майдан з Дніпропетровська. Має дві вищі освіти - психолога і керівника. Перш ніж потрапила до медичної служби, з 31 грудня по 19 січня працювала на кухні - годувала мітингарів на ділянці поруч із третьою барикадою, де стояв Сергій Нігоян. Вона особисто знала всіх хлопців, у тому числі й загиблих. Аня захворіла, але з температурою під сорок продовжувала працювати, поки не почала непритомніти. Її силоміць відправили на квартиру львівських медиків, щоб хоч якось поставити на ноги. Стреси, морози, димові шашки, шумові гранати, газ, чорний задушливий дим пожеж, кіптява… Хворіли всі. Особливо на грип, бронхіт і запалення легень. Багато досі не може оговтатися.

- Я координувала роботу медиків, - розповідає Аня. - 19 лютого всі пішли на передову, а треба було ще залишити когось у полі (так вона називає Майдан).

При штабі на третьому поверсі Будинку профспілок розгорнули госпіталь, пізніше зайняли й четвертий поверх, бо поранених чимдалі більшало й більшало.

Вогнепальні поранення, переломи, рвані, колоті рани. Люди вмирали, ми просто накривали їх і продовжували займатися живими. Дуже допомагав Автодозір, хлопці до останнього моменту вивозили поранених.

Під час розмови телефон Ані не змовкав, вона продовжувала координувати роботу медиків і просто охочих допомогти.

- Дзвонив хлопець, який має можливість улаштувати безоплатне протезування для наших хлопців, - пояснює дівчина і продовжує свою розповідь.

Коли в будинку офіцерів заблокували медиків і поранених, Ольга Богомолець приїхала домовлятися з "Беркутом", щоб дали коридор для відступу. Саме вона опинялася з нами в гарячих точках, сама бинтувала поранених і ніколи не піарилась на відміну від деяких штабних. Від Будинку офіцерів дівчата бігли через Маріїнський парк. Намагалися не дивитися на розпластані мертві тіла, боячись упізнати чиєсь знайоме обличчя. Прямо в них на очах транспортер переїхав двох, можливо ще живих, хлопців.

- Інстинкт самозбереження спрацьовує, але страху немає, - каже волонтер. - З 18-ї сотні важко поранили бійця. Його несли на ношах, а він до останнього подиху викрикував Гімн України. Медики, які перемістилися під час бою в Михайлівський собор, не відсиджувалися там, а бігли на передову. Хлопець і двоє дівчат (як виявилося потім, одна - мама п'ятьох дітей, інша - двох) розгорнули пункт медичної допомоги прямо під ялинкою. І стояли там до останнього. Не знаю, куди в такі моменти зникає страх.

Під час бойових дій була величезна кількість медиків-добровольців, усі вони рвалися на передову, особливо жінки, яким за 50. Плакали, кричали: "Ви не розумієте, я вже життя прожила, а вони там молоді всі, пустіть мене, а молодих не пускайте!". Доводилося пояснювати, що жінок там узагалі не повинно бути. Одна з них витягла на собі кількох поранених, хоча сама не медик. У неї з ноги витягли п'ять куль, яких вона тоді навіть не помітила, на такому адреналіні була. Рятувала хлопців, а в самої дитина лежить у лікарні з онкологією.

На початку листопада Аня збиралася заміж. Події на Майдані змінили її плани. Аня з друзями поїхала в Київ.

- Мій хлопець працює в іншій країні. Звичайно, переживає за мене, але в нього немає іншого виходу. Або люди розуміють і підтримують одне одного, або навіщо тоді взагалі бути разом.

На Майдані багато чоловіків до неї залицялися, було навіть кілька жартівливих пропозицій руки і серця.

- Я усвідомлюю, що стосунки, які виникли тут, не можуть бути довговічними, - каже Аня. - Зараз люди варяться в одному киплячому казані, але коли все це закінчиться і почнуться звичайні будні, поєднані з життєвими проблемами, люди побачать одне одного в іншому світлі. На Майдані зіграли не одне весілля. Зовсім нещодавно хлопець з афганців зробив пропозицію дівчині-волонтерці. Вони збиралися розписатися і повінчатися, але ми їх відрадили. Адже ейфорія - це одне, а посттравматичний синдром, який їм доведеться подолати, напевне може вплинути на їхні взаємини.

Аня з родини репресованих. Її дід відсидів десять років у в'язниці і п'ять відбув на засланні "за націоналізм". З майбутньою дружиною познайомився на поселенні, коли вона приїжджала навідати батька. Батьки страшенно хвилювалися, однак до рішення доньки їхати на Майдан поставилися з повагою і розумінням.

- Нас у сім'ї троє, - каже Аня. - Моя рідна сестра живе в Києві. 11-річна племінниця теж рвалася на Майдан. Вони з однокласниками завели революційний зошит, де записували всі події, після уроків розклеювали майданівські листівки, збирали кишенькові гроші, купували тушонку, щоб принести нам. А класна керівниця обурювалася, викликала батьків до школи і кричала, що школа - поза політикою.

Брат живе в Дніпропетровській області. Там не всі розуміють, що відбувається. Є люди, які задовольняються малим і нічим не переймаються. Дехто навіть переконаний, що нам платять великі гроші, аби ми стояли на Майдані. Цілковита дурня! Це питання особистої відповідальності і системи цінностей. Ми з моїм двоюрідним братом представляємо на Майдані нашу родину. Люди по кілька діб не спали і недоїдали. І не тому, що не було їжі, а тому, що не було коли.

Я хочу, щоб ви розуміли: на Майдані стояли найкращі - студенти, бізнесмени, актори, аналітики, айтішники. Успішні, самодостатні люди. Багато хто удень працював, а ввечері приходив чергувати. І це були не тільки кияни чи люди із західних областей України, а й хлопці з Луганська, Донецька. До речі, перший дефібрилятор під час подій на Грушевського передали саме з Донецька.

Тепер нам кажуть, мовляв, згортайтеся, ви більше не потрібні. А ми потрібні! Бо насправді все вирішується на нашому, найнижчому рівні. Не далі як учора мені зателефонувала наша волонтерка Женя і сказала, що є можливість відправити двох хлопців з важкими опіками в Мічиган і одного - до Німеччини. Вона контролює 200-х (загиблих) і 300-х (поранених). Збирає про них усю інформацію. Адже політики й чиновники займаються глобальними завданнями, а ми - долею конкретної людини. І річ навіть не в тому, що скинули Януковича. Майдан змінив свідомість людей. Ми довели, що ми не худоба. Від нас багато чого залежить, головне - не зупинятися.

* * *

Психолог Катя ФАСТОВЕЦЬ (23 роки) - мініатюрна дівчина з дитячим личком.
2 грудня вона прийшла працювати в центр психологічної допомоги Майдану. Катя брала участь у чергуваннях і координувала роботу психологів, у тому числі мобільних бригад. Вона бачила смерть на передовій, поранених і покалічених людей. Сором'язлива й надзвичайно скромна, продовжує свою роботу й зараз.

- Катя, розкажіть, як усе починалося?

- Перші цілодобові точки психологічної допомоги організували в Будинку профспілок і КМДА. Тоді людей не вистачало, нас було близько 30 осіб. Доводилося заступати на цілодобові чергування.

- З якими проблемами люди зверталися найчастіше?

- Спочатку приходили із запитаннями про сімейні проблеми і виховання дітей. Потім з'явилися почуття сум'яття, тривоги, страху, люди не могли спати. Потім вони були стурбовані тим, що нічого не відбувається, чекали конкретних дій, починали зневірюватися у всьому, відчували розпач. Дуже важливо було стабілізувати емоційний стан людини, незалежно від того, чи залишиться вона на Майдані, чи поїде додому.

Хлопцям із Самооборони було надзвичайно важко. Їх піднімали по тривозі кілька разів за ніч. Часто тривога була хибною. Вони були в постійній напрузі протягом тривалого часу. Звичайно, це позначалося на психіці. З'являлася агресія, дратівливість, безсоння. Потім були перші поранені, убиті й покалічені. Багато хто залишився без очей і кінцівок. Людина відчувала больовий шок, а потім психологічний. Кожен реагував по-різному. Хтось дуже болісно переживав, просто не міг повірити в те, що це відбулося з ним. Хтось легше. Їх поєднувало одне - віра в те, що це не марно. Інша річ, якщо надії не виправдаються і компенсаторний механізм зламається…

- А побачене й пережите якось вплинуло на вашу систему цінностей?

- Так, безперечно. Переживши події на Майдані, уже ніколи не станеш таким, як раніше. Безпосередньо 19 лютого я працювала на Грушевського, формувала спільні мобільні групи психологів і медиків. Завдання психолога, опинившись у натовпі, або працювати з пораненими, намагаючись пом'якшити шоковий стан, або структурувати хаос і паніку навколо. Я зрозуміла, як можна не спати впродовж кількох діб і не відчувати втоми. Крім того, що ти сама береш участь у подіях, ти ще й несеш колосальну відповідальність за колег, яких направляєш у гарячі точки, а отже - наражаєш на небезпеку.

Психологи працювали в лікарнях і на передовій, а також безпосередньо з людьми, які виносили трупи. У жінок була істерична реакція, почуття розгубленості й ступору. Психологи й лікарі - теж живі люди, і вони теж відчувають стреси й психологічні травми. Потім до нас приєдналися колеги з інших міст. Нам потрібен був перепочинок.

- Як повернутися до звичайного мирного життя людям із посттравматичним синдромом, отриманим під час бойових дій?

- З одного боку, людина отримує психологічну травму, з іншого - ресурсний досвід. Кожен шукатиме можливість реалізувати себе поза Майданом. Можливо, хтось і далі працюватиме волонтером або візьметься за соціальні проекти. Будуть і ті, хто відчує стан ступору, депресію. Прийде усвідомлення й осмислення пережитого. Це закономірно. Хто і як виходитиме з цього стану - передбачити складно. Психологічна допомога знадобиться кожному.

- А як ви батькам пояснювали те, що мусите бути на Майдані? Як вони реагували?

- Відсторонено. Їм це було незрозуміло. І річ - не тільки в політичних поглядах. Їм не зрозумілий навіть людський аспект. Вони стоять на позиції: кожен - сам за себе. У цьому ми різні. До того ж мій батько - колишній співробітник органів внутрішніх справ.

- У подібних ситуаціях люди досить категоричні. Як навчитися бути терпимим, толерантним?

- За будь-якою суперечкою стоїть щось особисте. Коли кажуть "я на Майдані допомагаю людям", це означає: я підтримую і поділяю протест проти несправедливості. Тобто підтримують люди, які відчули несправедливість щодо себе особисто. І коли хтось вважає, що Майдан - це дурня, він тим самим каже людині, що його особисте почуття несправедливості - теж цілковита дурня. Тому за конфліктними ситуаціями насамперед стоять більш глибокі особисті переживання, про які люди не можуть говорити спокійно й конструктивно. І стосунки руйнуються.

- Але зав'язуються нові.

- Так, на Майдані багато хто знаходить нових друзів, закохується, були навіть весілля. Люди по-новому почали дивитися на стосунки, змінилася система координат. Хтось знаходить підтримку й визнання, чого не відчував у своїй сім'ї. Тут люди стали затребуваними й важливими. Майдан об'єднав різні покоління, став справжньою родиною. Старші по-іншому подивилися на молодь. Людей поєднувала не тільки ідея, а й величезна, копітка праця. Тут утворилося багато "Громадських ініціатив". І люди їдуть додому вже з певною метою. Вони знають, що робитимуть далі. І навіть якщо при владі знову опиняться не ті, вони упевнені, що їм до снаги все змінити.

- Один рветься на барикади, інший абсолютно пасивний, робить вигляд, що нічого не відбувається. Чому?

- Готовність до якоїсь дії значною мірою визначає особистий досвід. Це стосується і тих, хто був на барикадах, і волонтерів, і тих, хто просто приїжджав і підтримував, як міг. Психологічні травми отримали всі: і ті, хто був активно залучений, і ті, хто бачив усе тільки по телевізору. Після втрат залишається почуття скорботи й провини. Здається, що недостатньо було зроблено: недостатньо допомогли, недостатньо передбачили, недостатньо діяли. Але якщо до цього потім додається почуття розчарування, то цілком можливий новий вибух праведного гніву.

- Люди втомилися. Чи вистачить сил для нової боротьби?

- Вистачить!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК