Захисниці захисників

06 березня, 2014, 18:01 Роздрукувати Bипуск № 8, 6 березня-14 березня 2014р.
Відправити
Відправити

Вони стають живим щитом між "нічиїми" солдатами, які блокують військові частини, та своїми. Вони стали захисницями захисників.

Захисниці захисників

8 березня вони планують провести на вулиці. Для них цей день буде святковим, якщо він буде мирним.

Напередодні весняного свята кримські жінки провели ще одну акцію проти початку воєнних дій у Криму. Матері, дружини, сестри військовослужбовців української армії вишикувалися вздовж феодосійської траси на в'їзді в Сімферополь. Вони тримали плакати з написами: "Любов переможе смерть", "Путін, подаруй жінкам мир на 8 березня", "Весна, любов, мир".

Вони стають живим щитом між "нічиїми" солдатами, які блокують військові частини, та своїми. Вони стали захисницями захисників.

Новини, у яких розповідають про українських військових, котрі залишаються вірними присязі та народу, примушують нас плакати. Від гордості і вдячності.

Ми співчуваємо й захоплюємося жінками, які стоять біля воріт військових частин. Вони чергують там цілодобово, готові в будь-який момент кинутися на захист своїх чоловіків, синів і не допустити крові. Їм погрожують, але вони продовжують стояти живим щитом.

Сімферополь

Син Віри Григорівни вже
12 років служить у Сімферополі, в українських прикордонних військах. Його сім'я живе в найнятій квартирі, за яку платять півтори тисячі щомісяця. У частині є казарма для військовослужбовців, що потребує капітального ремонту. Її почали перебудовувати, але так і не закінчили, - немає фінансування. Батьки дружини живуть теж у Криму. У сина двоє маленьких дітей - семи і восьми років. Віра Григорівна з чоловіком - пенсіонери, допомагають як можуть, оскільки зарплата військовослужбовця мізерна.

- Він не зізнається мені, скільки отримує, я тільки здогадуюся, - каже Віра Григорівна. - Якось сказав, що морським піхотинцям підвищили вдвічі - до 5 тис. грн, а їм ні. Ось і думайте, виходить, у них три тисячі ледве набереться?

Син намагається не хвилювати мене, але розповідав, що хлопці двічі відбивали атаки врукопашну, але потім до російських військових прийшло підкріплення, і вони таки заблокували частину. Він сказав, що керівництво їх зрадило. Нашим наказали здати зброю і скласти "присягу на вірність Криму". Він кричав мені: "Мамо, ти не уявляєш, як ми здавали цю зброю! Чоловіки плакали! Я не знаю, як ми стрималися, щоб не перестріляти їх усіх!". І я плакала разом із ним. Як же так можна зрадити своїх, за гроші перейти на чужий бік?! Зброю наші хлопці здали, але присяги не складали.

Чому ніхто не приїхав у частини, щоб підтримати наших хлопців, щоб вони не почувалися покинутими!? Чому дозволили звалитися такій дезінформації!?

Тільки тепер до них прислали нового командира з Києва. Ситуація стабілізується, вони чекають наказів. Зрозумійте, вони не відчувають ніякої підтримки українського уряду.

Севастополь

- Мій син - офіцер української армії, - каже Елеонора з Севастополя. - Я не бачила його вже 5 днів, розмовляємо тільки по телефону. Син казав, що їх не штурмували і не блокували. Просто прийшли й запропонували перейти у "збройні сили Криму". Дехто пристав на цю пропозицію.

- Ви б хотіли стати частиною Росії?

- Я - за самовизначення. Я за те, що вибере більшість. Для мене ця земля рідна, хоча ми сюди приїхали за розподілом 30 років тому.

А мій син каже: "Присягу складають один раз. Доки тут висить український прапор, я виконуватиму свій обов'язок…"

Феодосія

Майор, чоловік феодосійки Олени служить в окремому батальйоні морської піхоти України. Зараз його частина заблокована російськими військовими й проросійськими активістами.

- 28 лютого я й подумати не могла, що виклик чоловіка на службу - це не навчальна тривога. З п'ятниці на суботу він ночував у казармі, а в суботу командир відпустив його буквально на одну годину, щоб поспілкуватися зі мною. Комбат дав можливість кожному військовослужбовцю частини побачитися з близькими. Чоловік сказав, що обов'язок солдата - бути вірним присязі, служити народу своєї країни (а це Україна) і морській піхоті. Я усвідомила, що він ніколи не зрадить своїх друзів-товаришів по службі. Вперше відчула: бути дружиною офіцера - це мистецтво. Я щаслива, що вийшла заміж за таку чудову, шляхетну й доблесну людину. Він дуже переживає за безпеку нашої сім'ї.

У сім'ї майора двоє маленьких дітей - синові 9 років і доньці 5. Вони з нетерпінням чекають тата додому.

- Я ні з ким не обговорюю службові справи мого чоловіка. Але вчора не стрималася й під час уроку в десятому класі відповіла на дзвінок чоловіка, а потім вибачилася перед учнями за те, що дозволила собі розмовляти на уроці по телефону. Доти ніхто з учнів не знав, що серед офіцерів блокованої у Феодосії частини перебуває мій чоловік. Після цього до кінця уроку школярі поводилися набагато тихіше ніж зазвичай…

Я не розумію феодосійської вчительки Світлани Литвинової, яка вимагає біля воріт військової частини, щоб морські піхотинці зрадили Батьківщину та присягу. Лякає й присутність представників міської влади Феодосії серед мітингуючих, і їхня солідарність із ними. У російській пресі, а часом в українській і кримській, багато спотвореної інформації про те, що відбувається.

Я хочу звернутися до журналістів, аби вони не провокували людей, тому що це може призвести до кровопролиття. Там, за парканом, оточеним російськими військовими і проросійськими прихильниками, перебувають доблесні воїни України, які не здадуться військам іншої держави і боротимуться за свою честь до останньої краплі крові. Шановні феодосійці, які особисто знайомі з морпіхами, а тепер стоїте в пікеті: отямтеся й поміркуйте над тим, чим загрожують ваші вимоги нашим чоловікам і синам! Те, чого ви просите, називається зрадою Батьківщини. Ну проведемо референдум, після якого Крим, як і раніше, залишиться у складі України, - і тоді що? Зрадників віддадуть під суд? Поки що це тільки колишній головком ВМФ, прикладу з якого, запевняю всіх, наші морпіхи не братимуть…

Через агресивність прибічників "Русского единства" і місцевих козаків ми вже побоюємося відвідувати своїх чоловіків, яких майже тиждень не бачать діти. Мітинги морально погіршують ситуацію, і наші чоловіки бояться за нашу безпеку. Істеричні жіночі крики в мікрофон б'ють по нервах не тільки наших воїнів, а й росіян. Хоч і так ситуація нагадує запалений сірник над відкритою каністрою з бензином… Колись увесь цей шабаш закінчиться. Як мітингарі дивитимуться в очі тим, кого вони зараз ображають? Ганьбу зради Батьківщини не змиєш. Цей хрест несуть нащадки кількох поколінь навіть тих, кого звинуватили у зраді несправедливо. Завжди знайдуться готові дорікнути за це вам і вашим дітям.

Особливо хочу підкреслити, що у Феодосії значно більше тих, хто підтримує морських піхотинців, ніж протестувальників. Коли їм відключили електрику, частину буквально завалили одноразовим посудом. Учора, наприклад, під'їхав "Лексус", невідомий вивантажив із багажника сигарети й продукти і поїхав, навіть не назвавшись. Хороших людей завжди більше, ніж поганих. І ми віримо, що правда - на їхньому боці. Саме таким людям присягали наші воїни служити вірою та правдою. Військовослужбовці України не мають морального права зрадити тих, хто вірить у них і довіряє їм. Тому ми підтримуємо своїх чоловіків, синів і братів морально. Ми любимо їх і ніколи не зрадимо. Ми служимо Батьківщині разом зі своїми чоловіками. Ми залишаємося вірними їм та їхній присязі на вірність народу і морській піхоті України, тому що вони давали клятву не тільки від свого імені, а й від імені своїх матерів, дружин та дітей, а також від імені тих дітей, які народяться в захисників України у майбутньому.

Перевальне

Малюк на маленькій машинці діловито кермує по доріжці, хлопчик на велосипеді нарізає кола. У цей мирний пейзаж зовсім не вписуються люди з автоматами. Перед військовою частиною кордони "самооборони", попереду "ввічливі люди", - так дивно називають тут російських військових.

- Коли у твій дім приходять зі зброєю, це, м'яко кажучи, неприємно, - говорить бібліотекар заблокованої військової частини Світлана Горбачова. - Прийшли якісь люди зі
зброєю й стали вимагати здати зброю та присягнути кримському народу. Але кримський народ - це український народ, і ми йому вже присягали. І хай не намагаються нас зламати! Ми так втомилися за ці дні. Ми в постійній напрузі… При цьому намагаємося всім усміхатися. Російських солдатів теж пригощаємо кавою, сигаретами. Сьогодні навіть пустили помитися в нашу лазню. Жаль їх. Вони ж не з власної волі прийшли. Запитували в них: "Вас теж лякали татарами і бандерівцями?". Кивають ствердно. Перші два дні ми - шок і напруга. Та й росіяни виглядали переляканими. Сьогодні вже легше. Намагаємося якось знаходити спільну мову, - підсумовує Світлана і зникає за ворітьми частини.

- А у вас тут хто? - запитую в жінок, які стоять неподалік.

- Зять. Я хочу, щоб у мене були внуки - здорові й красиві! Щоб діти жили довго й щасливо, - тремтячим голосом говорить жінка, утираючи сльози. - Ми з Красноперекопська, у нашій родині росіян і українців порівну. Взяли відпустку за власний рахунок і приїхали з дочкою підтримати її чоловіка. Нам страшно! Сидимо вдома, новини вмикаємо й чекаємо, що скажуть. Ми так сподіваємося, що все закінчиться миром, що крові не буде.

Із частини випустили двох військовослужбовців. Брати-близнюки. Зовсім юні, очевидно солдати строкової служби. Мати зі сльозами кидається до синів. Обнімає, цілує, гладить по щоках, приказуючи щось. Від цього серце стискається.

- Боляче, дуже боляче! Ми стільки років жили дружно! Яка різниця - росіяни, українці, татари! Якщо війна почнеться, куля не запитає, якої ти національності. Головне, щоб наш хлопці був живими й здоровими, щоб ми процвітали в нашому багатонаціональному Криму, - сумно говорить тьотя близнюків Ельміра.

- Я тут вдруге, син забороняє приїжджати, - приєднується до розмови ще одна мати. - У мене серце хворе. Він не хоче, щоб я нервувала. А я з роботи відпрошуюся - і відразу сюди. Сама хочу переконатися в тому, що тут тихо. Постою, потім спокійно вертаюся додому. Я так сподіваюся, що все буде добре! Вірю, війни не буде!

Невисока світловолоса дівчина з великими сумними очима намагається пробитися крізь оточення. Прошу її відійти трохи вбік, щоб поговорити.

- Говоріть при нас! А раптом ви потім про нас напишете щось погане або спотворите її слова, - вимагають "ввічливі люди".

- У мене тут чоловік служить, - каже Світлана. - Ми живемо в Перевальному, сама я родом із Харківської області. Там залишилися мої батьки. Вони страшенно переживають, просять, щоб привезла їм онука. Дуже підтримують і розуміють, чому я тут стою. Дитина теж зі мною, хлопчику 8 років. Він усе це бачить, ставить багато запитань. Сказав, що нікуди не виїде, буде стояти зі мною до переможного кінця! Підемо звідси тільки разом із татом. Час від часу пробиваємося в частину. Частіше говоримо з чоловіками тільки по телефону. Я точно знаю, що мій чоловік не стрілятиме. Адже тут стоять жінки й діти. Росіяни теж обіцяли нам не стріляти. Ми ситі політикою по горло. Ми просто хочемо, щоб наші чоловіки й сини були живі.

Related video

Ми - за мир і за життя!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК