Культ дитини, або Виховання "досягатора"

"Зусилля дорослих спрямовані, по суті, на те, щоб зробити дитину зручною для себе. Моя дитина - це моя річ, мій раб, мій кімнатний песик. Я чухаю її за вухами, пещу чубчик, прикрасивши стрічечками, виводжу на прогулянку, дресирую її, щоб була слухняною і покірливою, а коли набридне - "Іди пограйся. Іди позаймайся. Час спати".

Януш Корчак. "Як любити дитину"

Ця історія повторюється в моєму кабінеті дуже часто, так часто, що стала вже відпрацьованим сценарієм.

До кабінету заходить дитина років п'яти, з мамою, бачить величезну кількість іграшок і, не вітаючись, починає їх брати. Мама намагається згладити синову нечемність компліментом: "Ой, як у вас тут затишно! Стільки іграшок!" А я звертаюся до малого: "Це мої іграшки!" Дитина, яка явно не звикла до осмикування, не реагує на мої слова. Я намагаюся відвести дитину від іграшок і м'яко повторюю: "Це мої іграшки, і я не хочу, щоб їх брали без дозволу". Дитина дратується, потім трохи заспокоюється і сідає на диванчик. І тут я перехоплюю німий докірливий погляд мами: "Вам що шкода? Стільки іграшок! Він же тільки подивиться!" І я розумію, що саме із цим вона й прийшла. Що в їхній сім'ї немає правил, що дитині надано повну свободу, що, можливо, у своїх реакціях вона значно доросліша за маму, яка проповідує викривлений дитиноцентризм.

Ні, мені не шкода. Але річ у тому, що в мене є правила, і я хочу, щоб їх дотримувалися, а у вас їх з якихось причин немає. І в цьому й полягає проблема. Далі картина розгортається знову ж традиційно: дитина раптом "розуміє", що в цієї "суворої тітоньки" треба просто попросити. І видає скоромовкою: "Можна я це візьму, будь ласка!", - і чує моє спокійне: "Ні, не можна!" Я бачу, що в дитини явний когнітивний дисонанс, бо, по-перше, "не можна" їй рідко кажуть спокійним тоном. По-друге, їй узагалі це кажуть зовсім в інших випадках, а не тоді, коли це стосується чужих речей. По-третє, вона ж сказала "будь ласка", і це "чарівне слово" досі діяло на дорослих магічно!

Дитина не звикла до такого "не можна", бо саме зараз вона вже знає, що треба закричати і влаштувати істерику, і мама вже завмерла в її очікуванні. Але істерики чомусь немає. І мама здивована. Та й сама дитина не розуміє, чому вона не влаштувала істерики. Але я точно знаю, що діти вдячні нам за межі й передбачуваність, за повагу до їхньої особистості й простору і за нашу батьківську самоповагу. Вдячні за спокій, за легкість викладу й зрозумілість правил. Тут мама, щоб якось відвернути увагу від незручної ситуації, нагадує мені, що я нібито обіцяла "провести діагностику", хоча діагностика вже давно йде повним ходом…

Подібні історії ви й самі бачите щодня на дитячих майданчиках, у дитячих садках і школах. Ось мама вмовляє малюка: "Дай Машеньці погратися, бачиш, вона плаче, вона тільки трошки пограється й поверне". І засмучений малюк змушений дати свою машинку ненависній Маші лише тому, що його власній любимій мамі незручно перед людьми. Ми безцеремонно порушуємо кордони наших дітей, а вони потім так само безцеремонно порушують наші й чужі. Вони не здатні сказати "ні" дорослій рідній людині, але вони запам'ятають цей досвід надовго. Ми не навчаємо їх корисних фрустрацій: приймати відмову або поразку, ми не вчимо їх правильно захищати себе не вдаючись до насильства або, навпаки, - удаючи з себе жертву, ми не даємо їм можливості оцінювати свої шанси реалістично, не вчимо розумної настійливості, яка не межує з докучанням і настирливістю.

Януш Корчак у книжці "Як любити дитину" писав, що дитяче "дай", навіть просто протягнута мовчки рука, мають колись наразитися на наше "ні", а від цих перших "не дам", "не можна", "не дозволяю" залежить успіх величезного розділу виховної роботи.

А ось протилежна ситуація: мама просить чужу дитину дати її малюку саме цю іграшку і саме цієї хвилини, бо боїться, що, почувши відмову, влаштує істерику. І влаштує, бо дитина розуміє: це працює, мама боїться істерики, мама у владі істерики, ось вона - чарівна мамина кнопка, натиснувши на яку можна все! І вона розуміє, що світом править істерика.

Дитина дорослішає, й істерика трансформується в характер, який починає дратувати самих батьків, але вони однаково вперто не розуміють, як вчинити, коли дитина продавлює для себе всілякі блага. І обирають новий спосіб - спосіб тотальних заборон, при цьому в будь-якій ситуації, де дитина може викликати в батьків почуття провини, страху або сорому, батьки приречено погоджуються: "Ну, добре, на!" Взагалі фраза "Ну, добре, на!" - реальна проблема сучасних батьків, стурбованих своїм материнським або батьківським іміджем і статусом у суспільстві. І дитина в цій гонитві за іміджем стає розмінною монетою, об'єктом гордості, перлиною колекції, але аж ніяк не особистістю, яка здатна на суперечливі і навіть незручні почуття. Дитина стала для батьків різновидом власності, вона безповоротно втрачає риси повноцінної особистості й приречена бути вічно прив'язаною до батьків. А батьки своєю чергою готові няньчити її до повного повноліття, яке досягається років до сорока, свідомо формуючи інфантильність.

Ми хочемо виховати вільну особистість, але не вчимо дитину поважати інших, таких, як і вона, - вільних особистостей. Ми хочемо, щоб діти самостійно ухвалювали рішення, але гудимо їх за власну думку, не даючи права на помилку. Ми кажемо, що нам байдуже до шкільних оцінок, але цікавимося, що ж отримав за контрольну з математики наш відмінник. Ми хочемо, щоб вони шукали собі заняття до душі, але не дозволяємо відмовитися від ненависних уроків музики. Ми хочемо, щоб вони читали книжки, а самі швиденько гортаємо журнали, затримуючи погляд лише на фотографіях. Ми забороняємо їм соцмережі, а самі просиджуємо годинами біля комп'ютера, чекаючи заповітних лайків у Фейсбуку. Ми самі, як діти, не знаємо, чого хочемо й чого прагнемо, але вимагаємо від них дорослості. І вони стають дорослішими за нас, вони опікуються нами й оберігають від неприємностей, а насправді, просто брешуть нам, беручи приклад з нас же.

При цьому бути хорошими батьками - тренд нинішнього часу. Батьківський перфекціонізм пронизав усі сфери життя: школи раннього розвитку, центри розвитку для немовлят, шоу й конкурси для дітей, дитячі рекорди в мистецтві, інтелекті й фізичній силі - все стало тепер затребуваним, а точніше - все почало приносити гроші. На цьому тлі дитина, перетворившись на об'єкт гордості й батьківських амбіцій, стала зовсім некерованою. Потім це перетворюється на діагноз типу СДУГ або порушення аутичного спектра, що багатьом ввижається там, де його зовсім немає. А навіщо ставити рамки й займатися вихованням, якщо і невихованість, і безцеремонність теж стали прикольною фішкою, яку можна перетворити на забавний фетиш. Та й самі батьки часто вмикають метод зворотної інтенції: "Так, я погана мати, і цим пишаюся!" Спираючись на знання, які черпають не з добросовісних наукових джерел, а з блогів дилетантів, які непогано пишуть, батьки ухвалюють суперечливі ситуативні рішення, а діти живуть в умовах цілковитої батьківської непередбачуваності, що робить самих дітей такими ж непередбачуваними.

Я не великий шанувальник доктора Спока, але все ж таки вважаю, що вже ліпше б ці батьки обрали за еталон бодай Спока, ніж узагалі безсистемно й парадоксально давати дитині команди, де програма на виживання перемагає, а відтак у дитині пробуджується все те, що потім батьків лякає. Але ж бути "поганою матір'ю" - це зручно, це виправдовує всі помилки. Правда, це не дає права сказати своїй дитині законне "ні", то чи варто через це засмучуватися, якщо імідж - наше все!

Усю картину довершує те, що ми живемо в дивовижний час, який знаменується тим, що ми несподівано отримали те, чого так чекали в дитинстві, - достаток. Але достаток прийшов до нас якось недоладно: тоді, коли ми можемо розширити свої бажання, ми намагаємося надолужити втрачені можливості. І тому замість вирушити, наприклад, у подорож, ми купуємо собі ще одну іграшку з "несправджених мрій голоштанного дитинства". Ми наполегливо здійснюємо свої дитячі неактуальні мрії, наче хочемо з'їсти всі нез'їдені в дитинстві цукерки. І якщо нас від них уже нудить, ми загодовуємо цими "цукерками" власних дітей, які взагалі хочуть чогось іншого. При цьому ми, надаючи їм усе за першим писком і плачем, позбавляємо їх власних важливих бажань, необхідних досягнень і значимих фрустрацій. А іноді й просто віднімаємо в них мрію…

Пам'ятаю, як я розговорилася в магазині іграшок з чоловіком, який із захватом розглядав крутий дитячий джип. Він обходив іграшку з усіх боків, цокав язиком, відкривав ящичок з набором інструментів, якось по-дитячому усміхаючись, крутив кермо. Я запитала, нащо йому цей джип, і він відповів, що хоче купити його синові, бо сам у дитинстві про такий мріяв.

- Але ж це ваша мрія була, а в сина, можливо, інша? - припустила я.

І він розповів, як його син щодня бере стілець, сідає на нього задом наперед і робить вигляд, що їде на джипі. І він хоче потішити його таким-от справжнім джипом. А я стояла і думала, що дитина фантазує, що їде на джипі, а можливо навіть на феррарі, але цей стілець може перетворитися в його руках і на дракона, і на трактор, і на космічний корабель. Але тато хоче позбавити його такої важливої і корисної фантазії, давши йому свою конкретну несправджену мрію. Навіщо?

Ми вручаємо дітям свої мрії, сподіваючись, що вони нестимуть їх, як Прометей вогонь, далі, вдячні нам щомиті за те, що ми за них намріяли, за те, що в них вклали, за те, що наполягли не кидати розпочату справу. Але вони, "невдячні", раптом починають "забивати" на навчання, кидають престижні інститути й подаються в блогери. А ми…

А ми ображаємося й тугіше загвинчуємо гайки. І це відбувається знову ж невчасно. Бо ми постійно спізнюємося. Точніше, нам здається, що ми постійно спізнюємося. Ось дитині вже три роки, а вона ще букв не знає! Катастрофа!

Ми з неабиякою впертістю не з того робимо проблему. Чомусь батьків часто цікавлять геть неглибокі речі: чи добре поїв, чи не отримав поганих оцінок у школі, чи не довго сидів за комп'ютером, чи тепло вдягнений, чи прибрав у своїй кімнаті, чи в достатньо престижній школі навчається, чи не травмують його наші батьківські сварки і чи не матюкається він у школі, як тато? Ну наче ж усе як у людей! Але дітям важливіше те, як ми до них ставимося, і чи будемо плакати й страждати, якщо вони раптом помруть. Їх цікавить, як перестати тривожитися через дрібниці і як звернути на себе увагу дівчинки з 10-б. Їм важливо зрозуміти, як уникнути батьківських криків і як вижити серед нерозуміння й постійної критики… Але ми не плекаємо людей, ми плекаємо "досягаторів", а отже - почуття ліпше усунути, вони заважають нам бути в тонусі, вони роблять нас слабкими і вразливими.

Особисто мені в житті дуже пощастило: у мене було безтурботне дитинство, але було й досить усвідомленої відповідальності. Було місце заслуженій похвалі й батьківському "пробач", якщо дорослі були неправі. Мені позначили, чого я не маю робити за жодних умов, а на що можу мати свій погляд не спираючись на батьківський досвід. Я могла ставити дорослі запитання, але відчувала, чим можна скривдити навіть люблячу маму. Мені було комфортно, бо моїх щоденників ніхто не читав, а двері в мою кімнату могли бути зачинені без пояснень, і в них делікатно стукали. Напевно, у моїй сім'ї теж був "культ дитини", але виглядав він інакше, і саме тому мені вдалося стати дорослою людиною.