Коли діти дорослішають: синдром спорожнілого гнізда в нових реаліях

01 жовтня, 2022, 17:00 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Час відпустити дітей у не дуже затишний світ

Коли діти дорослішають: синдром спорожнілого гнізда в нових реаліях
© unsplash/cheron_james

Рано чи пізно діти залишають батьківську домівку й вирушають у самостійне життя. Таке трапляється в кожній родині, де є діти, що подорослішали. Але нинішнього року це відбувалося інакше. І, можливо, дало привід проаналізувати, як пережити синдром спорожнілого гнізда в умовах повномасштабної війни.

В усі часи діти залишали свої сім’ї та домівки, вирушаючи на навчання або в пошуках кращої долі. І я маю вам сказати, що це одна з обов'язкових умов дорослішання та хорошої сепарації — психологічного відділення дітей від батьків, коли дитина стає самостійною й незалежною дорослою людиною. Сепарацію практично завжди переживають болісно, більшою мірою — батьки, у яких звільнення від батьківських обов'язків може викликати неоднозначні почуття. З одного боку, з'являється свобода від необхідності піклуватися про дітей, з іншого — смуток і туга у зв'язку з відходом чогось значущого з життя, відчуття власної непотрібності, марності, порожнечі й навіть депресія. Часто ці речі накладаються на неможливість будувати відносини в батьківській парі, на кризу середнього віку, на страхи, пов'язані з власним здоров'ям та кар'єрною кризою. Нинішнього року на все це наклалася ще й війна з її вимушеністю та незворотністю, з її матеріальними втратами і, як не дивно, несподіваними перспективами та шансами змінити своє життя.

Із наших українських родин вилетіли у світ наші діти, яким майже не залишили вибору, але дали можливості, про які багато хто навіть не мріяв. Чимало їх об'єктивно розгубилися, боячись дозволити собі те, чого раніше дозволити не могли. Інші, навпаки, почали вимагати для себе особливих привілеїв. Усе як завжди в нашому суспільстві.

unsplash/karishea

Згадаємо, що два попередніх роки, коли пандемія багатьом дітям перешкодила виїхати фізично, діти номінально вступили в закордонні навчальні заклади, але навчалися дистанційно. Тобто вступити— вступили, але рідної домівки не залишили. Нинішнього року більшість студентів виїхали саме фізично, притому ще перш ніж вирішили вступати.

Одна з особливостей цього року в тому, що навчатися за кордон виїхало в рази більше молоді, ніж раніше. Це, найімовірніше, підвищило конкуренцію саме серед українських студентів. Але саме це — нормальне явище, як і будь-яка здорова конкуренція.

Інша особливість — у тому, що багато потенційних студентів виїхали спільно з батьками. Тобто фізично батьківське гніздо покинули, а самі батьки залишаються при дитині, часто серйозно порушуючи всі закони успішної сепарації. Батьки продовжують перебувати поруч, впливати на вибір, втручаються у відносини дитини з однолітками й не дають можливості дорослішому чаду повноцінно адаптуватися до студентського життя, де, наприклад, комунікація з адміністрацією навчального закладу є важливою частиною цього життя, впливає на формування студентського ком’юніті.

До того ж дуже важливо в певному віці (що саме й відповідає студентському) спробувати на смак самостійне життя — навчитися турбуватися про свої потреби, вести побут, можливо робити це з кимось у парі; трохи порушити звичний життєвий лад і навіть закони; отримати зворотний зв'язок у цьому питанні та прийняти важливі рішення, як краще і правильніше жити. Важливо також пожити у стані монади, тобто самому. Життя окремо від батьків і партнера — це не самотність, а можливість психологічно вирости, навчитися жити з самим собою, це шлях до формування власної ідентичності. У цій стадії формується і вміння самостійно доглядати за собою — готувати, прибирати, прати, створювати комфортні для себе умови та підтримувати їх і хоча б частково фінансово себе забезпечувати.

unsplash/plhnk

У цей період формуються чіткіше розуміння своїх особистих меж і вміння знаходити підтримку у скрутну хвилину. Вважається, що парні відносини варто заводити тоді, коли стадію монади пройдено повністю. Але в патріархальному суспільстві стадії монади практично не було, — дитина з батьківської родини зразу переходила у партнерські відносини з чоловіком чи дружиною. Саме студентство дало можливість законно піти з сім’ї, виїхати в інше місто і жити власним життям.

Читайте також: Заборона виїзду студентів за кордон: чи допоможе це у боротьбі з корупцією?

Тепер студентів наздожене незавершена програма сепарації, бо зараз батьки через війну часто йдуть за дитиною. Вимушено опинившись поруч, батьки можуть істотно змінити сприйняття «студентського життя». Ба більше — самі можуть «залипати» на дитині як на своєму «острові свободи».

З іншого боку, самим батькам набагато важче залишити дитину у зв’язку із загостреним під час війни страхом втратити близьких та бажанням контролювати безпеку найважливішої людини. Я б однозначно рекомендувала в такому випадку, наприклад у Європі, саме батькам переїжджати подалі від своїх новоявлених студентів, аби дати їм насолодитися повноцінним студентським життям та свободою. Але для цього батькам доведеться явити набагато більше віри у власну дитину й усвідомлено підійти до питань «залишеного гнізда».

Додаткова проблема в тому, що самі батьки найчастіше перебувають у вимушеній розлуці через війну. І якщо в нормальних умовах вони могли б об'єднатися у своєму смуткові й тузі за дитиною, що виїхала, то тепер, далеко одне від одного, їм складніше переживати подвійну розлуку, підтримувати одне одного і дитину. Адже там, де в покинутому гнізді залишається міцна любляча пара, сепарацію переживають менш болісно і дорослі, і діти.

Ще однією істотною проблемою я бачу те, що діти, які виїхали за кордон, не завжди хочуть навчатися там, де вимушено опинилися. Це саме той варіант, коли амбіції та бажання батьків перемогли амбіції та бажання дітей. Батьківські аргументи звучать так: «У тебе більше ніколи не буде такої можливості», «Ти марнуєш такий шанс», «Я все життя мріяла, щоб ти вчився/вчилася…»

unsplash/neonbrand

На жаль, така «приреченість на освіту» не найкращим чином позначається на душевному стані дітей, серйозно знижує їхню мотивацію і навіть призводить до депресії. Тому що в реальності бажання і можливості знову перебувають у дисонансі, тільки тепер можливості значно переважають бажання. Це набагато гірше, ніж коли ти чогось дуже хочеш і рвешся до цього, — в такому процесі народжується мотивація і формується програма досягнення мети. У зворотному — з'являється відчуття сорому, вини та власної нікчемності. Ось ніби в тебе такі круті можливості, а ти, дурний, не хочеш ними скористатися. У батьків від цього теж виникає безліч відчуттів — злість, розчарування, подив, які вони активно транслюють своїм «невдячним» дітям. І бажання контролювати дітей від цього тільки зростає.

Відверто можу зізнатися, що я — людина, котра зуміла переконати не одну пару батьків змінити місце навчання дітей у зв'язку з неправильно обраною професією, невдало вибраним вищим навчальним закладом і навіть повним крахом навчальних досягнень. Причому після цього і від дітей, і від батьків я отримала більше вдячності, ніж коли просто допомагала визначитися з професією. Саме одночасно з проголошенням батьками фрази «Ми хочемо для тебе кращого!» в дітей може виникнути найважливіше екзистенційне запитання: а чи хочу цього я сам?

Чим у такому випадку обтяжений процес залишання «батьківського гнізда»? Переживанням вини, сорому, а також відчуттям насильства — з одного боку й відчуттям невдячності та розчарування — з іншого. Точно не найкращі супутники для виходу в «краще життя».

Що можуть у цій ситуації зробити батьки, аби допомогти і собі, і дітям? Перше й найважливіше: визнати, що зміни — необхідна й важлива частина дорослішання, без якої вийти у світ не вийде. Це не так страшно, але дуже важливо і безумно цікаво. Сказати собі: я залишаюся батьком/матір'ю своїй дитині, але не висітиму на ній баластом, бо в мене є своє життя. Виявити це «своє життя» поруч: ось мої захоплення, мої особисті друзі, мій партнер і моя робота. Все це має право на розвиток саме зараз, бо я, в певному сенсі, теж отримую свободу. Це потрібно мені і моїй дитині, тому що їй важливо бачити мене щасливою людиною.

Читайте також: Дайте собі дозвіл на відпустку

Важливо переглянути взаємини з дитиною, встановити нові важливі правила комунікації: коли ми виходимо на зв'язок, як повідомляємо про свої потреби, що обов'язково обговорюємо, а що залишаємо для рішень, на які дитина тепер має право. Таку повагу до своїх меж діти дуже цінують і додадуть кілька плюсиків до поважання батьків.

Так, зараз питання стоїть гостро: життя дало багатьом із нас шанс, але чи варто ускладнювати життя ще більше, якщо вам здається, що іншого шансу не буде? Висновки робити вам. Але шанс — це не привід задушити дітей в обіймах. Настав час розтиснути посинілі пальці й відпустити дітей у не дуже затишний світ. Упевнена, вони впораються.

Related video

Більше статей Катерини Гольцберг читайте за посиланням.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК