Диплом у шухляді

Більшість школярів, які ще не мають чіткого уявлення про майбутню професію, орієнтуються насамперед на те, що модно й престижно. Але, як показує практика, понад 60% випускників освітніх закладів і вишів так і не працюватимуть за обраним фахом, а їхні дипломи лежатимуть удома в шухляді.

З початком випускних іспитів у багатьох сім'ях почалася гра: "Куди йти вчитися?". У ній беруть активну участь усі члени родини. Поряд із питанням комерційного характеру: "Скільки це коштує?", батьки, трапляється, цікавляться і думкою дітей. Проте мало хто з випускників готовий потішити твердою відповіддю.

"Мені подобається англійська мова", - каже дев'ятикласник Віталій. Почувши це, його молодший брат Сашко радить іти вчитися на прикордонника: "Там форму дають і добре платять". Батьки ж не форсують подій, бо вважають, що подумати час іще є.

"У дев'ятому класі запізно обирати професію, - каже практичний психолог Львівської СШ №28 Мирослава Чорна. - Вибір найкраще робити у 12-річному віці. Тоді дитина матиме достатньо часу для того, щоб розвинути в собі наявні схильності, накопичити необхідні знання".

Колеги з нею не зовсім згодні. "Загалом, вибір професії не повинен мати чіткої прив'язки до віку дитини, - вважає психолог Ігор Федоришин. - Це достатньо тривалий процес, який починається мало не з самого народження. Спостереження батьків за розвитком своїх дітей, їхньою поведінкою, проявом інтересів - це, мабуть, і є перша стадія профорієнтації. Відповідно, що старшою стає дитина, то більше важливої інформації можна отримати щодо її схильності до того чи іншого фаху".

Але хто допоможе дитині в нелегкому виборі майбутньої професії? Школа? Батьки? Чи, можливо, хтось інший? Батьки переважно все ще керуються старим як світ: "Не будеш вчитися, підеш бичкам хвости крутити". У школі вчителі часто-густо працюють з кращими учнями або з тими, за кого доплачують. На інших у них немає ні часу, ні бажання. Самі ж діти ще малі й не мають уявлення про більшість професій.

Соціоніка,
відбитки пальців і тести
у центрі зайнятості

Про наявність проблем з вибором професії свідчать численні приклади.

28-річний Віктор добре вчився у школі, захоплювався біологією, був переможцем шкільних олімпіад, але вступив чомусь на психологію. А на старших курсах інституту несподівано захопився комп'ютерною технікою. Тепер працює в комп'ютерній фірмі, роботою задоволений. Каже, що за потреби готовий знову змінити професію.

Зате 32-річний Ігор Федоришин від психології отримує неабияке задоволення. "Психологія в моєму випадку - цілком самостійний вибір. Проте зробив його вже у свідомому віці, після служби в армії. (Перша його професія - слюсар з ремонту автомобілів, яку опанував за вибором батьків. - В.Х.) Вчитися далі спонукало бажання глибше пізнати самого себе, віднайти внутрішній спокій і гармонію. Тепер професійно допомагаю в цьому іншим людям".

Але історій з хорошим кінцем не густо. Багато професій вимагають різнобічних знань і ґрунтовної багаторічної підготовки. А для цього потрібно якомога раніше "знайти себе". І хто в цьому може допомогти? У Львові знайти агентство, яке надавало б висококваліфіковані послуги з тестування, мені не вдалося. Більшість спеціалізується на дорослій аудиторії, яка спроможна оплатити послуги психолога.

Щоправда, торік один з тамтешніх фахівців, пропонував дорослим і дітям визначити професійні нахили за… відбитками пальців з допомогою спеціальної програми. Та мало хто сприйняв цю ідею всерйоз. Шкільні психологи до цієї методики поставилися скептично.

А от соціоніку вважають цікавою і пізнавальною наукою. "На жаль, у профорієнтації її майже зовсім не використовують", - каже львівський філолог, адміністратор соціонічної сторінки в соціальній мережі "Вконтакті" Ірина Зарицька.

На її думку, соціоніка справді може допомогти у профорієнтації. І нічого складного тут немає. Якщо хтось любить спілкуватися з людьми, може йти у рекламу. Якщо може і хоче працювати з новими фактами, енциклопедіями - науковець. Кожна людина має свої сильні й слабкі сторони. Соціоніка вказує на них. Коли людина спирається на сильні - вона успішна гармонійна особистість.

Інформацію про здібності дітей можна отримати в центрах зайнятості. З допомогою нехитрих тестів комп'ютерна програма підказує безробітнім, серед яких чимало молоді, а також дітям, на що вони здатні. "Вчився, вчився, а тепер виявилося, що не на того", - жартує один із присутніх. Історик за професією, він уже понад рік не може знайти роботу. За копійки працювати не хоче, а термін перебування на біржі праці спливає. Що робити далі - не знає. "Казав мені батько, йди, дитино, вчитися в інститут нафти і газу. Ні, не послухався, а тепер без роботи", - журиться він.

"Дітям цікаве тестування. Раніше ми проводили тестування "вручну", тепер це робить "машина", - розповідає спеціаліст Львівського центру зайнятості Ірина Буряк. - Тест на професійність дитина може пройти за 10-30 хвилин. Але його результат часто залежить від її настрою. Здебільшого до нас приходять батьки дітей, які закінчують дев'ятий клас і хочуть продовжити навчання в технічному училищі, проте не можуть визначитися, в якому саме. Щоправда, частина батьків скептично ставиться до цих тестів".

На запитання, наскільки ефективні результати тестів на профпридатність, Ірина Буряк відповідає, що "у глибину людських душ тут, звичайно, не заглядають".

На її думку, батьки насамперед повинні думати про те, де їхня дитина працюватиме після закінчення навчального закладу. Влаштується на роботу чи поповнить лави безробітних. Адже попри наявність робітничих та інженерних вакансій діти чомусь не хочуть бути робітниками й інженерами.

Кар'єра для обраних

Та самі тести питання не вирішать. Дитиною потрібно займатися. І не лише вчителям, а й батькам. А тут якраз найбільші проблеми. Як розповіла Мирослава Чорна, українських батьків можна поділити на два типи: гіпер- і гіповідповідальні. Одні приділяють своїм дітям аж надто багато уваги, а в інших вони ростуть як трава при дорозі.

Є претензії і до шкільної освіти.

"Якщо ти навчаєшся в ліцеї з певним ухилом або класичній гімназії, то маєш усі можливості реалізувати свої здібності, - вважає випускниця факультету журналістики Львівського університету ім. Івана Франка Ірина Березовська. - Але коли живеш у селі, де є одна школа, чи вчишся у звичайній міській школі - вибачай, тобі не пощастило".

Свій вибір на користь журналістики дівчина зробила ще в сьомому класі. Відтоді їздила на заняття до Малої академії наук у Львів, щоразу долаючи сто кілометрів туди й назад. Удома ж гаяла час на непотрібні їй, на її думку, інтеграли, тангенси-котангенси, закон Бойля-Маріотта і т.ін. А от літературу, мову та інші цікаві й важливі для неї предмети у школі викладали в недостатньому обсязі. "У старших класах багато годин приділяли математиці, фізиці, хімії, і вкрай мало гуманітарним дисциплінам. Як на мене, такий розподіл предметів непропорційний. Те, що нам викладають, звичайній дитині просто не потрібне", - вважає Ірина.

Тьху-тьху!
Який ти негарний

Психологи називають іще одну рису українських батьків, яка не сприяє професійному зростанню їхніх дітей.

"Українці не вміють підтримати своїх дітей, не бачать їхніх позитивних рис. Переважно критикують: "Ти цього не вивчив, того не знаєш. Будеш двірником, нічого в житті не досягнеш…" Діти, не маючи підтримки, виростають з низькою самооцінкою. Натомість єврейські матері - навіть якщо дитина має низькі інтелектуальні здібності, не справляється з навчанням - кожен її крок сприймають з ентузіазмом і вважають великим успіхом. Нехай дитина отримає "трійку", але єврейка скаже: "Хороша дівчинка (хлопчик)! Сьогодні ти дістала "три", але завтра матимеш "чотири", бо ти молодчина!".

Коли народжується дитя, в українських сім'ях, щоб не наврочити, забобонно примовляють: "Тьху-тьху! Яке негарне". І цим ніби програмують дитину: ти негарна, нерозумна, ні на що в житті не здатна. Замість підтримати дитину, ми закріплюємо в ній невпевненість у собі. У дорослому життя вона робить багато помилок, розгублюється у складних ситуаціях. Навіть ставши керівником, дуже важко ухвалюватиме вольові рішення. Це наша національна риса", - підсумовує Мирослава Чорна.

Коментар:

Ігор Федоришин, психолог

Безперечно, кожен випадок слід розглядати окремо. Але, як на мене, саме батьки мають найбільший вплив на вибір професії своїх дітей. Вони орієнтуються на власні можливості (насамперед фінансові), а також на своє уявлення щодо майбутнього своїх дітей. Діти в підлітковому віці зазвичай іще не знають, чого хотіли б. Через це, а також через матеріальну залежність від батьків вони змушені погоджуватися з їхнім вибором. Трапляється, що батьки, самі не реалізувавшись у якісь сфері, нав'язують дітям те, що колись подобалося їм.

Інакша ситуація, коли діти проявляють свої таланти або здібності, наприклад, у музиці, спорті, мають на цьому поприщі певні здобутки. Тоді вибір майбутньої професії напрошується сам собою, стаючи певним логічним продовженням дитячого захоплення. На жаль, дуже рідко батьки роблять все від них залежне, аби їхні діти обрали саме свою професію.

Наше суспільство і масова культура формують спотворене ставлення до такого поняття, як робота. Через це у процесі вибору професії дорослі досить часто не звертають уваги на два надзвичайно важливі принципи: 1) професію потрібно любити, а трудова діяльність має приносити задоволення; 2) вибір професії здійснюється на основі талантів, схильностей і здібностей, які є в кожного з нас від природи. Дотримання цих принципів дає змогу стати хорошим фахівцем в обраній сфері, а справжні професіонали цінувалися завжди і всюди. Від цього залежить і рівень заробітку. "Стабільна робота і гідна зарплата" - одна з найпоширеніших помилок, яка часто збиває людей з їхнього шляху і в кінцевому результаті спричиняє глибоке розчарування і навіть відчай. Робота має бути джерелом передусім позитивних емоцій і щастя. Все інше додається часом автоматично.