Агресивна толерантність

Надворі - дрімуче середньовіччя.

Соціальні мережі - прямий доказ цього. "Видаліться з друзів усі, хто…" - проголошують дуже свідомі громадяни, акцентуючи свою вищість, бо вважають себе оточеними "неадекватними ідіотами". І далі знецінювальний спіч, завдання якого - "виявити ворогів" за певними дуже точними і конкретними ознаками, а оголошені ворогами, у свою чергу, не змушують себе довго чекати з відплатною реакцією. У численні холівари підтягуються хейтери - всілякі сіячі чвар, які нині замінили бабусь на лавочках, так само нетерпимих до яскравих особистостей і чужих чеснот. Вони навіть уповні підхопили їхню риторику й інтонаційний колорит, щоб кожен, хто хоч чимось вирізняється, відчув себе нікчемою. Хейтерство стало модним. А здавалося… Здавалося, що ми всі рухаємося в бік європейської толерантності… Ні, здалося.

Проблема, як на мене, в тому, що, попри можливість прочитати в будь-якому словнику точне визначення цього поняття, ми ніяк не можемо осягнути його суть. Бо саме слово "терпимість", яке й мається на увазі під толерантністю, у нашому просякнутому моральним абсолютизмом контексті означало зовсім інше. Це вже не контекст, а, скоріше, підтекст. А слово використовується так часто й під таким різним кутом, що вже втратило свою цінність і зміст, і, немов пошарпаний прапор, стало непотрібним шматком тканини.

Стало настільки звичним, що, коли хоч хтось торкається теми моралі, завжди знаходяться свідомі прихильники двох дуже різних позицій: позиції абсолютності моралі, де контекст втрачає свою роль, а істини абсолютні й непохитні, і позиції відносності моралі, в якій моральні істини варіюють залежно від соціального, культурного, історичного чи особистісного контексту, а також від конкретної ситуації.

Є з десяток тем, які збирають безліч поглядів і пропонують безліч різночитань, що ж таке толерантність загалом і в конкретному випадку. Але, зважившись поміркувати про толерантність, я в жодному разі не претендуватиму на істину, а всього лише висловлю свою думку. Без зайвого роздратування і водночас без пафосу. Хіба що дозволю собі не знижувати тону властивої мені емоційності.

Я не можу статистично точно визначити, яка тема викликає найбільший ажіотаж, тому подам їх у випадковому порядку, не посилаючись на актуальність тих чи інших резонів для прояву толерантності.

Люди з інвалідністю. У Радянському Союзі ходила така байка: іноземці, здається, з Японії, приїхали в радянське місто-мільйонник і дуже дивувалися, яка здорова в нас нація: на вулицях вони не зустріли жодного інваліда, жодної людини в інвалідному візку. А партійні лідери, приймаючи японську делегацію, лише хитали головами: вони ж бо знали, що люди просто замкнені у своїх домівках, на останніх поверхах хрущовок, без ліфта й будь-якої можливості вийти на вулицю.

На жаль, і досі можливості багатьох житлових будинків і громадських місць не відповідають міжнародним нормам, через що багато людей не можуть навіть просто вийти на вулицю без сторонньої допомоги. Але саме ця повна ізоляція й стає тим чинником, який, на мою думку, заважає нам сприймати людей з обмеженими можливостями як повноцінних членів суспільства, рівних серед рівних. Ми не звикли до того, що таких людей досить багато і вони можуть бути нашими сусідами, колегами, родичами.

Щоб зрозуміти гостроту проблеми, досить почитати батьківські чати з приводу інклюзії в школах. Батьки бетонною стіною стають на захист своїх "здорових" дітей від присутності поруч із ними "хворих" чи "ненормальних". Неприйняття часто переростає в агресивне переслідування - яка вже тут терпимість?!

Так, коли ми бачимо якусь умовну несхожість людини, ми відчуваємо страх, співчуття, розпач, проте аж ніяк не вважаємо це нормою. Ми повні своїх особистих проекцій, які змушують нас ніби відкупитися від того, що лякає, втекти від жахливої реальності, не бачити, не помічати. Але не цього чекають від нас люди, які мають певні фізичні особливості. Делікатність ситуації полягає в тому, що нам досить складно навіть бути поруч із такими людьми: ми ж не знаємо, чи треба запропонувати допомогу, чи буде це доречно, як це зробити, щоб не образити. І замість бути поруч, ми відвертаємося і робимо вигляд, що не помічаємо.

Та є й інша крайність, яку ми приймаємо за толерантність. Це якраз зайва компенсаторна увага, яку ми починаємо виявляти до цих людей тоді, коли вони зовсім цього не бажають. Одного разу я бачила, як чиновник фотографувався з дітьми-інвалідами, очевидно для того, щоб показати свою толерантність. Але картинка була неприємна. Погодьтеся, бути тлом для передвиборної кампанії не найліпше призначення.

Для прикладу: запитаймо простих обивателів, до кого ви підійдете на касі, коли побачите, що один касир - людина з інвалідністю, а інший - здоровий? Наше "підготовлене" суспільство скаже, що до людини з інвалідністю, припускаючи, що це і є прояв терпимості. А от і ні! В адекватному здоровому суспільстві спитають: "А яка різниця? Де черга менша, туди й піду!" Нікому не потрібна наша поблажливість і співчуття, які ми чомусь приймаємо за толерантність. Важливіше розуміння, що ми з людьми з інвалідністю на рівних і просто створюємо умови, які полегшать їм життя і доступ до речей, до яких ми звикли як до даності.

До слова, і тоді, коли ми вживаємо всілякі поблажливі евфемізми на кшталт "сонячні діти", "даунята", "аутята" "індиго", що позначають цих людей, ми теж позначаємо лише те, що нам чомусь хочеться виділити їхню інакшість, але при цьому залишитися морально хорошими. Евфемізми - це чистісіньке лицемірство, яке дає нам хибне відчуття толерантності й терпимості. За евфемізмами в мові ховається все те, чого ми соромимося, але що є частиною нас і нашого нетерпимого суспільства.

Ще одна тема для прояву терпимості - мова. Так, у мене полетить каміння, мовляв, ця тема не про толерантність, а про національну ідентичність тощо. Можливо. Але я знаю багато людей, зокрема кажу й про себе, які охоче перейшли б на українську, якби оточення виявило достатню терпимість до їхніх помилок, які неминучі при переході на будь-яку мову. У нашій країні ніхто не має права на помилку - ні діти, ні дорослі, завжди найдуться ті, хто "дасть копняка". А коли навколо тебе стільки агресії, хочеться хоч якось убезпечитися, не заходячи на чужу територію з ризиком отримати в ніс за неправильно вжите слово.

У цьому питанні важливо розуміти, що лінгвістичні права людини хоча й набувають особливої гостроти і широко обговорюються, найчастіше є формальним політичним аргументом для розпалювання ненависті до опонентів і стають частиною передвиборних платформ деяких партій.

Особисто для мене завжди було в пріоритеті відповідати людині тією мовою, якою вона до мене звернулася, звичайно, за умови, що я нею володію. Але я не зможу прийняти агресивну реакцію на звернення будь-якою мовою - російською в Україні чи англійською у Франції. Мова має залишатися засобом спілкування, а не приводом для розбрату.

Нещодавно був день підтримки грудного вигодовування, який теж виявив безліч проблемних зон у плюралізмі поглядів і дав зрозуміти, що важливо відрізняти потребу від позерства. Тут як ніде стало зрозуміло, що дуже багато чого залежить від контексту й усвідомленої потреби конкретних дій у конкретних умовах, де не можна заборонити, але все-таки важливо поважати думку оточуючих. А протистояння в цьому питанні - лише спосіб заявити про себе. Точно так само, як і агресивне веганство, в якому, даруйте, часто більше позерства, ніж прагнення до здорового способу життя. Нехай пробачать мені шановні дієтологи!

Я впевнена, що кожна повнолітня людина має право вирішити, чи курити їй і чи їсти м'ясо, як їй одягатися і яку зачіску вибрати. Мабуть, толерантність - це не знецінювати погляди, які тобі не подобаються, а жити в гармонії зі своїм внутрішнім світом. Це не так просто, як може здатися на перший погляд. Адже простіше знайти когось винного і тихо або бурхливо його ненавидіти.

Та є безліч тем, які потребують від нас чіткої позиції, - наприклад домашнє насильство і фізичне покарання дітей, булінг і цькування в школі, безпека, коли йдеться про свійських тварин, які можуть заподіяти шкоду людині. Чи можна бути абсолютно поблажливими до того, що б'ють жінку? А може, вона винна, і взагалі це нас не обходить? Чи треба реагувати, коли на вулиці б'ють дитину, адже вона, скоріше за все, не слухалася и "заслужила"? Чи можна зробити зауваження хазяїну бійцівського пса, якого вигулюють поблизу дитячого майданчика без повідця, не кажучи вже про те, що він випорожняється на дитячий пісочок, чи нехай собі гуляє, поки нікого не чіпає? Чи треба казати дітям, що це булінг і це погано, коли вони просто кидаються чужим портфелем, бо власник портфеля такий противний? Толерантність до насильства породжує ще більше насильство. Тут немає місця компромісам. Коли йдеться про фізичну недоторканність людини, її гідність і психологічну безпеку, маємо сформувати свою чітку позицію і навчитися її обстоювати.

Я свідомо уникала тем ксенофобії, етнічної, національної і расової належності, як і теми гомосексуальності. Для мене це взагалі за межею людського - реагувати на колір шкіри, розріз очей або ширину носа й вилиць. Точно так само, як, визначаючи загальну норму, обговорювати, хто і як розпоряджається своїм тілом і сексуальністю.

Та я не буду до людини поблажливою тільки тому, що вона іншого кольору шкіри або сексуальної орієнтації, якщо вона вчиняє злочин або поводиться агресивно щодо іншої людини, проявляє насильство або поводиться неналежно в громадському місці. Свобода одного закінчується там, де починається свобода іншого. Хай як це дивно, але в сучасному тісному світі досить вузькі рамки, звісно, якщо ви не живете в горах Тибету й до найближчого сусіда не десять миль.

Звичайно, оцінка будь-якого вчинку залежить від контексту, і нам часто доводиться безуспішно шукати факт, який є моральним критерієм. Але будь-який факт - частина це зовнішнього світу, суспільної реальності чи психічного життя людини - то щось складне, зумовлене й відносне. І спертися нам залишається тільки на те, що всередині нас.